Антихристиянські кампанії 2 ст.
,_dalla_coll._giustiniani,_MT_541.jpg)
Антихристия́нські кампа́нії в Ри́мській імпе́рії 2 ст. — переслідування християн в Римській імперії, які відбувалися в часи імператорів з династії Антонінів (96–192).
Зміст
Траян (98–117)
Перше системне гоніння на християн пов’язують із правлінням імператора Траяна. Розпочалося близько 99 н. е., коли у м. Херсонес (тепер м. Севастополь, АР Крим, Україна) був засланий і там мученицьки загинув 4-й Римський єпископ Климент І. Євсевій Кесарійський повідомляв про його смерть на 3-й рік правління Траяна, тобто в 100 н. е. Можливо постраждав і його спадкоємець єпископ Александр I (близько 116–117 н. е.).
Центральною постаттю гонінь у часи Траяна став «муж апостольський» Ігнатій Богоносець, єпископ Антіохійський, який сам з’явився до суддів за вироком. Збереглися Акти його мучеництва, а також 7 послань самого Ігнатія, адресованих єп. Полікарпу Смірнському (дата нар. невідома — 156), малоазійським громадам та римським християнам. Листи були написані Ігнатієм під час довгого шляху під вартою з Антіохії вздовж узбережжя Малої Азії та через Македонію до м. Рима (під час вимушеної подорожі той користувався відносною свободою, побачився з Полікарпом, зустрічав депутації малоазійських церков). Ігнатій був кинутий на поживу звірам у римському цирку з нагоди святкування перемоги Траяна над даками. Євсевій відносить цю подію до 107 н. е. Тоді ж мученицьки помер у дуже літньому віці Симеон, єпископ Єрусалимський (за переданням, син Клеопи, родич Ісуса).
Гоніння часів Траяна зачепили й християн Македонії, про що зазначено у посланні Полікарпа Смірнського до християн м. Філіппи (тепер не існує, неподалік м. Кавала, Македонія) із закликом до «терпіння», щоб бути гідними «Господа нашого Ісуса Христа, Який зазнав за наші гріхи самої смерті».
У 111–113 н. е. у Віфінії (північний захід Малої Азії) перебував призначений імператором екстраординарний легат Пліній Молодший, який зіткнувся зі значною кількістю християн у провінції. Не маючи досвіду участі у судових розглядах, пов’язаних із обвинуваченням християн, Пліній не проводив спеціальної процедури дізнання (яка передбачала 3-разовий допит обвинувачених), а засуджував до смерті усіх, хто ревно дотримувався християнства. «Я не сумнівався, — писав Пліній, — що, в чому б вони не зізналися, їх слід карати за непохитну затятість і впертість» (Plin. Ер. 10, 96.3).
Проте невдовзі до нього почали надходити анонімні доноси, які після перевірки виявилися хибними. Деякі з обвинувачених зізнавалися, що справді були християнами, проте з часом (хтось 3 роки тому, а хтось і 20) відійшли від цієї віри. Таке пояснення, на думку Плінія, давало право на поблажливість щодо них. Пліній запропонував обвинуваченим ритуальні випробування: куріння фіміаму та узливання вина перед зображеннями римських богів та імператора, а також виголошення прокляття Христу. Залишив свідчення про допит 2 рабинь-«служниць» (диякониць, див. Диякон), де «не виявив нічого, крім безмірно ганебного марновірства». Їхній спосіб життя спростовував обвинувачення у чорній магії, кровозмішуванні та дітовбивстві, які традиційно закидали першим християнам.
