Переслідування християн у 3 ст.
Переслі́дування христия́н у Ри́мській імпе́рії в 3 ст. — репресивна щодо християн політика римської влади, яка упродовж 3 ст. поступово набувала особливої жорстокості.
Зміст
Династія Северів (193–235)
Після громадянської війни (192–193) до влади в Римі прийшла династія Северів, представники якої мало турбувалися про збереження старого релігійного порядку, дотримувалися політики синкретизму, хоч їхнє ставлення до християнства було суперечливим. Засновник династії Септимій Север (193–211) на початку свого правління терпимо ставився до християн, які були й серед його придворних. Так, один із них — Прокул, за свідченням Тертулліана, навіть зцілив імператора. Проте після Парфянського походу (202) Север, за повідомленням його біографа, ймовірно під впливом другої дружини Юлії Домни (дата нар. невід. — 218; Сирія), доньки сирійського жерця з Емеси, своїм указом «під страхом тяжкого покарання заборонив звернення в юдейство; те ж саме він постановив і стосовно християн» (Spart. Sev. 17, 1).
Християн привозили з Єгипту, зокрема Фіваїди (Тебаїди), для покарання в м. Александрії. Керівник катехитичної школи Климент Александрійський був змушений залишити місто. Його учень Оріген, батько якого Леонід опинився серед мучеників, узявся за підготовку неофітів. Мучениками стали кілька його учнів, причому дехто був лише оголошеним і прийняв хрещення вже в ув’язненні. 07.03.203 у м. Карфагені постала перед проконсулом Африки й була кинута хижим звірам група християн. Відомі мученики, які постраждали в містах Римі, Луґдунумі (тепер м. Ліон, Франція, як от Іриней Ліонський у 202), Коринфі, а також у Каппадокії та ін. частинах імперії.
Це скоординоване переслідування християн, хоча й зачепило невелику групу новонавернених або ще не охрещених вірян у багатьох провінціях, проте через відносно високий соціальний стан деяких жертв «породило смуту в багатьох умах», які вважали, що «наближається пришестя антихриста» (Євсевій Кесарійський). Гоніння тривало до 211.
За часів Каракалли (211–217) у Північній Африці після перемоги над парфянами (211, див. Парфянське царство) сталося непорозуміння з солдатом-християнином, який при здобутті нагороди не захотів вдягти на голову табірний вінок (з релігійних переконань), а носив його у руці. Він був ув’язнений (за свідченням Тертулліана). Після цього місцеве гоніння на християн провів правитель Проконсульської Африки, Мавританії та Нумідії Скапула (адресат Тертулліана), попри те, що деякі християни не схвалили вчинок солдата.
Загалом правління останніх Северів Церква пережила спокійніше. Імператор Марк Аврелій Антонін Елагабал (218–222, відомий також як Геліогабал) мав навіть намір перенести до м. Рима релігійні обряди юдеїв і самаритян, а також і християнські богослужіння, щоб передати їх під контроль жерців шанованого ним емеського бога Ела. Проте за кілька років правління розпусний імператор викликав таку ненависть римлян, що був убитий у палаці. Разом з тим від безчинств натовпу загинули Римський єпископ Каллікст I та пресвітер Калеподій.
Останній представник династії Александр Север (222–235) не тільки «терпеливо ставився до християн» і бажав «збудувати храм Христу та прийняти його в коло богів», проте навіть розглядав християнську практику обрання священників як взірець під час призначення правителів провінцій та інших чиновників. Водночас християнська агіографічна традиція засвідчує страждання мучениць у містах Римі (230) та Нікеї Віфінській (тепер тер. м. Ізник, Туреччина) саме в часи правління Александра.
Максимін Фракієць (235–238)
Новий імператор (професійний військовий), посів престол після вбивства Александра Севера. Згідно з Євсевієм, через ненависть до дому Александра з боку вірян він ініціював репресії, спрямовані проти кліриків (єпископів, священників, дияконів), яких звинуватив у «навчанні християнству». У Кесарії Палестинській були заарештовані й закатовані друзі Орігена, яким він присвятив трактат «Про мучеництво». 235 у м. Римі жертвами гоніння стали папа Понтіан та антипапа Іпполит Римський, заслані на копальні о. Сардинії. 236 страчено папу Антера. У Каппадокії та Понті переслідування торкнулися всіх християн, утім були не так наслідком реалізації імператорського едикту, скільки виявом антихристиянського фанатизму, що прокинувся у язичників через руйнівний землетрус в регіоні (близько 235–236), про що повідомляв у листі єпископ Фірміліан Кессарійський (дата нар. невідома — 269). Про гоніння писав агіограф і хроніст Сульпіцій Север (бл. 363 — бл. 420–425).
