Алегорія

Ніколаос Гізіс. Алегорія історії, 1862

Алего́рія (від грец. άλληγορία — інакомовлення, від άλλος — інший та άγορεύω — говорити) — іносказання; образ, який виникає внаслідок унаочнення абстрактних понять.

Історична довідка

Алегорія як риторичний засіб активно використовувалася в Поетиках і Риториках Давньої Греції. Поширення жанру байки (Езоп) також сприяло утвердженню алегорії.

На етапі формування культури Середньовіччя боги Олімпу, відповідальні за ті чи інші сфери життя, поступово набували алегоричного значення. Алегоричне мовлення Біблії стало об’єктом вивчення у середньовічній герменевтиці, на основі чого була сформована алегореза — один зі способів інтерпретації Святого Письма. Наскрізь алегоричною є творчість середньовічних авторів, алегорія використовувалася в жанрах мораліте, містерії, бурлеску, буфонади тощо. Найвідоміший твір, жанр якого визначається алегорією, — «Роман про троянду» Гійома де Лоріса і Жана де Мена. Насичений алегоріями і переважно алегоричним є твір Данте «Божественна комедія».

Друге перенесення персонажів античної культури в царину алегоричного мовлення відбулося в епоху Ренесансу, зокрема, у творчості гуманістів (алегоріями сповнені твори Т. Мора, Ф. Рабле, П. Ронсара, Е. Роттердамського, М. Сервантеса, В. Шекспіра, інших авторів). За більшістю давньогрецьких і давньоримських персонажів, відомих з міфології і літератури, були прикріплені додаткові значення, які активно використовувалися з дидактичною і просвітницькою метою.

Словник алегорій стрімко розширювався і досяг апогею в добу Бароко. Усі людські вади й чесноти були виведені на сцену в антропоморфних образах й унаочнили складність та двоїстість людської натури.

У 17−18 ст. алегорія наповнює літературу Європи численними жанрами, активно використовується як риторичний, морально-дидактичний засіб.

В естетиці Романтизму, до розроблення якої активно долучилися філософи-ідеалісти (Ґ. Геґель, І. Кант, Ф. Шеллінг), чимало місця відводиться специфіці образного слова, зокрема алегорії. З опертям на середньовічну герменевтику активно розробляється теорія символу, як образу з гностичною (пізнавальною) функцією та метафізичною основою. Поступово символ позиціонується щодо алегорії як антитеза. Завдяки популяризації окремих настанов Ф. Шіллера та Й. Ґете символ і алегорія утворили антонімічну пару:

  • інтуїтивного і раціонального;
  • природного і штучного;
  • поетичного і дидактичного.

Наприкінці 19 ст. ці тези посилили свою актуальність у середовищі символістів, пара символ/алегорія набула чіткого маркування: як поезія та не-поезія. Тлумачення алегорії як надто раціонального, а отже непоетичного засобу, осіло в багатьох підручниках з літературознавства і збереглося в більшості країн Європи донині.

У 1920-х у працях В. Беньяміна, присвячених німецькій бароковій драмі, вперше протиставлення символу та алегорії було піддано ревізії. Пізніше справу «реабілітації алегорії» продовжив Г. Ґ. Гадамер. У другій половині 20 ст. алегорія активно вивчається медієвістами і теоретиками літератури. Дискурс, який вона охоплює, стає все потужнішим і важливим для культури.

Характеристика

Алегорія не випадково поєднана з символом в історії культури: ці образи мають численні ознаки бінарності. Вони притягуються аж до утворення синонімії, або ж відштовхуються до повної антонімії. За останні два століття оприявнилося різне призначення алегоричного та символічного мовлення в культурі. Одні й ті ж поняття (конкретні назви) можуть виступати у творах то як символи, то як алегорії:

  • При прив’язуванні до людини рослини стають частіше алегоріями, хоча часто називаються символами. Троянда — символ любові, алегорія недоступності, зверхності (колючості характеру). Трава — символ весни, буяння природи, алегорія залежності.
  • Тварини, птахи, комахи символізують домінантні риси свого виду.
  • Негативне маркування додає алегоризму, більшість тварин уособлюють олюднену рису людини, а тому є алегоріями. Мураха, бджола — символи працелюбності, алегорія залежної праці. Тигр, лев — символи сили і волі дикої природи, алегорії хижості і тиранства, тощо.
  • Негативний маркер дозволяє відділити алегорію від символу (алегорія завжди психологічна, втілює «надто людське», реальне, натомість символ позначає наші поривання до ідеалу).

