Західноукраїнська Народна Республіка

Герб ЗУНР

Західноукраї́нська Наро́дна Респу́бліка, ЗУНР — держава парламентського типу, створена 1918 на західноукраїнських землях після розпаду Австро-Угорської імперії. Де-факто існувала до евакуації уряду та Галицької армії (див. Українська галицька армія) у липні 1919 на Наддніпрянщину, територію Української Народної Республіки (УНР); де-юре — до березня 1923, коли Рада послів держав Антанти надала дозвіл Польщі на інкорпорацію Східної Галичини. У 1920–1923 побутувала назва Галицька Республіка.

Історична довідка

Проголошення державної незалежності УНР та поразка країн Троїстого союзу в Першій світовій війні активізували національно-визвольний рух у Східній Галичині, Буковині та на Закарпатті. 25.03.1918 в залі Вищого музичного інституту ім. М. Лисенка (тепер Львівська національна музична академія імені М. В. Лисенка) у м. Львові відбувся з’їзд 500 українських представників галицьких партій, послів Галицького сейму та Буковинського сейму. Делегати з’їзду привітали проголошення незалежної УНР і ухвалили резолюцію з вимогами створити окрему державу на українських землях Галичини й Буковини; забезпечити автономію та політичну рівноправність національних меншин на цій території; припинити насильницьку колонізацію Холмщини; проголосити злуку всіх національних сил.

У вересні 1918 вимоги об’єднати всі українські землі Австро-Угорщини в єдиний коронний край з окремим сеймом та адміністрацією, а також якнайшвидше ратифікувати умови Брест-Литовського мирного договору 1918 підтримали на масових мітингах і вічах у містах Львові, Тернополі, Самборі, Дрогобичі, Станиславові (тепер м. Івано-Франківськ) тощо. Почастішали візити українських послів до цісаря Карла І з вимогою поліпшення соціально-економічного становища краю.

Унаслідок наростання національно-визвольного руху народів Австро-Угорської імперії 16.10.1918 цісар оголосив про її реорганізацію у федерацію. 18–19.10.1918 в м. Львові (зала Народного дому) відбулося представницьке зібрання українських послів до австрійського парламенту, Галицького та Буковинського сеймів, єпископату, делегатів українських партій (так звана Конституанта). Обрало тимчасовий парламент — Українську національну раду (УНРада) на чолі з адвокатом і підприємцем, одним із лідерів Української національно-демократичної партії Є. Петрушевичем. Згідно зі статутом, до УНРади ввійшли українські депутати обох палат австрійської Державної ради (парламенту і палати панів), краєвих сеймів Галичини й Буковини та по три представники українських партій із цих земель. До засідань ради допускали також делегатів від українського студентства Галичини та журналістів. Функції Президії УНРади в перші дні виконувала Президія Української парламентської репрезентації на чолі з Є. Петрушевичем.

19.10.1918 УНРада ухвалила рішення про створення трьох делегацій: Віденської на чолі з Є. Петрушевичем; для полагодження справ Галичини в м. Львові на чолі з К. Левицьким, Буковинської в м. Чернівцях на чолі з О. Поповичем (1856; тепер Румунія — 1930; тепер Україна). В УНРаді працювали митрополит Української греко-католицької церкви Андрей Шептицький, адвокат Р. Перфецький (1880–1945; тепер Україна), публіцист Л. Цегельський, педагог А. Крушельницький, письменники О. Назарук і В. Стефаник, учені І. Я. Горбачевський і С. Дністрянський, журналіст В. Панейко, фольклорист О. Колесса та ін.

УНРада проголосила на українських етнічних землях Австро-Угорщини Українську державу, закликавши до її творення всі національні меншини краю. Рада заявила про свій тимчасовий статус, вбачаючи головним завданням організацію демократичних виборів до парламенту та легальне й мирне перейняття державної влади. Проте владу вдалося здобути внаслідок Листопадового чину, під час якого українці всупереч польським політикам взяли під контроль стратегічні об’єкти м. Львова та більшості міст краю (крім Перемишля, Ярослава, Сянока).

