Велике гоніння 303–313

Файл:ChristPeterPaul.jpg

Катакомби святих Марцелліна і Петра в Римі. На зображенні Христос між апостолами Петром і Павлом, внизу — поховані тут мученики Горгоній, Петро, Марцеллін, Тібуртій, 4 ст.

«Вели́ке гоні́ння» на христия́н 303–313 — останнє і найсуворіше гоніння на сповідників християнства в Римській імперії, розпочате за часів імператора Діоклетіана.

Джерела. Передумови

Найважливішими джерелами про «Велике гоніння» є праці його сучасників — Євсевія Кесарійського та Лактанція. Перший у «Церковній історії» повідомляв про багато подій 303–311, проте не дотримувався хронологічного порядку і часом лишив недостовірні відомості. Натомість у творі «Про палестинських мучеників» дотримані хронологія й достовірність, проте це стосується лише Палестини, де мешкав автор. Лактанцій детально описував гоніння переважно у м. Нікомедії, де він тоді жив. Деякі подробиці можна дістати з житійної літератури, написів, петицій, епітафій тощо.

З джерел відомо, що протягом перших 19 років правління імп. Діоклетіана (тобто у 284–303) та його співправителів — августа (з 286) Максиміана Геркулія (бл. 250 — 310) й цезарів (з 293) Галерія (бл. 258 — 311) та Констанція Хлора (250–306, батько майбутнього імператора Костянтина І Великого) Церква жила «у мирі». За словами Євсевія, про це свідчили «прихильні до нас укази імператорів». Християни обіймали високі посади в армії та уряді, отримували звільнення від здійснення жертвопринесень язичницьким богам та просувалися кар’єрними сходами. Серед них були суддя та управитель царської скарбниці в м. Александрії Філором, придворні Горгоній, Дорофей та Петро, знатний сановник Адавкт, препозит священної опочивальні Лукіан, родич імператора папа Гай та ін. Християнство проникло навіть у сім’ю імператора — йому співчували дружина Діоклетіана Пріска та донька Валерія. Чимало християн було й серед освічених людей того часу (Арнобій, Лактанцій). Християнські громади швидко росли в різних частинах імперії, особливо в Північній Африці та на Сході.

Поряд із тим законодавство та реформи Діоклетіана свідчили про те, що метою імператора було відновлення старих римських порядків і традицій. Імператор, на відміну від Авреліана, був консерватором та прихильником римської релігії, в яку намагався вдихнути нове життя. Він ототожнив себе з главою римського пантеону Юпітером, тоді як його співправитель Максиміан пов’язав своє ім’я з Геркулесом. Це допомагало легітимізувати претензії на вищу владу та міцніше єднало її з традиційним культом. На місцях влада ініціювала широке будівництво язичницьких храмів.

Захищаючи моральні засади суспільства, Діоклетіан видав 295 у м. Дамаску едикт, який забороняв шлюби між близькими родичами і проголошував перевагу римських законів над місцевими. 31.03.297 видано указ проти маніхеїв (див. Маніхейство), за яким членів цієї «шкідливої секти» засуджували на смерть.

Перші спалахи

Діоклетіану було очевидно корінне протиріччя між Церквою і державою. Римську владу насторожувала поведінка деяких християн, особливо в армії, де вони часом відмовлялися з релігійних переконань підкорятися наказам командирів, здійснювати жертвопринесення або й взагалі від військової служби.

Після успішного закінчення перської кампанії (298) Галерій почав систематичну «чистку» лав своєї армії (перебувала в Палестині) від християн і оточив себе затятими противниками християнства. Виконавцем акції був призначений військовий магістр Ветурій, який запропонував воїнам вибір: або коритися й залишитися у своєму званні, або позбутися звання через опір наказу. Ці заходи стосувалися як офіцерів, так і солдатів, які у разі відмови втрачали можливість продовжити кар’єру в армії, державну пенсію та накопичення. Було покарано сотні воїнів-християн, які міцно стояли за віру, але обійшлося без кровопролиття.

За Лактанцієм (який довго проживав при дворі в Нікомедії), саме цезар Галерій був головним винуватцем і виконавцем гонінь, підбурював до цього й Діоклетіана. Історик вважав, що причину гонінь слід шукати в особистості цезаря та впливі його забобонної матері, язичницької жриці Ромули. «Дух війни» з християнами витав і серед освічених неоплатоніків в оточенні Діоклетіана, зокрема Порфирія, які писали розлогі антихристиянські твори. Влада не могла не враховувати настрій язичників-інтелектуалів.

