Посол

Посо́л, амбаса́дор (від англ. ambassador, фр. ambassadeur) — дипломатичний представник держави, що репрезентує її інтереси в іноземній державі або міжнародній організації.

Історична довідка

Паралельно зі словом посол вживався фонетичний варіант посе́л (застарілий). Історично послами називалися також депутати парламенту, сейму. У середньовіччі вважали, що посол персонально представляє особу і гідність государя (або глави держави), безпосередньо виступає від імені свого монарха (див. Монархія) і має виключне право вимагати приватної аудієнції та особистого доступу до суверена країни перебування, при якому акредитований (див. Акредитація).

На Віденському конгресі 1814–1815 посли були одним із чотирьох класів дипломатичних агентів, які були офіційно номенологічно визначені (пойменовані) і визнані (легалізовані). Право призначати посла тривалий час визнавалося лише за Росією, Австро-Угорщиною, Великою Британією, Пруссією та Францією.

У міжнародній практиці обмін послами спочатку відбувався лише між наймогутнішими монархіями, а для ведення відносин зі слабшими державами було достатньо посланників, повноважних міністрів або тимчасових повірених у справах (див. Дипломатичні класи). Згодом послів також відправляли у республіки, які вважали рівноправними. У 1893 перших послів почали призначати США. У 1914 відбувся загальний обмін послами між Австро-Угорщиною, Францією, Німеччиною, Великою Британією, Італією, Японією, Росією, США, Туреччиною та Іспанією. Між 1919 і 1939 Бельгія, Китай, Польща і Португалія обмінювались дипломатичними представниками, які отримали статус послів. Від 1945 згідно із доктриною формальної юридичної рівності всіх держав більшість урядів посилали представників у ранзі посла (див. Дипломатичні ранги) у всі країни, в яких отримали дипломатичне визнання.

Характеристика

Посол — системно-комплексний термін, що об’єднує, характеризує і демонструє статус такого представника, а саме:

• номенологічно — дипломатичний представник найвищого рангу своєї держави в іноземній або на території держави перебування (кількох державах за сумісництвом), або міжнародній організації;
• функціонально-логістично — направляється одним національним урядом (акредитуюча держава) до іншого (держава перебування);
• національно-статусно — офіційний представник інтересів і керівництва своєї держави, зазвичай керівник дипломатичної установи на території іншої конкретної держави;
• семантично — чиновник, чия робота полягає у представленні своєї держави в іншій, зазвичай працює в посольстві;
• міжнародно-статусно — користується недоторканністю особи і повним дипломатичним імунітетом відповідно до міжнародних угод [регулювальні питання дипломатичного імунітету норми міжнародного права прописані у Віденській конвенції про дипломатичні зносини 1961 (далі — Віденська конвенція)];
• у повсякденні — вирішує складні ситуації з погляду максимально можливого балансу між інтересами держави, яку представляє, та громадянами і владою держави перебування.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961

Віденська конвенція, що регулює міжнародно-правовий статус посла, скоротила перелік дипломатичних представників до трьох категорій:

• посли й інші глави дипломатичних місій еквівалентного рангу, акредитовані при главах держав, що приймають;
• надзвичайні посланники, повноважні міністри, інші представники, акредитовані при главах держав, що приймають;
• тимчасові повірені у справах, акредитовані при міністрові закордонних справ держави перебування.

Сучасне міжнародне право не визнає правових відмінностей між послом і головами дипломатичних представництв інших класів. Віденська конвенція визначає, що «інакше як у відношенні старшинства та етикету, не повинно проводитися жодних відмінностей між головами представництв унаслідок їхньої приналежності до того чи іншого класу». Це один із проявів принципу суверенної рівності держав.

Правовий статус послів

Засадничі характерологічні риси правового статусу посла:

• акредитований при главі держави, що приймає;
• очолює посольство акредитуючої держави, розташоване на території держави перебування.

Також правовому статусу послів співвідповідні представництва Святого престолу (Ватикану) — нунціатури та інтернунціатури, очолювані відповідно нунцієм та інтернунцієм; представництва, якими обмінюються держави Співдружності Націй.

Вимоги щодо призначення посла

Призначення посла на посаду глави дипломатичного представництва в іноземній державі супроводжують об’єктивні настанови дотримувати низки процесуально-процедурних вимог-умов, передбачених: міжнародним (дипломатичним) правом; нормами дипломатичного протоколу, що має усталену форму і визнання усіма державами-членами міжнародної спільноти; відповідними нормами національного (внутрішньодержавного) права. Вимоги спрямовані на формування, підтвердження та практичну реалізацію відповідного міжнародно-правового статусу посадової особи посла і означають:

• отримання агреману (згода на прийом посла від держави, що приймає);
• акредитація і вступ на посаду (легалізація посла з боку держави, що приймає);
• функціонування як керівника дипломатичного представництва (адміністративно-управлінська діяльність посла щодо дипломатичного представництва);
• функціонування посла як члена дипломатичного корпусу (міжнародно-представницька діяльність всередині держави перебування, а також у сфері старшинства і церемоніалу в межах дипломатичного корпусу).