Оскільки християн було чимало, Пліній призупинив розслідування і звернувся до імператора (112) зі запитаннями: чи карати обвинувачених лише за те, що вони називають себе християнами, навіть якщо інших злочинів немає; чи карати лише за злочини, пов’язані з найменуваннями себе християнами; чи прощати за каяття та зречення від віри і чи враховувати вік обвинувачених? У запиті також зазначено, що не надто жорсткі заходи щодо християн були ефективними: язичницькі храми знову почали відвідувати, збільшився попит на жертовне м’ясо. У своєму рескрипті Траян як ревний поборник язичництва підтримав свого намісника і надав йому свободу дій, оскільки щодо таких справ «встановити яке-небудь загальновизначене правило неможливо». Імператор наголосив, що дії щодо християн мають перебувати в рамках суворої законності: влада не повинна брати на себе ініціативу з розшуку християн, анонімні доноси суворо заборонялися (як такі, що не відповідають духові часу), а за відкритого обвинувачення ревних християн імператор наказував страчувати незалежно від віку, лише за те, що називали себе християнами, однак відпускати на свободу кожного, хто відкрито зречеться віри, тобто принесе жертви богам.
Рескрипт Траяна Плінію став першим документом, який на півтора сторіччя визначив ставлення римської влади до нової релігії, надавши християнам певну свободу дій. Після публікації Плінієм свого листування з імператором документ набув популярності та став юридичною нормою в стосунках влади з християнами; цю норму розвивали наступні імператори. Історію гонінь підтверджують Тертулліан, Євсевій Кесарійський і Сульпіцій Север (бл. 363 — бл. 425).
Адріан (117–138)
Близько 124 проконсул пров. Азія Квінт Ліціній Граніан звернувся до імператора Адріана з листом, у якому відзначав, що «несправедливо без жодного звинувачення, тільки на догоду натовпу, що волає, без суду страчувати» християн. Імовірно, провінційна влада вкотре зіткнулася з вимогами плебсу переслідувати без дотримання юридичних формальностей носіїв чужої релігії, котрі заперечували її богів. Імператор бл. 125 відповів новому проконсулу Гаю Мінуцію Фундану. Він підтвердив норму, встановлену Траяном: анонімні доноси заборонені, судовий розгляд проти християн порушувати лише за наявності обвинувача. Якщо вину відповідача не доведено — обвинувача засудити як наклепника. Процес щодо християн вимагав матеріальних витрат з боку донощика, оскільки обвинувачення міг прийняти тільки правитель провінції, наділений владою виносити смертний вирок (тому не кожен наважувався на поїздку до віддаленого міста, де мав вести довгу й витратну судову тяганину). За таких обставин християни набули певного захисту. Єпископ Мелітон Сардський (дата нар. невідома — бл. 180) згадував про рескрипт як про прихильний до християн.
Хоча на практиці рескрипт Адріана був близьким до терпимості, християнство, як і раніше, залишалося поза законом. Сам Адріан зневажав християн, про що у 130 писав з Єгипту своєму зятю. У часи Адріана зазнали мученицької смерті римські папи Сікст І та Телесфор. Відомі й інші мученики, що постраждали за Адріана, зокрема, з його епохою церковне Передання пов’язує мучеництво Віри, Надії, Любові та їх матері Софії у м. Римі.
Антонін Пій (138–161)
У часи імператора Антоніна Пія релігійну політику Адріана було продовжено. Не скасовуючи суворого законодавства проти християн, він не допускав виступів черні. З ім’ям Антоніна Пія пов’язують рескрипт, адресований зібранню провінції Азія (145), який існує в 2 редакціях: у Юстина та Євсевія. Мелітон Сардський згадує також про 4 рескрипти імператора (150-ті), адресовані містам Ларіссі (Лариса; тепер Греція), Фессалонікам, Афінам та провінційним зборам Ахаї, щоб ніхто не насмілювався «встановлювати якісь нововведення щодо християн». Надалі, за словами Сульпіція Севера, «церкві дано мир».