За часів спадкоємців Максиміана Гордіана III (238–244) і Філіппа Араба (244-249) Церква в цілому переживала період процвітання й спокою, Філіппа навіть вважали християнином. Попри це, у сер. 248 жителі м. Александрії, підбурювані язичницьким жерцем, вчинили погром: натовп грабував і знищував майно християн, змушував їх здійснювати жертвопринесення, а тих, хто відмовлявся, вбивали.
Децій (249–251)
З часів Деція, який скинув Філіппа, ініціативу переслідування християн перебрав на себе вже уряд. З іменем імператора пов’язане одне з найжорстокіших гонінь в римській історії. Воно набуло загального характеру й поширилося всією імперією. Мотиви, що спонукали Деція розпочати переслідування християн, є спірними. Візантійський хроніст 12 ст. Іоанн Зонара, який спирався на втрачені джерела, висував твердження, що до гонінь Деція підбурював цензор Валеріан. Євсевій Кесарійський вважав, що Децій почав репресії проти Церкви з ненависті до Філіппа за його прохристиянські симпатії. За словами Кипріяна Карфагенського, Децій радше готовий був почути погані звістки про повстання узурпатора десь на околиці імперії, ніж про поставлення нового єпископа в Римі.
Найімовірніше, Децій хотів відновити в імперії, що перебувала в глибокій кризі, старі римські порядки, повернути традиційні чесноти і звичаї, які спиралися на давні римські культи. Адже римляни, які шанували богів за традиційними ритуалами та здійснювали жертвопринесення, сподівалися, що боги, своєю чергою, охоронятимуть Рим і гарантуватимуть йому владу над усім світом. Звідси острах, що зневага до богів може спричинити катастрофічні наслідки. Це зумовлювало неминуче зіткнення з християнами, які відкидали традиційні римські релігійні цінності. З такого погляду, антихристиянські заходи Деція стали поєднанням особистих уподобань імператора з об’єктивними чинниками його внутрішньої політики, спрямованої на зміцнення Риму.
Про зміст законодавства імператора щодо християн і характер його застосування висновують за сучасними йому документами, що збереглися, як-от: листи, трактат «Про занепалих» (251) Кипріяна Карфагенського, збережені Євсевієм Кесарійським листи Діонісія Александрійського до Германа, Фабіана Антіохійського, Дометія й Дідіма, деякі записи мучеництв, насамперед пресвітера Піонія Смірнського (250).
Децій видав 2 едикти: а) спрямований проти вищого кліру; б) про здійснення загального жертвопринесення по всій імперії. З цим пов’язують два етапи гонінь. На першому, з моменту вступу Деція до м. Рима наприкінці 249, було заарештовано, а потім страчено багатьох відомих єпископів. На другому — з лютого 250, оголошено про велике жертвопринесення, що означало, з одного боку, акт вірнопідданої присяги, яка мала згуртувати жителів імперії, з іншого — форму колективного моління про дарування богами благополуччя імператору та всій державі. Кожен житель імперії був зобов’язаний підтвердити свою прихильність до язичницької релігії через ритуал, що передбачав вживання жертовного м’яса, узливання вина і запалення пахощів перед зображеннями імператора й богів. Здійснивши ці дії, будь-який запідозрений у приналежності до християнства показував, що для такого обвинувачення немає підстав. Здійснення акту посвідчував спеціальний документ — лібелій (лат. libellus). У разі відмови від жертвопринесення на злочинця (невизнання імператора богом тягло звинувачення в образі його величності) чекала смертна кара.
Частина християн піддалися тиску, тим більше формальна згода на вимогу влади ще не означала зречення віри. Дехто отримав лібелій шляхом підкупу (в 19 ст. у Єгипті знайдено бл. 40 папірусних посвідок, виданих особам, що вчинили жертвопринесення язичницьким богам у присутності представників влади). Поряд із багатьма відступниками були й сповідники та мученики за віру, котрі заплатили життям за відданість Христу. Одним із перших постраждав Римський Папа Фабіан (236–250). Група кліриків Римської церкви та багато мирян були заарештовані. За джерелами, африканець Целерін після кількох тижнів ув’язнення був несподівано відпущений імператором; інші перебували в кайданах до літа, і зрештою їх стратили.
