Інокентій IV
Іноке́нтій ІV [ лат. Innocentius ІV; світське ім’я та прізвище — Сінібальдо деі Фієскі (італ. Sinibaldo deі Fieschi; лат. Sinibaldus Fiescus); 1180 або 1190, м. Генуя, тепер Італія — 07.12.1254, м. Неаполь, тепер Італія] — релігійний діяч, каноніст, Папа Римський (25.06.1243 — 07.12.1254).
|
Інокентій IV (Innocentius ІV) | |
|---|---|
| Справжнє ім’я | Сінібальдо |
| Справжнє прізвище | Фієскі |
| Народження | 1180 |
| Місце народження | Генуя |
| Смерть | 07.12.1254 |
| Місце смерті | Неаполь |
| Місце поховання | Неаполь |
| Alma mater | Болонський університет |
| Місце діяльності | Італія |
| Напрями діяльності | канонічне право, церковне управління |
| Традиція/школа | католицизм |
Зміст
Життєпис
Син графа Гуго з Лаваньї (першого, хто носив ім’я Фієскі через свою посаду, яка контролювала фінансові справи німецького імператора), належав до однієї з найвпливовіших і найбагатших дворянських родин Північної Італії, що мала зв’язки як в імперському уряді, так і в Церкві. Вивчав право в Пармі (тепер Італія) під патронатом свого дядька, єпископа Обізо Пармського; з 1213 продовжив юридичні студії у Болонському університеті.
1223 Сінібальдо (магістр права і папський іподиякон) отримав від папи Гонорія III канонікат у Пармі. До 1226 призначений суддею («аудитором суперечливих листів») у папській курії.
За папи Григорія IX став віце-канцлером Римської курії (1227), призначений кардиналом-священником Сан-Лоренцо в Лучіні. Від 1234 — ректор (губернатор) Марки Анкони, частини Патримонію Святого Петра.
Обранню передували:
- тривала вакансія папського престолу (серпень 1241 — червень 1243), протиборство двох непримиренних фракцій у колегії кардиналів — гвельфів, або «григоріанської» (на чолі з Орсіні) та гібелінів, або проімперської (сімейний клан Колонна);
- обрання компромісного кандидата, дуже літнього й хворого Целестіна IV (помер через 15 днів);
- ситуація постійної загрози облоги м. Рима з боку імператора, Фрідріх II захопив і утримував двох кардиналів (тимчасово звільнені за домовленістю про повернення до в’язниці після виборів папи).
Вибори тривали з 15 по 25 червня 1243. Сінібальдо був обраний на Святий престол 25.06, коронований 28.06 у м. Ананьї (тепер Італія). 20.10.1243 новий папа увійшов до м. Рима.
Понтифікат
Призначив 15 нових кардиналів на двох консисторіях.
1243 Інокентій IV розпочав хрестовий похід проти турків, які знову завоювали м. Єрусалим. Експедицію на Святу землю зорганізував король Людовик IX Святий (заборонив усі приватні війни та пообіцяв трирічний мораторій на виплату боргових відсотків хрестоносцям, зобов’язався фінансово підтримати близько половини хрестоносців; організував транспортування та забезпечення військ), проте амбітний французький суверен зазнав поразки.
Через запеклу боротьбу з імператором Фрідріхом II (папа Григорій IX ще 1239 відлучив того від Церкви за захоплення церковних володінь) папська курія між 1243 і 1250 діяла за межами м. Рима. Понтифік дістався м. Генуї, потім переїхав до м. Ліона (тепер Франція), де скликав у 1245 Вселенський собор, який запровадив важливі канони для реформи церковного права та адміністрування. На Першому Ліонському соборі імператорові були висунуті звинувачення, підтверджено попереднє відлучення, проголошено позбавлення престолу. Німецькі князі обрали нового імператора. Фрідріх II із прибічниками тим часом воював з північноіталійськими містами, які не визнавали його зверхності, помер 1250 в Апулії. Інокентій IV покинув м. Ліон після Великодня 1251 і повернувся до Італії в листопаді. Більш як рік мешкав у м. Перуджі. Понтифіку довелося зіткнутися зі спадкоємцями Фрідріха: законним сином Конрадом IV у Німеччині та бастардом Манфредом на Сицилії.