Алегорія — переважно конвенціональний образ, вона потребує пояснення або примітки. Часто коментарі, у яких тлумачиться, що саме має на увазі автор, стають органічною частиною не лише байки, притчі, мораліте, а й ліричного твору. (Наприклад, останні строфи вірша Ш. Бодлера «Альбатрос» і вірша Є. Маланюка «Символ» є роз’ясненням, без якого текст сприймається цілком інакше).

Такий раціоналізм структури (унаочнення абстракції: складне стає зрозумілим на прикладі) зумовив дидактичну функцію алегорії. Морально-етичні проблеми внутрішнього світу людини складні й абстрактні, наочність алегорії дозволяє їй бути ефективним засобом психологізму, способом вираження експресії, особливо негативної (від темного бароко до готичного роману і сучасного роману жахів).

Алегорія — це маска, яка формує роль для сцени, дійства, сюжету, тому алегорія є не лише риторичним і стилетвірним засобом, вона також здатна продукувати багато жанрів, включно з численними антиутопіями 20 ст.

Класифікація

  • Персоніфіковані явища природи: весна як юна дівчина, зима як сива жінка у народних казках; образ огню у поезії Г. Чупринки «Цар-Огонь»;
  • персоніфіковані риси чи стани людини: закуті чоловік і жінка як алегорія рабського духу у новелі «Видиво» О. Кобилянської; Моя Утома у новелі М. Коцюбинського «Intermezzo» — алегорія депресії;
  • антропоморфні фауна, флора і предметний світ: персонажі байок (Лисиця і Терен, Вовк і Ягня); образи суддів-звірів у «Думі пралісу» О. Турянського;
  • персонажі міфів, Біблії і літератури з доданим внаслідок алегорези значенням (Одіссей як алегорія хитромудрого виживання і мандрівництва; Йов у череві велетенської риби як алегорія спокути у царстві мертвих; усі роз’яснені притчі Христа в Євангеліях; Дон Кіхот як алегорія божевільного виклику тощо);
  • страховиська як сублімовані психічні стани, головно страхи (Медуза-Горгона, Химера, Цербер у міфах та їхніх численних версіях, зокрема, страховиська «Пекла» Данте), а також хвороби (Геморой, Мігрень, Істерія в анекдотах та сатирах; Чума як алегорія Божої кари в романі А. Камю);
  • позбавлення героїв-людей власного імені, коли родинні чи соціальні статуси, професія, місце народження вживаються замість імені: Дідова дочка, Молодший син, Королева, Солдат, Гуцул у народних казках, у бароковій та модерній драмі (див. перелік дійових осіб у більшості творів антології модерної драми Л. Зелеської-Онишкевич «Близнята ще зустрінуться»);
  • міфізовані історичні персонажі, пам’ятники: І. Франкові в образі Каменяра, Т. Шевченку в образі Кобзаря, усі пам’ятники, що втілюють професію чи сферу діяльності уславленої людини. (Класифікація М. В. Моклиці).

У бароковій літературі алегорія представлена широко і яскраво, зокрема, у жанрі проповіді («Слові на Вербну неділю» Кирила Турівського), шкільній драмі, у творчості Сковороди.

Численними алегоріями сповнена творчість Т. Шевченка, М. Гоголя, І. Франка. Активно використовували алегорію О. Кобилянська, Леся Українка, В. Стефаник, М. Коцюбинський, В. Винниченко, О. Олесь та інші митці початку 20 ст. У їхніх творах виражальна функція алегорії виходить на перший план і набуває особливого психологізму, спорідненого з бароковим. Алегорія знову активно працює на пізнання внутрішнього світу людини. Зрештою свою найяскравішу роль алегорія зіграла у формуванні експресіоністського театру, європейського та українського. Театр Леся Курбаса, кіно і літературні твори О. Довженка, творчість О. Турянського, Т. Осьмачки, Є. Маланюка та інших авторів, схильних саме до алегоричного мовлення, є прикладом яскравого експресіонізму.