Після повернення на зимівлю (302) до головної резиденції в м. Нікомедії, Діоклетіан ще вагався, чи вживати активних заходів проти християн. Галерій радив імператору розпочати переслідування та виступав за повне знищення християн, тоді як Діоклетіан вважав достатнім заборонити їм посади в державному апараті та армії. Для розв’язання суперечки правителі відправили гінця-гаруспіка до оракула Аполлона у м. Дідімі (тепер Туреччина). Відповідь оракула була витлумачена так, що слід влаштувати загальне переслідування християн.

Гоніння часів Діоклетіана

23.02.303, на свято Терміналіїв, Діоклетіан наказав зруйнувати новий християнський храм у Нікомедії, що знаходився поблизу палацу, спалити книги, які там зберігалися, конфіскувати майно. Наступного дня від імені всіх тетрархів оприлюднено перший едикт проти християн, за яким християнські зібрання заборонялися, храми підлягали руйнуванню, літургійні й священні книги — спаленню, християни втрачали право захисту в судах, знатних вірян (сенаторів, вершників, декуріонів) позбавляли рангів, а вільновідпущених знову повертали в рабство. Фактично едикт відміняв громадянські права християн та вимагав від них дотримання традиційних римських релігійних практик. Едикт започаткував нове гоніння.

Згідно з Лактанцієм, Діоклетіан хотів дещо обмежити кровожерливість Галерія, який вимагав, щоб тих, хто відмовлявся принести жертву, спалювали живцем. Проте, швидше за все, вищий ступінь покарання в едикті було вказано. Попри думку Діоклетіана, місцеві судді часто виносили суворі вироки, якщо питання про вибір страти перебувало в їхній компетенції. Рекомендація Галерія спалювати живцем стала звичайним методом покарання християн на Сході імперії. Початок виконання едикту в Палестині відносять до березня 303, у Північній Африці він був отриманий у травні або червні.

Невдовзі сталася пожежа в імператорському палаці у Нікомедії. Галерій переконав Діоклетіана, що злочинцями є християни, які вступили в змову з євнухами палацу. Винні не були встановлені (Лактанцій звинувачував у підпалах Галерія та його підручних), проте розпочато страти християн, які тривали до 24.04 (коли обезголовлено 6 осіб, включно з єпископом Нікомедії Анфімом). Надалі пресвітерів та інше духовенство арештовували без пред’явленого обвинувачення та засуджували до смерті. Після нової пожежі (через 15 днів) Галерій, а згодом і Діоклетіан, залишили Нікомедію. Діоклетіан змусив дружину та дочку вчинити жертвопринесення, але придворні-християни були твердішими. Жертвами гонінь стали численні клірики і миряни міста, серед яких були жінки та діти.

Ціла низка відомих в християнській агіографії мучеників і великомучеників (зокрема Георгій Переможець, Косма і Даміан та ін.) походили з володінь Діоклетіана (міста Константинополь, Халкедон, Нікомедія, Лаодікія, Анкіра, Аназарб, Мелітена, Кесарія, Кесарія Каппадокійська, Тарс, Апамея та ін.). Особливо жорстокими були гоніння в Єгипті, де правління Діоклетіана назвали «епохою мучеників». Безжально виконували едикт і у володіннях Галерія (Греції та ін.), де церковні книги спалювали, храми руйнували, вірян карали. Були надіслані листи до Максиміана та Констанція, щоб вони чинили те саме. Перший підкорився, тому в його володіннях (Італія, Іспанія, Мавританія, Африка) було чимало потерпілих. Серед найвідоміших мучеників цього часу — Папа Римський Марцеллін із наближеними, Агнеса Свята та ін. Своєю жорстокістю уславилися намісники Анулін (Африка) та Валерій Флор (Нумідія). Натомість Констанцій Хлор у своїх володіннях (Галлія та Британія) обмежився лише руйнуванням кількох храмів.

Влітку 303, після серії повстань у Мелітені (Вірменія) та Сирії, де, як вважали, брали участь християни, видано 2-й едикт, що наказував заарештовувати, ув’язнювати й примушувати до жертвопринесення всіх єпископів і священників. Як повідомляв Євсевій, ув’язнених було так багато, що доводилося відпускати звичайних злочинців, аби звільнити місце для християн.

