Гоніння християн у Римській імперії

Погруддя імп. Коммода в образі Геркулеса, кін. 2 ст.

«Гоні́ння» христия́н у Ри́мській імпе́рії — вияви репресивної політики римської влади щодо християн упродовж 1 — поч. 4 ст. н. е., обумовлені політичними, ідеологічними й соціальними чинниками.

Періодизація

Упродовж перших трьох століть існування християнської Церкви (50-ті — 310–320-ті) її стосунки з Римською державою були складними, а нерідко й ворожими. З різною силою мали місце різноманітні форми дискримінації християн — репресії, утиски, насильства, переслідування, епізодичні гоніння. Між цими виявами несправедливості важко провести чітку межу; вони відновлювалися й затухали, набирали більшого розмаху або спадали, були локальними й загальними. Християнські теологи послуговуються терміном «гоніння» і, за аналогію з 10 «карами єгипетськими» (або «десятьма рогами» апокаліптичного звіра, див. Об. 12:3; 13:1; 17:3 та ін.), налічують 10 «великих» гонінь, які відносять до часів правління імператорів Нерона, Доміціана, Траяна, Марка Аврелія, Септимія Севера, Максиміна Фракійця, Деція, Валеріана, Авреліана та Діоклетіана (часом додають кілька «малих» гонінь). Проте термін «гоніння» передбачає систематичний і тривалий характер репресій, тоді як переслідування християн у Римській імперії не було перманентним явищем.

Неповний перелік гонінь наведений у Лактанція (De mort. persecut. 2–8), нечітко окреслений у Євсевія Кесарійського. Систематизований підрахунок уперше здійснили церковний автор Сульпіцій Север (бл. 363 — бл. 425; Chron. 2, 28–33) та Аврелій Августин (De civ. Dei. 18, 52). Насправді число 10 не має під собою твердого історичного ґрунту, кількість «гонінь» у цей період можна нарахувати і більше, й менше.

Причини

Історія взаємин між Римською імперією та християнськими громадами на її теренах в 1–4 ст. була складним комплексом богословських, юридичних, релігійних проблем. Християнство від свого виникнення до легалізації протягом трьох століть не мало в імперії стійкого статусу, тому офіційно вважалося «недозволеною релігією» (лат. religio illicita). Часи мирного, стабільного розвитку громад змінювали періоди більш або менш рішучих переслідувань вірян з боку загальноімперської або місцевої влади, гонінь християнської Церкви.

Сучасні дослідники розбіжні у розумінні причин такого явища (гонінь, переслідувань), тим більше з огляду на релігійну толерантність римлян, серед яких «уживалися» боги різних народів. Богослови передусім твердять про несумісність християнського світогляду з традиційними громадськими та державними порядками Риму. Проте історія християнства з 4 ст., після реформ імператора Костянтина І Великого, демонструє чудову сумісність та широкі можливості взаємодії між церквою й римським суспільством.

Вказують і на протистояння християнського віровчення та традиційної римської язичницької релігії (див. Давньоримська релігія). При цьому релігійну традицію античного світу, визначену як язичництво (лат. paganus), часто сприймають недиференційовано, без урахування стану й трансформації культів різного типу на території імперії. Задовго до появи християнства занепад грецької олімпійської релігії (див. Давньогрецька релігія), що зберегла вплив лише в деяких регіонах, став доконаним фактом. У часи становлення принципату в 1 ст. до н. е. система традиційних римських міських культів, зосереджених на Капітолії (див. Капітолійська тріада), швидко втрачала популярність у суспільстві. У перші століття н. е. найвпливовішими в імперії стали синкретичні культи близькосхідного походження, які були орієнтовані (як і християнство) на поширення всією ойкуменою, поза етнічними й державними кордонами, та містили осмислену тенденцію до монотеїзму.

Проте римляни й надалі вважали державу — носія традиції, принципів права, справедливості — найважливішою цінністю, служіння їй сприймали як сенс людської діяльності та одну з найважливіших чеснот. Відповідно, толерантність римлян щодо інших релігійних традицій базувалася на визнанні останніми римського суверенітету, а отже, й римської державної влади. Невід’ємною частиною римської політичної та правової системи залишалася державна релігія, в якій капітолійські боги на чолі з Юпітером виступали як символ держави, гарант її збереження, успіху й процвітання.

Після утвердження принципату Октавіана Августа (27 до н. е. — 14 н. е.) частиною державної релігії став культ правителів імперії. У Римі він набув форми вшанування «божественного генія імператора». Август і його спадкоємці носили титул «дівус» (лат. divus — божественний, наближений до богів). У провінціях, особливо на Сході, імператора шанували як бога, що стало продовженням традиції культу елліністичних правителів Єгипту та Сирії. Після смерті чимало імператорів, які здобули добру славу у підданих, були офіційно обожнені рішенням Сенату в Римі. Найінтенсивніше цей культ розвивався в епоху т. з. солдатських імператорів 3 ст., коли влада через нестачу засобів для забезпечення своєї легітимності вдавалася до постулювання причетності імператора до надприродного.