Зі столиці гоніння перемістилися до провінції. На о. Сицилії був замучений єпископ Нікон Тавроменійський з учнями; у Катанії постраждала християнка Агафія з м. Палермо. Загинули єп. Євдемон у Смирні, Карп Фіатірський, Парамон Віфінський та ін. В Азії за відмову зректися християнства був спалений пресвітер Півоній. Кілька єпископів значних кафедр на Сході були страчені або померли в ув’язненні (Вавіла Антіохійський, Александр Єрусалимський та ін.), тоді як Оріген зазнав катування й тривалого ув’язнення в Кессарії Палестинській, яке припинилося лише після смерті Деція. В Іспанії єпископи Василід та Марціал стали «лібелятиками». У Карфагені, за визнанням Кипріяна, який переховувався від переслідувань, багато вірних «занепали», але й тут були взірці твердості ув’язнених, хто витримав тортури. Багато відступників (лат. lapsi) та «лібелятиків» було в м. Александрії. Деякі християни, що обіймали чільне становище в суспільстві, чинили жертвопринесення добровільно, часом їх змушували до цього близькі. Діонісій Александрійський був схоплений, проте випадково звільнений селянами-язичниками Мареотиди.
Про гоніння Деція згадує Лактанцій. За даними церковних синаксаріїв, від часу правління Деція зросла кількість шанованих мучеників (пресвітери, диякони, їхні діти) у Малій Азії, Африці, на Криті.
Требоніан Галл (251–253)
Після загибелі Деція в Мезії на війні з готами (літо 251) престол посів Требоніан Галл, який відновив гоніння. На відміну від попередника, що вважав християн небезпечними для держави, цей імператор змушено поступився настроям натовпу — люд вбачав у християнах винуватців епідемії чуми, яка охопила імперію наприкінці 251. У м. Римі було заарештовано папу Корнелія (251–253), проте справа обмежилася його ізоляцією на околицях м. Рима, де він і помер. Його наступник Луцій I (253–254) одразу ж після обрання був вигнаний владою з міста і зміг повернутися лише наступного року.
Публій Ліциній Валеріан (253–260)
Перші роки правління Валеріана, який навіть благоволив до християн, що перебували при дворі, були для Церкви спокійними. Проте 257 релігійна політика різко змінилася — на думку єп. Діонісія Александрійського (дата нар. невідома — бл. 265; Єгипет), через вплив наближеного до імператора Макріна, прихильника східних культів, вороже налаштованого щодо Церкви. Валеріан, за джерелами, став «ворогом святих».
У серпні 257 з’явився 1-й едикт Валеріана проти християн, передусім проти вищого духовенства. Він наказував клірикам здійснити жертвопринесення римським богам, за відмову належало заслання. Під загрозою страти було заборонено здійснювати богослужіння та відвідувати місця поховань. Місцеві правителі викликали того самого року до м. Карфагена Діонісія та Кіпріана, яких після відмови виконати припис едикту заслали. В Африці за порушення заборони зібрань легат Нумідії засудив до каторжних робіт у копальнях багатьох інших єпископів провінції разом зі священниками, дияконами і мирянами. Страчено папу Стефана I.
Невдовзі влада вирішила, що вжитих заходів недостатньо. 2-й едикт, виданий у серпні 258, був ще суворішим. Духовних осіб за відмову коритися належало страчувати, знатних мирян сенаторського й вершницького стану — позбавляти гідності та конфісковувати майно, ревних — страчувати, їхніх дружин — позбавляти майна й засилати, в осіб, що перебували на імператорській службі, — відбирати майно й засуджувати до примусових робіт у палацових маєтках.
10.08.258 у м. Римі згідно з едиктом закатували папу Сікста II із трьома дияконами. Багато християн з єп. Кодратом загинуло в м. Утіці (тепер не існує, Туніс) внаслідок народних заворушень. 14.09.258 за наказом проконсула Африки Галерія Максима повернуто із заслання й страчено Кипріяна Карфагенського. Відкликані після річного заслання й страчені (259) також єпископи Феоген Гіппонський, Агапій і Секундін (30.04.259). Цілу групу кліриків і мирян, заарештованих біля м. Цирти в Нумідії (тепер тер. м. Константина, Алжир), страчено 06.05.259 у м. Ламбесі (тепер не існує, Алжир), резиденції легата Нумідії. Жертв було так багато, що страти тривали кілька днів. 29.01.259 в Іспанії спалено живцем єпископа Фруктуоза Тарраконського і двох дияконів. Постраждали єпископи Маркіан Сиракузький, Лібертін Агрігентський. Гоніння торкнулося й сходу імперії, куди Валеріан подався на війну з персами. Відомі мученицькі акти християн Палестини, Лікії та Каппадокії, що належать до цього часу. Валеріан, як писав Лактанцій, «за короткий час пролив багато праведної крові».