У програмному маніфесті УНРади від 05.11.1918 декларовано загальне виборче право, рівність усіх громадян перед законом незалежно від віри, мови, стану чи статі, 8-годинний робочий день, соціальний захист людей похилого віку та інвалідів, охорону праці та громадський спокій, проведення аграрної реформи. За ухвалою львівської делегації УНРади представники українських партій 09.11.1918 сформували коаліційний уряд — Раду державних секретарів (Державний секретаріат), який засідав у колишньому Галицькому намісництві. Його головою і міністром фінансів став К. Левицький. Президентом УНРади, яка засідала в будинку Ставропігії, переобрано Є. Петрушевича.

Польсько-українська війна 1918–1919

Польське населення м. Львова і керівники відродженої Польської держави негативно відреагували на встановлення української влади. Польські офіцери австрійської армії створили збройні підрозділи, які розпочали в м. Львові вуличні бої проти українських сил. Перші три тижні Польсько-української війни 1918–1919 йшли зі змінним успіхом.

11.11.1918 в м. Перемишлі придушено українську владу, до м. Львова залізницею прибуло польське угруповання із центральної Польщі. Противник перехопив ініціативу та змусив українські війська 22.11.1918 відступити з м. Львова. УНРада і уряд ЗУНР виїхали до м. Тернополя — нової столиці держави. Українські війська, що вийшли з м. Львова, розпочали облогу міста.

Попри війну, західноукраїнська та польська влади намагалися вирішити нагальні гуманітарні проблеми — обмін полоненими, пораненими, інтернованими з-поміж цивільних і військових, не чинили перешкод поштовому зв’язку, громадському харчуванню.

Після закінчення війни польська адміністрація дозволила українській громадськості споруджувати пам’ятники загиблим українським стрільцям, меморіали Галицькій армії (у містах Львові, Тернополі, Рогатині, Золочеві, Самборі та ін.) та Армії УНР (на місці таборів інтернованих вояків у містах Ланьцуті, Варшаві, Любліні, Александрів Куявському, селах Щипйорно, Стшалків тощо). Під час відступу та для уникнення хаосу українські чиновники й банкіри нерідко передавали новій польській адміністрації ключі від кабінетів і сейфів. Проте в той самий час знищено Пам'ятники королю Яну ІІІ Собеському (м. Жовква), А. Міцкевичу (м. Станиславів), Т. Шевченкові (м. Винники) тощо.

02.01.1919, після місячного перебування в м. Тернополі, центральні органи держави переїхали до м. Станиславова. У трьох сесіях УНРади (02–04.01, 04–15.02, 25.03 та 03–15.04.1919) взяло участь понад 130 делегатів, які створили десять комісій: земельну, військову, законодавчу, технічної відбудови, фінансову, шкільну, закордонних справ, суспільної опіки, комунікаційну, адміністративну. Сформовано також новий уряд на чолі з адвокатом С. Голубовичем.

04.01.1919 Закон «Про Виділ Української національної ради» закріпив за радою функції, що зазвичай входять до повноважень президента держави. Поточну роботу Виділу перекладено на президію УНРади: президента Є. Петрушевича, чотирьох його заступників, двох секретарів і заступника секретаря.

Об’єднання з УНР

На сесії 03.01.1919 УНРада урочисто проголосила намір об’єднати ЗУНР з УНР, обрала делегацію (65 осіб) на чолі з віцепрезидентом УНРади Л. Бачинським, яка мала ратифікувати ухвалу. Плани реалізовано Актами злуки УНР і ЗУНР 22.01.1919 в м. Києві.

23.01.1919 Трудовий Конгрес України затвердив Універсал Директорії, на підставі якого делегати УНРади ввійшли до парламенту УНР. До складу Директорії УНР обрано Є. Петрушевича, ЗУНР стала Західною областю Української Народної Республіки (ЗОУНР). Ратифікувати акти єднання мали Українські національні збори.