Одним із найважливіших імператорських титулів у 3 ст. став «Сол Інвіктус» (лат. Sol Invictus — Непереможне Сонце), споріднений як із впливовим в імперії мітраїзмом, так і з сирійським культом Бела-Мардука. Згодом в офіційній титулатурі утвердилося визначення правителя «Домінус ет Деус» (лат. Dominus et Deus — Пан і Бог): титул епізодично використовував ще Доміціан у кін. 1 ст., проте поширення він досяг за Авреліана і тетрархів наприкінці 3 — поч. 4 ст. Державний культ епохи імперії, особливо у пізній період, вже не міг задовольняти духовні запити абсолютної більшості її населення, проте й надалі стійко зберігався й розвивався як засіб політичного та ідеологічного об’єднання країни та приймався суспільством.

Натомість для християн римський державний культ був неприйнятним від початку, що неминуче вело до прямого зіткнення Церкви з державою. Прагнучи всіляко продемонструвати свою лояльність до імперської влади [за словами ап. Павла: «немає влади, яка не була б від Бога» (Рим 13:1)], християни, втім, розрізняли римську державну систему та римські релігійні традиції [«кесареве віддайте кесареві, а Боже — Богові» (Мт. 22:21)]. Відкинувши насильство в релігії, вони вважали, що у разі, коли державний (людський) закон наказує їм те, що суперечить природному (Божому) закону, слід знехтувати волею людських законодавців і дослухатися тільки волі Божественної, навіть якщо за це доведеться стерпіти насильство чи навіть смерть. Тому й відмовлялися приносити жертви імператору як Богові, аби не впасти у багатобожжя та ідолопоклонство.

За таких обставин можна виділити цілу низку причин, які обумовили переслідування християн:

у своєму небажанні виконувати визначені законом громадянські обов’язки християни протиставляли себе загалу, через що в них убачали джерело соціально-політичних проблем чи природних лих, які ставалися в імперії;
таємні зібрання, спілкування за допомогою символів та ін. породжували сприйняття християни (не лише простим людом, а й консервативно налаштованою аристократією) як деякої «секретної» спільноти, члени якої уникають гідного товариства;
через заперечення обрядів язичницького культу християни поставали як небезпечне та шкідливе для громадськості явище, що посягає на суспільну мораль;
прагнення християн вивести з-під державного впливу царину релігійного життя людини перетворювало їх на осіб, підозрілих для більшості населення імперії;
римлян дратувала християнська релігійна нетерпимість і претензія на виняткове володіння релігійною правдою;
невизнання християнами влади імператора та небажання приносити йому жертви як Богові викликали підозру щодо Церкви як антидержавної структури, що ставила собі поза законом.

Ворожість до християн і християнства з боку величезної маси населення імперії, від його найнижчих верств до інтелектуальної еліти, поростала всілякими упередженнями, непорозуміннями, часто прямими наклепами на прихильників учення Христа, звинуваченнями їх у неймовірних гріхах і злочинах, марновірстві або нахабстві. Таємний характер зібрань ранніх християн породжував спотворені уявлення про практикування ними чорної магії (що передбачало смертну кару), інцесту (який пов’язували з уживаними поняттями «брати і сестри»), канібалізму (нерозуміння таїнства євхаристії), на основі чого хвороблива уява натовпу породжувала фантастичні оповіді про «едіпові злягання» й «тієстові бенкети» в еклезіях тощо. Влада часом мусила просто реагувати на розпалений такими міфами гнів плебсу.

Зі свого боку, чимало християн, які упереджено сприймали цінності античної культури, давали привід для негативного до себе ставлення. В їхньому середовищі багато хто вважав за неможливе вчитися музиці, живопису, відвідувати театр, утримувати школи (оскільки на заняттях так чи так звучали імена, алегорії та символи язичницького походження). Дехто навіть засуджував філософію. Велику роль в ескалації гонінь зіграло поширення в християнському середовищі есхатологічних очікувань, які тією чи іншою мірою були присутні в житті громад упродовж 1–4 ст. та впливали на поведінку вірян, живили готовність до мучеництва. Особливій жорстокості переслідувань сприяло й те, що християни зберегли непримиренне ставлення юдеїв до всіх «чужих», «зовнішніх» культів (відійшовши водночас від старозавітної релігії). Тож і першими гонителями християн ставали їхні одноплемінники та колишні одновірці — юдеї.

Переслідування християн у різні періоди історії імперії були викликані різними причинами. На ранньому етапі їх визначали протиріччя між ідеями римського державного культу та принципами християнства, а також тривалий конфлікт між Римом та юдеями. Пізніше гоніння стали наслідком внутрішньополітичної та громадянської боротьби в імперії, супроводжували процес пошуку нових релігійно-ідеологічних орієнтирів у суспільстві й державі. В останній період християнська Церква поступово перетворилася на суспільний рух, на який могли спиратися різні політичні сили, а тому її піддавали насильству вже з політичних мотивів.

Водночас унаслідок еволюції античних релігій у них (через злиття / змішування функцій різних богів) наростала монотеїстична тенденція. Крім того, внутрішній розвиток античної філософської думки вже з 2 ст. (Марк Аврелій, Арістід), а особливо в 3–4 ст., у період розквіту неоплатонізму, призвів до суттєвого зближення основ християнського та пізньоантичного філософського світогляду. Поступово значна частина населення імперії, навіть певні кола римського вищого суспільства, особливо з кін. 2 — поч. 3 ст., почали все більше симпатизувати християнству. Проте християни протиставляли себе владі, суспільству, панівній культурі та іншим релігіям, і, за визначенням Тертулліана, доходили висновку, що язичники й християни «чужі один одному в усьому».

Див. детальніше:

Автор ВУЕ

І. П. Мозговий

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.06.2026