Після Валеріана
Після полонення Валеріана персами (260) одноосібна влада перейшла до його сина Галлієна (260–268), який відмовився від антихристиянської політики батька. Текст його рескрипту про повернення християнам місць для безперешкодних богослужінь зберігся в грецькому перекладі у Євсевія Кесарійського. Проте й під час 40-річного періоду «мирного» існування церкви (260–303) траплялися окремі випадки ворожості щодо християн, аж до вбивства. Так, уже за Галлієна в Кессарії Палестинській був обезголовлений за сповідання християнства Марин, багатий і знатний чоловік, який відзначився на військовій службі.
За часів Авреліана (270–275), прихильника східного «солярного монотеїзму», відбулося нове гоніння на християн. Попри особисту участь (272) у вигнанні з Антіохійської кафедри єресіарха Павла Самосатського, скинутого кількома соборами, імператор незадовго до смерті задумав гоніння, підготувавши відповідне розпорядження (про це повідомляли Євсевій і Лактанцій). Хоча переслідування мало обмежений характер (міста Рим, Візантій, Птолемаїда, Анкіра), кількість мучеників цього періоду була доволі великою, як серед чоловіків, так і жінок. Зокрема, страчено Папу Римського Фелікса І (274).
У часи імператорів Таціта (275–276), Проба (276–282) й Кара (282–283) Церква «жила в мирі».
Див. також:
Утиски християн у 1 ст.
Антихристиянські кампанії 2 ст.
Велике гоніння 303–313
Джерела
- Quinti Septimii Florentis Tertulliani presbyteri carthaginiensis opera omnia // Patrologiae curcus completus: Series latina / Аccurante J.-P. Migne : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1844. Vol. 1, 2.
- Sancti Thascii Caecilii Cypriani episcopi Carthaginensis et martiris opera omnia // Patrologiae curcus completus: Series latina / Аccurante J.-P. Migne : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1844. Vol. 4. 1248 p.
- Sulpicius Severus. Historia sacra libri duo // Patrologiae curcus completus: Series latina / Аccurante J.-P. Migne : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1845. Vol. 20. P. 95–160.
- Eusebii Pamphili opera omnia // Patrologiae curcus completus: Series graeca / Аccurante J.-P. Migne : in 161 vol. Paris: Apud Garnier, 1857. Vol. 20. 1588 р.
- Ioannis Zonarae Annales // Patrologiae cursus completes: Series Graeca / Аccurante J.-P. Migne : in 161 vol. Paris : Apud Garnier, 1864. Vol. 134. P. 28–1416.
- Lactantius. De mortibus persecutorum / Ed. by J. L. Creed. Oxford : Clarendon Press, 1984. 148 р.
- The Scriptores Historiae Augustae : in 3 vol. Cambridgе : Harvard University Press, 1993. Vol. 1, 2.
- Євсевій Кесарійський. Церковна історія. Львів : [б. в.], 2023. 340 с.
Література
- Duchesne L. Early Hystory of the Christian Church : in 2 vol. New York : Longmans, Green & Co, 1909–1920.
- Dodds E. R. Pagan and Christian in an Age of Anxiety: Some Aspects of Religious Experience from Marcus Aurelius to Constantine. New York : Cambridge University Press, 1965. 144 p.
- Mitchell S. Maximinus and the Christians in A.D. 312: A New Latin Inscription // The Journal of Roman Studies. 1988. Т. 78. С. 105–124.
- Rives J. B. The Decree of Decius and the Religion of Empire // Journal of Roman Studies. 1999. № 89. С. 135–154.
- Clark G. Christianity and Roman Society. Cambridge : Cambridge Univercity Press, 2004. 137 p.
- Clarke G. Third-Century Christianity // The Cambridge Ancient History. 2005. Vol. 12. P. 589–671.
- Мозговий І. П. Еволюція християнства (ІІІ – І пол. VI ст. н. е.): античні писемні джерела. Суми: ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2015. 570 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Переслідування християн у 3 ст. // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Переслідування християн у 3 ст. (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 05.06.2026
_-_Glyptothek_-_Munich_-_Germany_2017.jpg){kind=link}
