Легат

Тит Цезерній Стаціан (2 ст.) — легат пропретор провінції Верхня Германія

Папський легат. Художник Ж. Фуке, 1460

Лега́т (лат. legātus, букв. — посол, посланець, від лат. legare — доручати, посилати, заповідати) — багатозначний термін.

Значення терміна

1) Посада депутата або посланника від сенату у Стародавньому Римі, якого направляли до іноземної країни, уряду, народу. Була чинною упродовж всього періоду історичного існування, розвитку та занепаду Римської держави. Також легатами називали послів іноземних держав у Римі.

У найдавнішу епоху право зноситися з іноземними народами належало феціалам. Пізніше, коли в Римський сенат увійшли і плебеї, усталився звичай призначати для реалізації таких зносин особливих депутатів, рекомендованих полководцем (вищим магістратом) і затверджених сенатом. Ухвалення такого доручення було обов'язковим. Часом окремі особи добровільно зголошувалися взяти на себе обов'язки посла. Народні збори не втручалися в обрання. Спеціального рангу чи кваліфікації для легатів спершу не було встановлено, але зазвичай (хоча й не завжди) призначали сенаторів. Найзнатніший з обраних легатів мав титул принцепса (лат. princeps legationis). Габінієв закон (lex Gabinia, 67 до н. е., від імені Авла Габінія, 113–47 до н. е.) обмежив склад легатів тільки сенаторами. Витрати на подорож легата оплачувалися з державної скарбниці; коли він подорожував провінцією, його потреби забезпечували місцеві жителі.

Після повернення посли мусили звітувати сенату про свої дії.

Право направляти і приймати послів існувало лише між сенатом Риму й тими державами та іноземними родинами, які користувалися «дружбою і союзом гостинності» (лат. hospitium і amilicia) римського народу. Відповідно, про розміщення та утримання легатів дружніх держав піклувалися квестори (легати ворожих держав чекали авдієнції за межами міста).

До обов'язків легатів відносили, зокрема, посередництво при оголошенні війни чи укладанні миру. Вони приймали від сенату грамоту, передавали її за належністю, приносили відповідь і робили доповідь (лат. renuntiare) про виконання доручення. Від подібних депутацій слід відрізняти так звані вільні посольства (лат. legationes liberae), тобто офіційні відрядження у приватних справах. У 1 ст. такі відрядження викликали масу зловживань і були обмежені.

2) У період пізньої Римської республіки та імперії — назва різних посад у політичній та військовій ієрархії з розбіжними повноваженнями:

посланець Римського сенату до вищих магістратів та інших урядовців, що перебували поза межами м. Рима; ставали радниками при магістраті, помічниками полководців або намісників у провінціях, а також на місці представляли інтереси сенату;
представник посольства від провінції до сенату;
військовий командир у римській армії (легат-полководець) або помічник і радник воєначальників (легат-пропретор);
командир римського легіону (часом легати командували армією, що складалася з кількох римських легіонів);
старший морський офіцер або командувач з'єднання флоту.

Відряджені до позаміських магістратів легати здавна відомі в анналах військової історії. Відрізнялися від постійних воєнних чиновників тим, що їхні функції не були приурочені до тієї чи іншої військової посади, а мали тимчасовий характер і визначалися на розсуд головнокомандувача. На початку 2 ст. була введена посада постійних легатів при намісниках у заморських провінціях, пізніше вони з'явилися й у самій Італії.

Всі згадані посади були актуальними і в часи ранньої імперії, але поступово зникали разом зі зменшенням повноважень сенату та переходом влади до абсолютизму.

У часи Римської імперії розрізняли такі види легатів:

Легат Августа пропретор (лат. Legatus Augusti pro praetore) — офіційний титул намісника деяких провінцій за доби принципату. Призначали, зазвичай у найбільші та найважливіші римські провінції. Такий посадовець очолював адміністрацію провінції, управляв від імені імператора, здійснював вищу судову та військову владу (проте, поза його компетенцією були фінансові та податкові справи). Посада зникла до кін. 3 ст.
Легат легіону (лат. legatus legionis) — командувач легіону в провінції. У провінціях, де був розквартирований один легіон, легат одночасно виконував повноваження губернатора.
Легат-проконсул (лат. legatus proconsulis) — допоміжний службовець управителя (проконсула) «сенаторської» провінції.