Зовнішня політика
Папа активно долучився до розв’язання політичних проблем християнського світу: призначив Афонсу III Булонського королем Португалії (1248), запропонував свій захист Оттокару, сину короля Богемії; став на бік короля Генріха III Плантагенета проти дворян і єпископів Англії. Вів листування з «королем Русі Данилом», 1253 папський легат Опізо з Мезано коронував Данила Галицького.
Інокентій IV скріпив народження нового королівства Литви, 1251 литовський князь Міндовг I із дружиною прийняли християнство; 1253 князь був коронований (1260 відмовився від християнства).
Інокентію IV довелося мати справу з новими загрозами зі Сходу — монголами (або татарами, як їх називали на Заході). Великий хан Монгольської імперії Угедей (бл. 1186–1241) направив велику армію на Захід: монголи завдали спустошливих нападів на міста Давньої Русі, у грудні 1240 захопили м. Київ, у квітні 1241 розбили західні війська в Угорщині, Богемії, Польщі та Сілезії, проте навесні 1242 несподівано відступили. Кілька монахів (францисканців і домініканців) були відправлені папою 1245 на Схід із дипломатичними місіями або як місіонери. Інокентій IV передав кожному посольству два листи, адресовані монгольському «королю» та народам: а) «De patris immense» (05.03.1245), в якому він виклав християнську віру і заохочував монголів прийняти хрещення; б) «Cum non solum» (13.03.1245), де закликав припинити напади на християн та інші народи. 1247 ченці дісталися Каракоруму — столиці Монгольської імперії. Великий хан Гуюк (1206–1248) відмовився від навернення і вимагав визнання своєї зверхності над папою.
Внесок у канонічне право
Юридична підготовка Інокентія IV, знання канонічного та римського права лягли в основу багатьох рішень і папської політики. Уклав список винятків, за яких церковні суди могли розглядати справи, що зазвичай належали до юрисдикції світських судів (наприклад, у разі вакансії імператорського престолу, коли суддя нехтував відновленням справедливості щодо вдів, у випадках святотатства тощо). Понтифік виклав свою позицію щодо історичного походження законної влади; доводив делегування влади з усіх духовних і світських питань від Бога через патріарха Ноя — до правителів єврейського народу, аж доки Ісус Христос не встановив свого намісника в особі Петра і римських єпископів. Із посиланням на буллу Інокентія III «Per venerabilem» (1202) стверджував, що вищого судді за папу не існує. Вказував, що папа має владу не лише над християнами, а й над невірними. Один із найбільш далекосяжних внесків у канонічне право стосувався питання колективної провини та покарання. У буллі «Romana ecclesia ceterum» (1245) заборону на колективне відлучення від церкви обґрунтовував посиланням на римське право, згідно з яким лише окремі особи можуть зазнати кримінального переслідування та покарання.
Буллою «Ad extirpenda» (15.05.1252) наказав, щоб у Ломбардії, Романьї, Тревізо підозрюваних у єресі, які визнані винними після допиту єпископа або його уповноваженого, направляли до подеста (представника світської влади), що мав право застосовувати тортури.
Підготував три збірники власних декреталій, відомих під загальною назвою «Новела» [22 декрети Першого Ліонського собору (1245); 12 декреталій (1246); 8 декреталій (1253)] і написав до них коментарі. Інокентій IV упродовж тривалого часу писав коментар до «Liber extra» папи Григорія IX (1234): текст був завершений бл. 1250–1251 і мав назву «Апарат до п’яти книг декреталій» (лат. «Apparatus in quinque libros decretalium»). «Апарат» Інокентія IV був надзвичайно впливовим: до нього продовжували звертатися аж до 17 ст.