Злуку УНР і ЗУНР привітали народні віча в містах Стрию, Калуші, Войнилові, Долині, Дрогобичі, Золочеві, Заліщиках, Самборі тощо. Передбачено спільне ведення із Директорією УНР міжнародної політики, об’єднання війська, фінансових структур, пошти й телеграфу. Автономними в управлінні мали залишатися питання віросповідання, освіти, а до підготовки спеціальних законів — адміністрування та судочинства.

Ліквідація

14–15.05.1919 польська армія почала велику наступальну операцію, внаслідок чого частини Галицької армії відступили з околиць м. Львова на південь Тернопільщини, до р. Дністра.

У середині червня 1919 Галицька армія здійснила контрнаступ (Чортківську операцію), під час якого звільнено міста Чортків, Тернопіль, Золочів. Для оптимізації механізмів ухвалення рішень в екстремальних умовах війни Президія Виділу УНРади і уряд 09.06.1919 передали надзвичайні повноваження Є. Петрушевичу, якого оголошено диктатором ЗУНР. Через небезпеку експансії більшовицької Росії, поширення комуністичних режимів, західні держави схилялися до розв’язання українсько-польської суперечки за Галичину на користь національно консолідованої Польщі. 25.06.1919 Вища рада Антанти в м. Парижі санкціонувала право Варшави на тимчасову окупацію Східної Галичини. Польська делегація опротестувала проєкт угоди від 08.12.1919, за яким передбачено 25-річний мандат на адміністрування Польщі у краю, та вимагала права на довічне володіння Галичиною.

1920 в м. Відні сформовано Колегію уповноважених диктатора ЗУНР, яка поєднувала виконавчі та частково законодавчі функції керівництва республіки в умовах еміграції. Окремі міжнародні документи підписано від імені послів Української національної ради в містах Відні й Львові або від Президента УНРади Східної Галичини (ЗУНР, Галицької республіки). Уряд мав дипломатичні представництва й консульські установи в 15 країнах світу. Проте орієнтація галицьких політиків на Австро-Угорщину та Німеччину призвела до браку конструктивних зв’язків з повоєнними урядами держав Антанти і США.

Геостратегії українських еміграційних урядів розійшлися: наддніпрянські політики намагалися знайти прихисток у Польщі, куди інтерновано Армію УНР; натомість еміграційний уряд ЗУНР шукав підтримки не лише в політиків білої, а й червоної Росії (з цією метою неодноразово відбувалися сепаратні зустрічі з дипломатами РСФРР і УСРР).

Намагаючись перешкодити інкорпорації українських земель до складу Другої Речі Посполитої, провідники ЗУНР домагалися від країн Антанти розв’язання східногалицької проблеми на засадах права народів, націй на самовизначення. Натомість за підтримки керівництва більшовицьких республік Росії та України влітку 1920 створено Галицький революційний комітет і проголошено маріонеткову Галицьку Соціалістичну Радянську Республіку зі столицею в м. Тернополі. Міжнародна спільнота їх не визнала; еміграційний уряд ЗУНР розкритикував двомісячну політику радянізації (націоналізацію підприємств, грабунки заможних євреїв і поляків, обмеження прав священнослужителів тощо).

23.02.1921 Рада Ліги Націй підтвердила тимчасовий характер польської окупації Східної Галичини. У відповідь 30.04.1921 Є. Петрушевич запропонував проєкт «Основи державного устрою Галицької республіки». Передбачено відродження в краї незалежної соціально-правової держави на чолі з президентом, запропоновано провести вибори до парламенту (Державної ради) за трьома національними куріями. Ліга Націй під тиском Польщі не підтримала проєкт. Не вдалося консолідувати національно-державні плани проводу ЗУНР і УНР, який осів — усупереч галичанам — у Польщі (містах Тарнові, Варшаві). 14.03.1923 Рада послів держав Антанти визнала Східну Галичину частиною Польської держави. Польський уряд пообіцяв забезпечити національним меншинам можливості національно-культурного розвитку і надати Східній Галичині автономію, але не виконав обіцянок. Оголосивши заяву з протестом, 15.03.1923 екзильний уряд ЗУНР в м. Відні самоліквідувався, Є. Петрушевич виїхав до м. Берліна, де зав’язав контакти із середовищем гетьмана П. Скоропадського.