В імператорську епоху легатів провінцій і легіонів вибирали винятково із сенаторів. Не міг бути легатом магістрат, який перебував на службі. Постійних легатів було за намісника один чи три (1 при пропреторі, 3 при проконсулі), у виняткових випадках — по 15 і навіть 25 (наприклад, Гней Помпей Великий, за Габінієвим законом, отримав 15 легатів). Надзвичайних легатів було по 2 або 4, пізніше — по 3; в особливо важливих випадках призначали 5 та 10 осіб відповідно.

Особливих інсигній (зовнішніх атрибутів влади) легат не мав, але як сенатор міг тримати при собі лікторів (первісно — виконавці розпоряджень, вироків, згодом здійснювали функції охоронців і почту).

Від 146 н. е. існувала колегія з 10 легатів (decem legati), за допомогою яких магістрат влаштовував справи у щойно підкореній країні, згідно з декретами сенату.

3) У римському приватному праві (див. у ст. Римське право) легат (лат. legatum, букв. — призначене за заповітом, від лат. legare — заповідати) — заповідальний відказ, спеціальна форма в письмовому або усному заповіті, що визначала дар (спадок) на користь третьої особи (легатарія), яка не була головним спадкоємцем. Окремо обумовлений у заповіті дар (певну суму, пенсію, речі, земельну ділянку тощо), призначений конкретній особі, вираховували із загальної спадкової маси. Заповідач покладав на одного або кількох своїх спадкоємців обов’язок виконати за рахунок заповітного майна дії майнового характеру на користь одного чи кількох легатаріїв.

Інститут легату був відомий, як вважають, Законам Дванадцяти таблиць: «Як будь-хто розпорядився належним йому майном чи опікою, нехай так воно й буде» (лат. uti legassit super pecunia tutelave suae rei, ita jusr estо, табл. V.3.). У «Інституціях Юстиніана» (6 ст.) згадано: «Легат є, так би мовити, подарунок, залишений покійним».

У функціонально-поведінковому контексті легат — зроблене спадкодавцем у заповіті безоплатне заповідальне розпорядження щодо надання спадкоємцями деяких грошових сум чи речей визначеній особі. Учасників правовідносин позначали спеціальними термінами, які застосовують дотепер. Зокрема, спадкодавця за таких умов називали відказодавцем; спадкоємця за заповітом, що був обтяжений легатом, — виконавцем легату; особу, на користь якої легат було встановлено, — відказоодержувачем (легатарієм). Право власності на річ переходило безпосередньо від спадкодавця до відказоодержувача, який у разі відмови спадкоємця видати йому заповідане міг вдатися до судового позову.

За правовою природою легати відносять до категорії односторонніх правочинів акцесорного характеру (акцесорність — властивість зобов'язання бути додатковим до основного), оскільки його могли встановлювати тільки заповітом, поширювався тільки на спадкоємців за заповітом (спадкування за законом не передбачало можливості встановлення легату). Такий підхід узято за основу й у сучасному спадковому праві. Акцесорність легату пояснюють його залежністю від заповіту, тобто із припиненням дії заповіту легат втрачає юридичне значення.

4) Особистий представник (довірена особа) Папи Римського (лат. Legatus papae, Legatus Pontificius, букв. — папський легат) у різних державах, пізніше — представник папи у будь-якій державі, області, помісній церкві чи на церковному соборі. Зазвичай призначений на термін, необхідний для виконання наданого йому конкретного доручення. Призначення легатів папами відомо з 4 ст. (легати папи Сильвестра І на Нікейському соборі 325).

Папський легат володіє відповідним релігійно-правовим статусом:

призначається особисто Папою Римським (установчий критерій);
спрямований із дорученням Папи Римського до уряду, монарха, певної громади вірян або для організації деякого важливого церковного заходу (представницький критерій);
на відміну від папського нунція легат не є постійним дипломатичним представником, діє від імені папи (а не Ватикану) лише в рамках отриманого завдання (тимчасово-темпоральний критерій);
легат обов’язково повинен бути священнослужителем Католицької церкви (визначально-ідентифікаційний критерій);
спрямований із конкретною місією церковного чи дипломатичного характеру як особистий представник папи (функціонально-телеологічний критерій).

