Нунціатура

Нунціату́ра (лат. Nunciature, від нунцій), Апостольська нунціатура (лат. Apostolicае Nunciature) — посольство Святого Престолу (Ватикану) в іноземній державі.

Святий Престол як суб’єкт міжнародного права

Святий Престол є духовним і керівним центром Католицької церкви, предстоятелем якої є Папа Римський (спадкоємець авторитету і духовної влади апостола Петра, Верховний понтифік Вселенської церкви, суверен Держави-міста Ватикан).

Політична історія та міжнародна практика від доби середньовіччя свідчать про те, що Святий Престол завжди лишався суверенним суб'єктом міжнародного права й натепер визнаний як такий іншими суб'єктами міжнародного права, передусім — державами. Навіть у період 1870–1929 (т. з. Ватиканський полон пап), коли Святий Престол не мав жодного номінального підтвердження своєї державності, він продовжував підтримувати і встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами: до 1930 Святий Престол мав своїх представників на рівні нунціатур приблизно у 40 державах; а при Святому Престолі були акредитовані посли близько 30 держав на рівні посольств, причому не тільки традиційно католицьких, а й протестантських (як-от Велика Британія, Німеччина, Голландія, Швейцарія) та православних (як-от Болгарія, Греція, Росія, Румунія, Чорногорія, Югославія).

Як центральна адміністративна організація Католицької церкви, Святий Престол здійснює безпосередню міжнародну та дипломатичну діяльність (міжнародні договори від імені Святого Престолу підписує Державний секретар, який керує роботою Римської курії, він же здійснює керівництво дипломатичними установами на рівні нунціатур).

Як і держави, Святий Престол володіє повною мірою активним і пасивним правом посольства (легації). Віденський регламент 1815 закріпив за папськими дипломатичними агентами статус послів у повному розумінні настанов загального міжнародного права. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 підтвердила цей статус (ст. 14). Внесення таких норм у формальний міжнародний договір було лише констатацією чинного міжнародного правового звичаю, позаяк вже у 4 ст. Святий Престол, завдяки своєму духовному авторитету, набув право спрямовувати і приймати послів незалежно від світських володарів.

Держави-члени міжнародного співтовариства, своєю чергою, підтримують дипломатичні відносини зі Святим Престолом: міжнародні дипломати акредитуються (див. Акредитація у міжнародному праві) у Святого Престолу, а папські нунції через нунціатури представляють за кордоном і на міжнародній арені саме Святий Престол.

За Кодексом канонічного права

Порядок призначення послів Святого Престолу (папських легатів, особистих представників Папи Римського) регульовано Кодексом канонічного права (ККП).

Право спрямовувати папських легатів належить особисто понтифіку (кан. 362 ККП). Папські легати за кордоном представляють Святий Престол в особі Папи Римського і діють від його імені (кан. 363 ККП). При цьому відзначено особливі функції папських легатів як посередників між Папою Римським і стороною, що приймає, зміст яких залежить від того, до кого саме — помісної церкви, держави чи світського уряду — направлений той чи той представник Святого Престолу (кан. 363–365 ККП).

Посли Папи Римського через свою особливу місію, крім дипломатичних імунітетів і привілеїв, наданих їм відповідно до норм міжнародного права, мають деякі церковні привілеї, зокрема вони не підкоряються владі місцевого єпископа (кан. 366 ККП).

Дипломатичні класи для папських представників визначено ст. 14 Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961: нунцій (1-й клас), інтернунцій (2-й клас), повірений у справах (3-й клас).

ККП не визначає ранги (або їх аналоги) папських легатів. Однак у папському рескрипті motu proprio «Турбота всіх Церков» (лат. Sollicitudo Omnium Ecclesiarum; 1969) окремі категорії легатів було виділено: нунції, пронунції, інтернунції, апостольські делегати (візитатори), регенти, повірені в справах, тимчасові повірені у справах, делегати та спостерігачі. Особливою категорією легатів є також кардинали, які можуть виконуватися функції послів Святого Престолу з особливих доручень.

Нунціатура як дипломатичне представництво

Апостольська нунціатура — дипломатична місія Святого Престолу вищого рівня, еквівалент посольства.

Нунціатура виконує всі функції дипломатичного представництва, володіє всіма дипломатичними привілеями та імунітетами, що передбачені для такої установи зарубіжної держави, акредитованої у державі перебування (відповідно до положень Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961).

Першими країнами, де було офіційно затверджено Апостольські нунціатури (на межі 14–15 ст.), стали Іспанія, Венеційська республіка та Португалія.

Апостольська нунціатура як посольство Святого Престолу в іноземній державі захищає інтереси та справи Католицької церкви назагал, а не лише Ватикану як держави, а також підтримує зв’язок між Святим Престолом і структурами Католицької церкви в державі перебування.

Главою Апостольської нунціатури є Апостольський нунцій — постійний дипломатичний представник (голова дипломатичної місії) Святого Престолу в певній країні або міжнародній організації. Має ранг Надзвичайного і повноважного посла або Верховного комісара (посла) у країнах Британської Співдружності. Є ієрархом Католицької церкви, має здебільшого церковний ранг титулярного архієпископа. Крім того, нунцій є «сполучною ланкою» між Святим Престолом і католицькими структурами в конкретній державі, здійснює нагляд за діоцезіальними (див. Діоцезія) єпископами, відіграє важливу роль у виборі єпископів.