Проте бл. 152–155 жертвою язичників у м. Римі стали пресвітер Птолемей і мирянин на ім’я Лукій. Про процес над ними оповідав Юстин: один знатний римлянин, роздратований тим, що Птолемей навернув у християнство його дружину, поскаржився префекту Риму Лоллію Урбіку; той виніс у справі смертний вирок. Молодий християнин Лукій, який спостерігав за перебігом судового засідання, спробував опротестувати таке рішення — на його думку, засуджений не скоїв жодного злочину, а вся його провина полягала лише в тому, що він був християнином. Після короткого суду юнака також стратили.
У часи Антоніна Пія постраждав папа Пій I, а через гнів збунтованого натовпу між 155 і 158 був «замучений вогнем і мечем» єп. Полікарп Смірнський («учитель Азії), який відмовився присягнути фортуною імператора і виголосити прокляття Христу. У м. Філадельфії (Мала Азія) було заарештовано й відправлено на щорічні ігри до м. Смірни 12 християн, де їх для розваги народу кинули звірам у цирку. Один із засуджених, фрігієць Квінт, в останній момент злякався і приніс жертву язичницьким богам.
Марк Аврелій (161–180)
На сер. 2 ст. Церква перетворилася на впливову організацію, яка переборювала розколи, активно займалася місіонерською діяльністю (див. Місіонерство), тож ігнорувати її було вже неможливо.
Римська влада в цей період ще не брала на себе ініціативу гоніння на Церкву і стримувала спалахи народного гніву проти християн. До традиційних звинувачень християн у чорній магії, канібалізмі, кровозмішенні та безбожності додалася низка нових — у стихійних лихах (повінь, землетрус, посуха, голод, чума), через які, на думку язичників, виражався гнів богів на присутність християн в імперії. Плебеї вимагали від влади (і часом домагалися) переслідувань християн без дотримання правових формальностей.
Проти християн виступали навіть освічені язичники: деякі інтелектуали, як-от Марк Корнелій Фронтон, наближений імператора, готові були вірити в жахливі «злодіяння» християн, або в руслі язичництва сприймали християн як членів таємної незаконної спільноти, ба більше — учасників «повстання проти суспільного устрою». Невдоволені тим фактом, що провінції наповнювалися «безбожниками та християнами», язичники відкрито виправдовували суворі антихристиянські заходи уряду. Представники інтелектуальної еліти не обмежувалися, як Лукіан, висміюванням учення чи соціального складу церкви («збіговисько старих, вдів, дітей-сиріт»), але, як Цельс, послідовно нападали на богослов'я та суспільну поведінку християн.
Правовий стан Церкви не змінився. Як і раніше, діяли норми антихристиянського законодавства, запровадженого за перших Антонінів; криваві гоніння відбувалися спорадично у багатьох місцях імперії. Вже зі 160-х, за часів імператора-філософа Марка Аврелія, почали розшукувати християн; була введена система допитів і катування, щоб змусити їх зректися віри. Християн виганяли з будинків, бичували, забивали камінням, катали по землі, кидали до в’язниць, лишали поховання.
Мелітон Сардський в апології, адресованій імператору, повідомляв, що в Азії відбувається нечуване свавілля і навіть висловив сумнів, чи за його розпорядженням з’явився новий едикт — «видати його не личило б навіть проти ворогів — варварів». На цій підставі деякі історики висновують, що гоніння Марка Аврелія проводили за іменним імператорським наказом, який вніс зміни до раніше виданих проти християн нормативних актів. Джерела справді підтверджують активізацію у цей час антихристиянських виступів народу, відзначають факти спрощення судового розгляду, розшуку та прийняття анонімних доносів, однак характер покарань залишався незмінним. Зі слів Мелітона важко зрозуміти, що саме він мав на увазі — загальноімперські едикти чи відповіді-розпорядження на приватні запити провінційної влади. Водночас «Прохання про християн» Афінагора Афінянина (бл. 177) та інші джерела про мучеництва того часу не підтверджують факт суттєвих змін у законодавстві щодо християн.