Канонічне право визнає три види легатів:
1. Легат a latere — найвищий ранг легатів, яких направляють із місіями найбільшої важливості. Це завжди кардинал, який має найширші повноваження (зокрема, судові). Його від’їзд з Ватикану та перебування з місією в іншій країні передбачають особливі церемоніали. Повноваження легатів a latere визначив, зокрема, Тридентський собор 1545–1563.
2. Нунцій, пронунцій та інтернунцій — легати, яких направляють до держав, що мають дипломатичні відносини зі Святим Престолом. Сприяють дружнім відносинам, спостерігають і звітують папі про церковну ситуацію в регіоні. До 13 ст. нунції були відомі під назвою легати missi — спеціальні посланці, тобто ті, кого Святий Престол спрямовував з особливою місією. Нунцій (від лат. nuntius — вісник) — натепер це постійний дипломатичний представник Папи Римського в державах, з якими Ватикан підтримує офіційні дипломатичні відносини; найвищий дипломатичний представник Святого Престолу, що відповідає рангу Надзвичайного і повноважного посла. У низці держав, зокрема у більшості католицьких (європейських, південноамериканських), від часу проведення Віденського конгресу 1814–1815 нунцій є дуаєном (старійшиною) дипломатичного корпусу. Звідси — термін нунціатура, тобто посольство Святого Престолу в певній державі. Від червня 2021 Апостольським нунцієм в Україні є титулярний архієпископ Вісвальдас Кульбокас (нар. 1974; Литва). Інтернунцій — дипломат Ватикану в ранзі повноважного міністра; він акредитований при цивільному уряді та виконує обов'язки, що відповідають обов'язкам нунція. Часто є титулярним архієпископом. Пронунцієм називали нунція в державах, де нунцій не став деканом (дуаєном) дипломатичного корпусу автоматично. Ватикан припинив використовувати цей титул у 1991.
3. Апостольські делегати — прелати, призначені папою як представники Католицької церкви у відповідному регіоні (представляють Святий Престол перед Церквою, але не урядом іншої країни). Здійснюють комунікацію між місцевою церковною ієрархією та Святим Престолом. Апостольський делегат є представником Ватикану без дипломатичного статусу, а отже, без повноважень і не може мати справу з цивільними урядами. Він комунікує лише з церковною ієрархією держави, яка не підтримує дипломатичних відносин зі Святим Престолом. Апостольський делегат не може втручатися у здійснення повноважень місцевих єпископів у їхніх власних юрисдикціях. Піклується винятково про церковні умови в регіоні, збирає та передає відповідну інформацію до Святого Престолу та зворотно — від Святого Престолу до регіональної церковної влади.

У сучасних умовах зростає значення, роль, завдання та досягнення папських легатів як міжнародних а́кторів, що активно задіяні в миротворчих процесах, зокрема у вирішенні міжнародних або міждержавних політико-правових криз і військових конфліктів. Їхня діяльність базована на визнаному міжнародному авторитеті Папи Римського. Підтримка миру, а також оцінка локальних і глобальних проблем безпеки (особливо збройних конфліктів та війн), питання етики, діалогу — найважливіші з багатьох завдань папських легатів. Більшість документів канонічного права про діяльність легатів акцентують законодавче підґрунтя їхньої подвійної ролі: а) ad intra — у разі, коли вирішуються партикулярні питання Церкви; 2) ad extra — коли йдеться про взаємовідносини з конкретних питань із державами та міжнародними організаціями.

Література

Борисова В. І., Баранова Л. М., Домашенко М. В. та ін. Основи римського приватного права. Харків : Право, 2008. 224 с.
Гончаренко В. О. Заповідальний відказ (легат) у римському приватному праві та його рецепція у цивільному законодавстві України // Часопис цивілістики. 2012. Вип. 12. С. 71–74.
Сироїд Т. Л. Міжнародно-правовий статус Ватикану // Форум права. 2012. № 4. С. 814–818.
Отрош М. І. Правові особливості дипломатичних відносин Святого Престолу з зарубіжними державами, зокрема з Україною // Держава і право. Серія: Юридичні і політичні науки. 2013. № 45. С. 507–513.
Отрош М. І. Місце і роль Kатолицької церкви у міжнародному правопорядку. Одеса : Фенікс, 2017. 596 с.
Kalous A. Late Medieval Papal Legation Between the Councils and the Reformation. Rome : Viella, 2017. 256 р.
Берд M. S.P.Q.R.: Історія Давнього Риму / Пер. з англ. О. Дем’янчук. Київ : Book Chef, 2020. 496 с.
Ujházi L. The Role of Pontifical Legates in Facilitating Peace // Ius canonicum. 2021. Vol. 61. Р. 691–731.

Автори ВУЕ

Покликання на цю статтю: Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Легат // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Легат (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.06.2024