Деякі держави, зазвичай із панівним католицьким віросповіданням, апріорі й автоматично роблять нунція дуаєном, деканом дипломатичного корпусу. Такий підхід є додатковим свідченням глибоких історичних, культурних і політичних зв’язків Святого Престолу із міжнародним співтовариством та його вищого духовного авторитету. Закріплення статусу дуаєна за представником Святого Престолу є давнім звичаєм, підтвердженим у ст. 16 Віденської конвенції про дипломатичні зносини. В Європі таких держав 16: Австрія, Бельгія, Угорщина, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Литва, Люксембург, Мальта, Польща, Португалія, Румунія, Словенія, Франція, Чехія.

Пронунцієм називали нунція в державах, де нунцій не став деканом дипломатичного корпусу автоматично. Ватикан припинив використовувати цей титул у 1991.

Прерогатива підтримувати зносини з зовнішнім світом через нунціатури належить Державному секретаріату Святого Престолу.

У сучасному світі

Станом на 2022 Святий Престол підтримував дипломатичні відносини на рівні нунціатур зі 183 державами світу, зокрема з Україною (з 1992). Діяло 106 нунціатур, розташованих у державі перебування, та 77 делокалізованих (за межами держави). Близько 120 Апостольських нунціїв представляли Святий Престол (декотрі — у кількох країнах одночасно). У м. Римі розташовані 88 посольств, акредитованих при Святому Престолі.

Святий Престол може вступати до міжнародних організацій і є повноправним членом деяких із них. Він — єдиний член міжнародного співтовариства держав, чия влада має релігійне, а не політичне походження, і який має в ООН статус постійного спостерігача (надано 06.04.1964) та представлений там на рівні нунціатури. Повноваження Святого Престолу як постійного спостерігача визначено у резолюції Генеральної Асамблеї ООН 58/314 від 16.07.2004.При цьому найбільші вплив та ефективність дипломатичні кола пов’язують із неформальною діяльністю представників Святого Престолу, що виконують свої місію в рамках нунціатури та у статусі папських легатів.

Апостольська нунціатура в Україні

Апостольська нунціатура в Україні — дипломатичне представництво (посольство) Святого Престолу в нашій державі. Утворено папою Іваном Павлом ІІ у 1992, коли Україна встановила дипломатичні відносини зі Святим Престолом.

Про перші стосунки Святого Престолу з державними утвореннями, які існували на території сучасної України, відомо ще з кінця 10 ст. Помітно активізувалися від 13 ст., коли Папа Римський Інокентій IV дарував князю Данилу Романовичу королівську корону (1253).

Активні дипломатичні відносини зі Святим Престолом підтримувала Західноукраїнська Народна Республіка; у травні 1919 її посла графа Михайла Тишкевича прийняв папа Бенедикт XV.

У лютому 1920 Апостольським візитатором в Україні був призначений Джованні Дженоккі (1860–1926; Італія). Проте через військові дії та захоплення влади більшовиками він не зміг дістатися м. Києва і повернувся до м. Рима.

Після заснування нунціатури в незалежній Україні першим нунцієм (у 1922–1999) став титулярний архієпископ Антоніо Франко (нар. 1937; Італія). Від червня 2021 Апостольським нунцієм в Україні є титулярний архієпископ Вісвальдас Кульбокас (нар. 1974; Литва). Персонал Апостольської нунціатури в Україні функціонує у складі Апостольського нунція, Радника Апостольського нунція та співробітників нунціатури (монахинь Згромадження Сестер Милосердя Святого Вікентія Української греко-католицької церкви).

Від початку російсько-української війни та етапу широкомасштабного російського вторгнення Апостольська нунціатура в Україні провадить значну роботу з підтримки народу України в його боротьбі проти ворога та надання вірянам Католицької церкви в Україні, Української греко-католицької церкви, а також іншим українцям гуманітарної допомоги. Важливим напрямом роботи Апостольської нунціатури в Україні є роз’яснення політики Святого Престолу з питання припинення російсько-української війни.

Джерела

• Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року // Законодавство України. URL: https://web.archive.org/web/20190926052222/https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_048
• Codex Iuris Canonici // The Holy See. URL: http://www.vatican.va/archive/cod-iuris-canonici/cic_index_la.html
• Апостольська нунціатура в Україні (офіційний сайт). URL: https://nunciaturekyiv.org/uk/

Література

1. Araujo R. J. The International Personality and Sovereignty of the Holy See // Catholic University Law Review. 2001. № 50. P. 291–360.
2. Araujo R. J., Lucal J. А. A Forerunner for International Organizations: The Holy See and the Community of Christendom: With Special Emphasis on the Medieval Papacy // Journal of Law and Religion. 2004–2005. Vol. 20. № 2. P. 305–350.
3. Martens K. The Position of the Holy See and Vatican City State in International Relations // University of Detroit Mercy Law Review. 2006. № 83. P. 729–760.
4. Хоружий Г. Ватикан: історія і сучасність. Львів : Місіонер, 2007. 280 с.
5. Мельник В. Еволюція міжнародно-правового статусу Ватикану: історія, сьогодення, українські акценти. Вінниця : Меркьюрі-Поділля, 2016. 192 с.

Автори ВУЕ

• М. О. Баймуратов
• Б. Я. Кофман

Покликання на цю статтю: Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Нунціатура // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Нунціатура (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.06.2024