Імператор зневажав християн, вважав їх учення небезпечним забобоном, боротьба з яким мала бути послідовною, але в рамках суворої законності. У філософській праці «Наодинці з собою: роздуми». Марк Аврелій відкидав фанатизм християн, які йшли на смерть, вбачав у цьому прояв «сліпої впертості». «Нові едикти» і зміна характеру гонінь Аврелія цілком могли стати наслідком вимог язичників і дій у відповідь з боку провінційних правителів, які, з одного боку, добре знали про настрої імператора, а з іншого — прагнули хоч як заспокоїти антихристиянськи налаштовану частину суспільства.
Назагал кількість відомих за іменами і шанованих церквою мучеників, які зазнали гонінь при Марку Аврелії, приблизно така сама, як і при інших Антонінах. Так, на початку правління імператора у м. Римі постраждали Феліціта та 7 інших мучеників, яких традиційно вважають її синами (бл. 162). Через кілька років (166) за доносом філософа-кініка Кресцента, префект Рима Юній Рустік засудив відомого апологета Юстина Філософа, який організував у м. Римі християнське катехитичне училище (про що повідомляли Татіан і Євсевій). Разом із Юстином постраждали 6 учнів, з-поміж них була жінка на ім’я Харіто. Збереглися Акти мучеництва Юстина та його учнів у трьох редакціях.
Гоніння зачепило Церкву в різних регіонах Римської імперії: за свідченнями Євсевія, зазнали переслідування християни Гортіни та ін. міст Криту, був закатований предстоятель Афінської церкви Публій, засуджені до каторжних робіт у копальнях представники Коринфської церкви; у Малій Азії за проконсульства Сергія Павла (164–166) мученицьки помер єпископ Сагаріс Лаодікійський; бл. 165 страчено єпископа Фрасея Євменійського, а в м. Апамеї-на-Меандрі (тепер тер. м. Дінар, Туреччина) — двох інших євменійців, Гая та Александра; у м. Пергамі бл. 164–168 постраждали Карп, Папіла й Агафоніка (хоча в агіографічній традиції це мучеництво датують часом правління Деція (249–251).
Гоніння відбувалися на тлі посилення ворожості плебсу. Богослов Феофіл Антіохійський (2 ст.) зазначав, що християн язичники «переслідували й переслідують щодня. …Одних побивали камінням, інших умертвляли, і дотепер піддають жорстоким мукам». У двох містах Галлії, В’єнні (тепер м. В’єн) і Луґдунумі (тепер м. Ліон; обидва — Франція), влітку 177 сталося одне з найлютіших гонінь (про ці події оповідається в посланні В’єннської та Луґдунської церков до церков Азії та Фрігії). В обох містах з неясних причин християнам було заборонено з’являтися в громадських місцях — у лазнях, на ринках тощо, а також у будинках громадян. Чернь нападала на них «скопом та натовпами». Муніципальна влада до прибуття намісника пров. Луґдунська Галлія провела серед християн арешти без огляду на вік, стать і соціальний стан, ув’язнивши після попереднього допиту під тортурами. Приїзд намісника став початком судової розправи із катуваннями. Навіть відступників продовжували утримувати у в’язницях разом зі стійкими сповідниками. Після тривалого знущання помер місцевий єпископ Потін; тортурам були піддані багато інших християн.
Відомо про «ускладнення» щодо Аттала, знаного в м. Лугдунумі чоловіка й римського громадянина. Намісник, що не мав права його стратити, звернувся до імператора з запитом. Марк Аврелій відповів у дусі рескрипту Траяна: «Сповідників мучити, а тих, хто зрікся, відпускати». Намісник звелів римським громадянам відрубати голови, а інших кинути звірам, а щодо Аттала зробив виняток — на догоду простолюду він також був кинутий звірам. Ті відступники, які в тюрмі знову навернулися до Христа, були піддані катуванням, а потім страчені. Всього жертвами цих репресій в Галлії, за традицією, називають 48 осіб. Тіла мучеників були спалені, а попіл кинутий в р. Родан (тепер Рона). Із гоніннями у 160–170-х пов’язана юридична пам’ятка з «Дигестів» імп. Юстиніана І Великого, яка з’явилася в останні роки правління Марка Аврелія. Винних у «збентеженні слабких людських душ марновірними звичаями» «божественний Марк» ухвалив у рескрипті висилати на острів.