Характеристика

Задекларована територія ЗУНР — близько 70 тис. км2 (фактично близько 40 тис. км2), населення — 4 млн осіб.

Державний устрій і внутрішня політика

13.11.1918 УНРада ухвалила «Тимчасовий основний закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», задекларувала нову назву держави — ЗУНР, затвердила її герб.

Закони УНРади «Про тимчасову адміністрацію областей ЗУНР» від 16.11.1918 та «Про тимчасову організацію судів і власти судейської» від 21.11.1918 залишили правочинність нормативно-правових актів Австро-Угорщини (цивільного кодексу 1811, цивільно-процесуального кодексу 1895, кримінального кодексу 1852, кримінально-процесуального кодексу 1873) у тому обсязі, які відповідали державі ЗУНР.

Нова система судових органів складалася з повітових (130) і окружних судів (13), вищого суду (Найвищий державний суд планували створити окремим законом). Суддів призначав Державний секретаріат за поданням Державного секретаріату судівництва (складався з особово-управлінського і законодавчого відділів). Повітовому комісару підпорядковувалися повітові військові команди, громадські комісари в містах і селах. Поза їхньою компетенцією залишилися суди, телеграф, пошта, залізниці, земельні володіння. Створено нову жандармерію — цивільну, військову та транспортну.

За європейським зразком у другій половині листопада — грудні 1918 сформовано регулярну армію, до якої вступали не лише місцеві українці, а й німці, євреї, а також добровольці-наддніпрянці.

Законодавчо впорядковано державну службу. Державних службовців поділяли на керівних урядників і виконавців (канцеляристів). Першими могли стати лише дипломовані правники до 40 років, які бездоганно володіли українською мовою і склали три державні іспити. Від канцеляристів вимагали знання української, польської та німецької мов, досконале володіння діловодством. Були контрактні урядники — адвокати, судді й нотаріуси, які складали фаховий іспит. На службу не брали боржників, злочинців чи ув’язнених. За хабарництво карали великим грошовим штрафом (до 20 тис. грн) або ж арештом до шести місяців.

Для службового листування запроваджено кур’єрську пошту. Українська влада толерувала діяльність місцевих Єврейської національної ради, місцевої єврейської та польської громадської міліції, редакцій польських, єврейських і німецьких газет.

Господарська й аграрна політика

УНРада і уряд особливу увагу фокусували на організації понівеченого війною господарства та виведенню його з кризи. Монополізовано продаж зерна, хлібопекарських виробів, картоплі, великої і малої рогатої худоби, свиней, шкіри, цукру, сірників, цигарок, спирту, вина, горілки й пива, поташу, пороху. Харчевий уряд намагався подолати голод. 04.04.1919 УНРада запровадила в обіг спільну з Наддніпрянщиною валюту — гривню (дорівнювала австрійській кроні) і карбованець (дорівнював двом коронам). Однак нова валюта не змогла стримати інфляцію в умовах війни, міжнародної ізоляції ЗУНР, напливу знеціненої корони з Чехії, Угорщини, Югославії, спекулятивних дій окремих чиновників. Відчуваючи брак дрібних національних грошей, повітові влади міст Бродів, Золочева, Тернополя, Збаража і Сокаля почали друкувати, зазвичай на твердому обгортковому папері, міські бони (1, 2, 5, 10 грн).

У квітні 1919 регламентовано розподіл м’яса, заборонено випікати хліб без установленого мінімуму (25 %) сурогату, обмежено його продаж у промислових їдальнях (25 г). Середу та п’ятницю оголошено пісними днями.