Призначення послів в Україні

В Україні послів призначає Президент України за поданням Міністра закордонних справ України.

Одночасно із призначенням на посаду послу присвоюється дипломатичний ранг-звання Надзвичайного і Повноважного посла України.

Повноваження, обов’язки і права посла чітко регламентує Закон України «Про дипломатичну службу» (2018).

У ряді випадків почесне звання Надзвичайного і Повноважного посла України Президент України присвоює керівникам дипломатичних установ-підрозділів або закладів вищої освіти дипломатичного спрямування; таке звання зберігається за особою довічно.

У ст. 9 Закону України «Про дипломатичну службу» встановлено вимоги до осіб, яких приймають на дипломатичну службу. Ними можуть бути громадяни України, які мають відповідну професійну вищу освіту, професійні і ділові якості, володіють державною мовою й іноземними мовами, за станом здоров’я можуть бути спрямовані у довгострокове відрядження.

Використання посади (рангу) посла у світі

У дипломатичній практиці держав світу досить часто використовують дипломатичний ранг посла з метою акцентуації особливої значущості його дипломатичної місії або питань, які йому доручено керувати і вирішувати. Приклади:

• у США — спеціальні посланники із питань Афганістану, Ємену, Судану, Сирії, України, миру на Близькому Сході, євразійської енергетики, зміни клімату і прав людини у Північній Кореї;
• в ООН — спеціальні посланники із ВІЛ-інфекції та СНІД в Африці, питань зміни клімату, у Косово, регіоні Дарфур на заході Судану, справах біженців;
• ЮНЕСКО — спеціальні посланники із питань базової та вищої освіти, водних питань, грамотності для розвитку;
• Австралія — посли і посланники з особливих інтересів, зокрема питань боротьби із тероризмом і довкілля.

Багато країн мають внутрішні ранги, аналогічні дипломатичним, які використовують у своїй зовнішній чи державній службі. Наприклад, у Бразилії, Китаї, Єгипті та Німеччині власні системи рангів для дипломатів. У Франції розрізняють поняття «Посол Франції», «Надзвичайний і повноважний посол Франції (назва країни)», «Повноважний міністр».

Особливі категорії послів

Папський нунцій — посол Святого Престолу, вищий дипломатичний представник Ватикану і в більшості католицьких країн дуаєн дипломатичного корпусу.

Посол доброї волі ООН — почесне звання, що надається видатним особистостям, які використовують свій вплив та авторитет для просування гуманітарних цілей і цінностей ООН.

Посол доброї волі ЮНІСЕФ — почесне звання Міжнародного надзвичайного фонду допомоги дітям ООН. Посол з особливих доручень — дипломат вищого рангу, акредитований для представлення країни на міжнародному рівні з конкретних питань або у певних регіонах.

Тимчасовий виконувач обов’язків посла — дипломат, який тимчасово виконує обов’язки голови дипломатичного представництва за відсутності або до призначення нового посла.

Джерела

1. Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року // Законодавство України. URL: https://web.archive.org/web/20190926052222/https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_048
2. Про дипломатичну службу: Закон України № 2449-VIII від 07 червня 2018 р. // Відомості Верховної Ради. 2018. № 26. Ст. 219. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2449-19#Text

Література

1. Посол // Юридична енциклопедія : у 6 т. / Відп. ред. Ю. С. Шемшученко. Київ : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2002. Т. 4. 720 с.
2. Матвієнко В. М. Посол за сумісництвом // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / Гол. редкол. Л. В. Губерський. Київ : Знання України, 2004. Т. 2. 812 с.
3. Репецький В. М. Посол // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / Гол. редкол. Л. В. Губерський. Київ : Знання України, 2004. Т. 2. 812 с.
4. Сагайдак О. П. Дипломатичний протокол та етикет. 2-ге вид., випр. Київ : Знання, 2017. 326 с.
5. Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право: підручник. Київ; Одеса : Фенікс, 2018. 760 с.
6. Kopp H., Gillespie Ch. Career Diplomacy. Life and Work in the US Foreign Service. 4th ed. Washington : Georgtown University Press, 2021. 305 p.

Автори ВУЕ

• М. О. Баймуратов
• Б. Я. Кофман

Покликання на цю статтю: Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Посол // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Посол (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 26.09.2024