Коммод (180–192)
За імп. Коммода для Церкви настали спокійніші часи. На відміну від батька Марка Аврелія цей імператор мало цікавився державними справами. Через байдужість щодо політики він став і меншим гонителем християн, ніж інші представники династії Антонінів. На Коммода чинила сильний вплив його конкубіна християнка Марція. При дворі імператора з’явилися й інші християни, про яких згадують Іриней Ліонський та Іпполит Римський. Деякі посадовці (Веспроній Кандід і Пудент) навіть звільнили християн, яких привів до них розлючений натовп.
Проте сцени жорстких переслідувань християн траплялися і в часи Коммода. На початку його правління (180) у Проконсульській Африці постраждали перші 12 християнських мучеників з містечка Сциллій у Нумідії; за наказом проконсула Вігеллія Сатурніна їх обезголовили у м. Карфагені. Через кілька років (184 або 185) з християнами жорстоко розправлявся проконсул Азії Аррій Антонін. У м. Римі бл. 183–185 постраждав сенатор-християнин Аполлоній (раба, який звинуватив його в християнстві, стратили, згідно із забороною рабам доносити на господарів). Оскільки Аполлоній відмовився принести жертву язичницьким богам, то був засуджений на смерть.
Див. також:
Утиски християн у 1 ст.
Переслідування християн у 3 ст.
Велике гоніння 303–313
Джерела
- Quinti Septimii Florentis Tertulliani presbyteri carthaginiensis opera omnia // Patrologiae curcus completus: Series latina / Аccurante
J.-P. Migne : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1844. Vol. 1, 2. - Sulpicius Severus. Historia sacra libri duo // Patrologiae curcus completus: Series latina / Аccurante J.-P. Migne : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1845. Vol. 20. P. 95–160.
- Eusebii Pamphili opera omnia // Patrologiae curcus completus: Series graeca / Аccurante J.-P. Migne : in 161 vol. Paris : Apud Garnier, 1857. Vol. 19, 20.
- Lactantius. De mortibus persecutorum / Ed. by J. L. Creed. Oxford : Clarendon Press, 1984. 148 р.
- The Scriptores Historiae Augustae : in 2 vol. Cambridgе : Harvard University Press, 1993.
- Корнелій Таціт. Аннали. Київ : Український письменник, 2013. 700 с.
- Марк Аврелій. Наодинці з собою: роздуми / Пер. з грец. Р. Паранько. Львів : Апріорі, 2018. 182 с.
Література
- Duchesne L. Early Hystory of the Christian Church : in 2 vol. New York : Longmans, Green & Co., 1922. Vol. 2. 544 p.
- Dodds E. R. Pagan and Christian in an Age of Anxiety: Some Aspects of Religious Experience from Marcus Aurelius to Constantine. New York : Cambridge University Press, 1965. 144 p.
- MacMullen R. Christianizing the Roman Empire: A.D. 100-400. New Haven : Yale University Press, 1984. 184 p.
- Setzer C. Jewish Responses to Early Christians: History and Polemics, 30–150 C.E. Minneapolis : Fortress Press, 1994. 254 р.
- Clark G. Christianity and Roman Society. Cambridge : Cambridge Univercity Press, 2004. 137 p.
- Fox R. L. Pagans and Christians: In the Mediterranean World from the Second Century AD to the Conversion of Constantine. London : Penguin, 2006. 800 p.
- Мозговий І. П. Утвердження християнства (І–ІІ ст. н. е.): античні писемні джерела. Суми : ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2011. 372 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Антихристиянські кампанії 2 ст. // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Антихристиянські кампанії 2 ст. (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 05.06.2026