Багато алегорій та алегоричних творів у літературі постмодернізму.

Значення

Алегорія охоплює значну частину культури, через алегорію можна вибудувати всю історію мистецтва і систематизувати за епохами, жанрами, здобутками. Наукове пізнання алегорії як жанрової формули і як специфічної мистецької мови ще далеке від завершення. Численні упередження супроводжують алегорію на шляху великого просвітництва і заважають послуговуватися її переважно мистецьким потенціалом.

Митці активно використовують алегорію, але часом не усвідомлюють її значення, воліють перейменувати на символ чи метафору(це обертається численними втратами при сприйманні).

Цитата

«Алегорія первісно належала до сфери мови, логосу, й тому була риторичною, а також і герменевтичною фігурою».

 (Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод : в 2 т. / Пер. з нім. О. Мокровольського, М. Кушніра. Київ : Юніверс, 2000. Т. 1. С. 75).


«Роль алегорії в історії філософії пов’язана з численними спробами, починаючи з епохи еллінізму, тлумачити древні шановані тексти як послідовність алегорій (у стоїків — Гомера, у Філона Александрійського і деяких християнських богословів — Біблію); у середні віки алегорично тлумачиться і світ природи як влаштований Богом для людини приклад повчальної наочності, матеріалізованої байки з мораллю».

 (Аверинцев С. София-Логос. Словник / Пер. з рос. Київ : Дух і Літера, 1999. С. 28).


Література

  1. Benjamin W. Urschprung des deutschen Trauerspiels. Frankfurt am Main : Suhrkamp Verlag, 1963. 272 p.
  2. Fletcher A. Allegory: the Theory of a Symbolic Mode. New York : Cornell University Press, 1970. 418 p
  3. Лосев А. Ф. Диалектика мифа // Лосев А. Ф. Из ранних произведений. Москва : Правда, 1990. С. 393−599.
  4. Quilligan M. The Language of Allegory. Defining the Genre. Ithaca; London : Cornell University Press, 1992. 306 p.
  5. Alt A.-P. Studien zur literarischen Allegorie zwischen Opitz und Schiller. Tübingen : M. Niemeyer, 1995. 682 p.
  6. Аверинцев С. София-Логос. Словник / Пер. з рос. Київ : Дух і Літера, 1999. С. 459−464.
  7. Ґадамер Г.-Ґ. Межі мистецтва переживання. Реабілітація алегорії // Ґадамер Г.-Ґ. Істина і метод : в 2 т. / Пер. з нім. О. Мокровольського, М. Кушніра. Київ : Юніверс, 2000. Т. 1. С. 74−84.
  8. Poppenberg G. Psyche und Allegorie. Studien zum spanischen auto sacramental von den Aufängen bis zu Calderon. München : Wilhelm Fink Verlag, 2003. 382 p.
  9. Kurz G. Metaphore, Allegorie, Symbol. Gottingen : Vandenhoeck & Ruprecht, 2004. 112 s.
  10. Лановик З. Hermeneutica Sacra. Тернопіль : Тернопільський національний педагогічний університет імені Володимира Гнатюка, 2006. 588 с.
  11. Курціус Е.-Р. Європейська література і латинське середньовіччя / Пер. з нім. А. Онишка. Львів : Літопис, 2007. 752 с.
  12. Моклиця М. Алегоричний код літератури, або Реабілітація алегорії триває. Київ : Кондор, 2017. 292 с.

Автор ВУЕ

М. В. Моклиця

Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Моклиця М. В. Алегорія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/%D0%90%D0%BB%D0%B5%D0%B3%D0%BE%D1%80%D1%96%D1%8F
Дата звернення: 7.12.2019.


Оприлюднено

Оприлюднено: 07.08.2019