Центральні органи влади не змогли взяти під контроль прибуткове нафтовидобування (більшість розробок належала іноземному капіталу — англійському, польському, єврейському, швейцарському), хоч і заборонили вивіз нафти-сирівцю до сусідніх країн. Заплановано контроль за нафтовидобуванням, запуск сотень законсервованих свердловин; рекомендовано максимальну переробку нафти, збільшення частки українського капіталу в цьому бізнесі. Задля економії енергоресурсів держава перейшла на літній час.

Влада намагалася захистити внутрішнього товаровиробника і планувала ввести прогресивне оподаткування підприємців. При цьому уряд дозволяв виготовлення алкогольних і тютюнових виробів недержавним структурам, натомість монополізував їх продаж.

Митна політика мала насамперед захистити власного товаровиробника. Під державним контролем залишалися залізниці, пошта і телеграф. Керівництво держави планувало залучити інвестиції від української діаспори, мало намір повернення 300 тис. українських заробітчан із країн Європи та Америки.

Після трьох читань 14.04.1919 УНРада ухвалила Земельний закон, який визначив основи аграрної реформи, зокрема ліквідацію великого поміщицького та монастирського землеволодіння. Після закінчення війни передбачено поділити ріллю між безземельними й малоземельними, вояками Галицької армії (від 30 до 100 моргів). Ліси різних форм власності мали перейти під оруду міністерства земельних справ. Господарів, у яких окультурені ґрунти стояли облогом, влада карала шестимісячним арештом або штрафом 100–5000 корон. Встановлено ціни на оренду землі (1 морг — 15–20 корон). Особливу увагу влада та сільські громади мали приділяти виробництву та експорту високооплачуваних технічних культур — ріпаку, льону, коноплі, тютюну, а також вигодовуванню породистої великої рогатої худоби, значну частину якої продавали за кордон. Новий аграрний закон розкритикували ліві сили й консерватори, місцева біднота.

Політика щодо національного питання

Ухвалений після третього читання Закон «Про вибори до сейму Західної області УНР» від 15.04.1919 передбачав загальні, таємні й прямі вибори за національними куріями осіб, не молодших ніж 20 років. Передбачено обрання 226 депутатів, зокрема 160 від українського (3,99 млн), 33 — від польського (0,8 млн), 27 — від єврейського (0,69 млн) і 6 — від німецького (0,16 млн) населення краю. Право висувати кандидатів у депутати надавали політичним партіям і групам виборців (не пізніше 10 днів до виборів) за спеціальними виборчими списками (від 200 осіб). Права вибору і виборності позбавляли психічнохворих, зареєстрованих кримінальних злочинців і повій. Жодних обмежень за соціальним походженням, релігійною та національною належністю не передбачено. Члени виборчих комісій складали письмові присяги. Однак заплановані на листопад сеймові вибори не відбулися через наступ 80-тисячного польського війська в травні 1919.

Відповідно до Закону «Про уживання української мови у внутрішнім і зовнішнім урядуванні державних властей і урядів, публічних інституцій і державних підприємств на Західній області УНР» від 15.02.1919 державною мовою проголошено українську. Водночас УНРада гарантувала національним меншинам свободу усного і писемного спілкування з державними та громадськими структурами рідною мовою.

Громадянство ЗУНР мали надавати особам із постійним місцем проживання (щонайменше 5 років); службу в державних установах і організаціях дозволяли лише після громадянської присяги.