1254 папа відправився до м. Неаполя, де і помер. Похований у в церкві Санта-Рестітута, пізніше перепохований у кафедральному соборі Неаполя (надгробний пам’ятник встановлено 1318).
Результати понтифікату
Рішучі кроки Інокентія IV проти імп. Фрідріха II докорінно змінили баланс політичних сил у Західній Європі, вивівши Центральну Італію та папські світські володіння з-під юрисдикції імператора. За його понтифікату Південна Італія перейшла під контроль Анжуйської династії.
Саме за Інокентія IV були сформовані церковне право та адміністрація, які значно поширили папську владу і юрисдикцію (навіть над нехристиянами), що перевершило навіть еклезіологічні візії Інокентія III і Григорія IX.
Монгольське вторгнення стало безпрецедентним викликом для християнського світу і папи як його провідника.
Праці
- Apparatus super quinque libros decretalium / Еd. by L. P. Rhosellus. Lyons : Vincentius de Portonariis, Joannes de Moylin, 1535. 218 p. URL: https://ustdigitallibrary.contentdm.oclc.org/digital/collection/section3/id/1585/.
- Commentaria Innocentii quarti pont. maximi super libros quinque Decretalium. Francofurti ad Moenum : Per Martinum Lechler, impensis Hieronymi Feyerabend, 1570. 1332 p. URL: https://works.bepress.com/david_freidenreich/46/
Джерела
- Vita Innocentii Papae IV. Scripta a Fratre Nicolao de Curbio Ordinis Minorum, postmodum Episcopo Asisinarensi // Stephani Baluzii miscellaneorum liber septimus: hoc est, collectio veterum monumentorum quæ hactenus latuerant in variis codicibus ac bibliothecis : in 7 vol. Parisiis : Bibliopolarum Societas, 1715. Vol. 3. Р. 353–405.
- Les Registres d'Innocent IV publiés ou analysés d'après les manuscrits originaux du Vatican et de la Bibliothèque nationale : in 4 vol. / Éd. by É. Berger. Paris : E. Thorin, 1884–1920.
Література
- Piergiovanni V. Sinibaldo dei Fieschi decretalista. Ricerche sulla vita // Studia Gratiana. 1967. Vol. 14. P. 125–154.
- Melloni A. Innocenzo IV. La concezione dell’esperienza della cristianità come «regimen unius personae». Genoa : Marietti, 1990. 311 p.
- Bertram M. Die Extravaganten Gregors IX. und Innozenz' IV. (1234–1254) // Zeitschrift der Savigny-Stiftung für Rechtsgeschichte: Kanonistische Abteilung. 2006. Bd. 92 (1). Р. 1–44.
- Piergiovanni V. Innocenzo IV legislatore e commentatore. Spunti tra storiografia, fonti e istituzioni // Atti della Società Ligure di Storia Patria. nuova serie. 2012. Vol. 51/1–2. P. 709–750.
- Санжаров В. А. Декретальне право в Західній Європі у XII–XIII століттях // Юридичний науковий електронний журнал. 2017. № 6. С. 421–423.
- Cushing C. G. Sinibaldo Fieschi (Pope Innocent IV) 1180/90–1254 // Law and the Christian Tradition in Italy: The Legacy of the Great Jurists / Еd. by O. Condorelli, R. Domingo. London : Routledge, 2021. P. 70–81.
- Sanzharov V. A. Pierwszy Sobór Lyoński (26 czerwca — 17 lipca 1245): wkład w rozwój jurysdykcji i sądownictwa kościelnego // KELM (Knowledge, Education, Law, Management). 2022. № 7 (51). P. 244–249.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Санжаров В. А. Інокентій IV // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Інокентій IV (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 27.03.2024