Освітня політика

Влада прагнула реформувати систему освіти, підняти її статус. Закон УНРади «Про основи шкільництва» від 13.02.1919 оголосив публічні школи державними, а вчителів — державними службовцями; за рішенням освітніх органів дозволив засновувати приватні школи. Українська мова стала основною в усіх державних школах; за національними меншинами — поляками та євреями, визнавали право навчатися рідною мовою. У школах з українською мовою навчання на прохання батьків дозволено вивчати факультативно польську та німецьку мови (дві години на тиждень). Спеціальним законом націоналізовано українські приватні гімназії в містах Долині, Городенці, Копичинцях, Рогатині, Чорткові та Яворові, а також учительські жіночі семінарії в містах Львові, Станиславові, Самборі, Сокалі, Бережанах, Коломиї й Тернополі. Установлено пенсію для педагогів у розмірі половини їхніх окладів. Одноразові допомоги від держави також отримували науковці й митці. Уряд дофінансовував діяльність громадських патріотичних товариств, зокрема «Січі». Попри інфляцію, влада виплачувала грошові компенсації, зокрема дорожні, учителям, а також удовам і сиротам греко-католицьких священників; нараховувала заробітну плату священникам усіх конфесій.

Значення

Діяльність УНРади та уряду ЗУНР засвідчила, що українські політичні діячі засвоїли досвід європейських демократичних традицій та прагнули згідно з національним і міжнародним правом збудували республіку, яка б стала зразком правового порядку.

Досвід ЗУНР щодо формування революційного парламенту та коаліційного уряду, системи функціонування місцевої влади за участю потенційних опонентів, виваженого земельного й освітнього реформування може бути прикладом для політиків та управлінців незалежної України.

Додатково

У науковій та популярній літературі трапляється написання «Західно-Українська Народна Республіка», що відповідало орфографічним правилам початку 20 ст., проте суперечить нормам чинного українського правопису.

На думку адмірала австрійського флоту, керівника санітарних справ ЗУНР Я. Окуневського (1860–1929; тепер Україна), Президент УНРади Є. Петрушевич у впорядкованій республіці міг би стати «пречудовим президентом», не гіршим від президента Чехословаччини Т. Масарика. Цьому завадила війна, агресивна політика Польщі, Румунії, Чехословаччини та більшовицької Росії щодо західних земель України в 1918–1920.

Література

1. Лозинський М. Галичина в рр. 1918–1920. Відень : Український Соціольоґічний Інститут, 1922. 228 с.
2. Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Львів : Накладом автора, 1931. 443 с.
3. Левицький К. Великий зрив. Львів : Червона калина, 1931. 151 с.
4. Крезуб А. Нариси історії українсько-польської війни 1918–1919 рр. Нью-Йорк : Око, 1966. 179 с.
5. Литвин М., Науменко К. Історія ЗУНР. Львів : Олір, 1995. 361 с.
6. Павлюк О. Боротьба України за незалежність і політика США (1917–1923). Київ : Academia, 1996. 188 с.
7. Красівський О. Східна Галичина і Польща в 1918–1923 рр.: проблеми взаємовідносин. Київ : Національна академія державного управління при Президентові України, 1998. 298 с.
8. Литвин М. Українсько-польська війна 1918–1919 рр. Львів : [б. в.], 1998. 469 с.
9. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923 : в 5 т. Івано-Франківськ : Лілея-НВ, 2001–2011.
10. Кугутяк М. В. Історія української націонал-демократії (1918-1929) : в 2 т. / Київ; Івано-Франківськ : Плай, 2002. Т. 1. 534 с.
11. Мазепа І. Україна в огні й бурі революції (1917–1921). Київ : Темпора, 2003. 608 с.
12. Ортинський В. П. Силові структури Західно-Української Народної Республіки. Львів : Львівський юридичний інститут МВС України, 2004. 368 с.
13. Павлишин О. Львівщина в добу Західно-Української Народної Республіки (1918–1919). Львів : Літопис, 2008. 223 c.
14. Литвин М. P. Проект «Україна». Галичина в Українській революції 1917–1921 pp. Харків : Фоліо, 2015. 380 с.
15. Західно-Українська Народна Республіка 1918–1923 : в 4 т. Івано-Франківськ: Манускрипт-Львів, 2018–2021.

Автори ВУЕ

М. В. Кугутяк

М. Р. Литвин

Покликання на цю статтю: Кугутяк М. В., Литвин М. Р. Західноукраїнська Народна Республіка // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Західноукраїнська Народна Республіка (дата звернення: 12.11.2026).

 

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 21.01.2025