Своїм 3-м едиктом (до липня / серпня 303) Діоклетіан оголосив загальну «амністію» для тих ув’язнених священників, які погодяться принести жертву богам, та велів піддавати тортурам тих, хто відмовиться. Ймовірно, Діоклетіан хотів продемонструвати християнській спільноті відступництво її духовенства. Вимога язичницької жертви була неприйнятною для багатьох ув’язнених, але варта часто була готова задовольнитися лише формальною згодою, щоб виконати едикт. Тому частина священників принесли жертви добровільно, інші — під тортурами; інтенсивність переслідувань спала.

Не без впливу Галерія хворий на той час Діоклетіан ухвалив 4-й едикт (січень / лютий 304), згідно з яким усі, незалежно від статі та віку, під загрозою смерті за відмову, мусили зібратися для проведення колективного жертвопринесення. На Балканах цей едикт почали застосовувати у березні, у м. Фессалоніках — у квітні, а невдовзі — і в Палестині. На Сході він діяв до видання Міланського едикту 313. Постраждало чимало вірян. Про репресії в провінціях Констанція Хлора інформація майже не дійшла, очевидно, 2–4-й едикти не набули там чинності.

Натомість інтенсивність гонінь з боку Максиміана була суттєво вищою: зафіксовані в м. Римі (про перебіг гонінь за межами Рима в Італії відомо менше подробиць, кількість достовірних смертей невелика), Сицилії, Іспанії та Африці (де були особливо сильними). Політична еліта Африки була наполегливіша у виконанні едиктів, а опір з боку християн, особливо в Нумідії, — найупертішим.

Після того як Діоклетіан, згідно з принципами тетрархії, склав із себе владу (01.05.305), змусивши вчинити так само Максиміана, а Констанцій Хлор і Галерій стали августами, Север і Максимін Даза — цезарями, гоніння фактично припинилося у володіннях Констанція Хлора. Після його смерті (306) син Костянтин (майбутній імп. Костянтин І Великий) навіть запропонував християнам повне відшкодування втраченого майна. У «Церковній історії» та «Житті Костянтина» Євсевій заперечував, що в Галлії мали місце навіть обмежені переслідування, але в «Палестинських мучениках» назвав її серед областей, де переслідування відбувалися.

Гоніння за наступників Діоклетіана

Галерій

Тетрархію очолив імп. Галерій (305–311), який перебрав управління над східними землями (Іллірик та Мала Азія). У володіннях Галерія та його племінника, теж ворога Церкви, цезаря Максиміна Дази (бл. 270 — 313; Єгипет, Сирія та Палестина) гоніння продовжилися. Євсевій повідомляв, що Максимін Даза оприлюднив нові едикти (306, 309), які наказували намісникам провінцій змушувати всіх християн здійснювати жертвопринесення. Наслідком цього стали численні мучеництва. В Єгипті лютували намісники Урбан та Фірміліан. Тривали постійні розправи у Палестині (серед постраждалих був і вчений пресвітер Памфіл, друг та наставник Євсевія Кесарійського). Відомо багато мучеників у Нікомедії, Тірі, Мелітені, Амасії, Фессалоніках.

Максимін Даза, невдоволений титулом цезаря, виявив (308) незалежність від старшого августа Галерія і навмисно оголосив про пом’якшення антихристиянських заходів. Поступово гоніння послабли і у володіннях Галерія, каральні закони проти християн почали скасовувати.

30.04.311 Галерій, уражений невиліковною хворобою, оприлюднив едикт, який уперше в історії Римської імперії надавав Церкві легальний статус, визнавши християнство «дозволеною релігією» (лат. religio licita). Фактично Галерій цим едиктом скасував законодавчу формулу імп. Нерона (лат. non licet esse Christianos — не дозволено бути християнином).

Максимін Даза

Після смерті Галерія (311) майже увесь Схід перейшов під управління Максиміна Дази, який відновив гоніння, видавши нові закони проти християн (серед них наказ «виривати очі та калічити одну ногу»). Багато християн Кесарії Палестинської були осліплені на праве око й засуджені до каторжних робіт у копальнях.

Гоніння перестало бути питанням суто внутрішньої політики, оскільки Максимін розпочав невдалу війну з сусіднім Вірменським царством, що за десятиліття до того, за Трдата III, прийняло християнство як офіційну релігію. Водночас у володіннях Дази уперше намагалися реорганізувати язичництво, надавши йому особливого ієрархічного устрою, подібно до церковного. За вказівкою Максиміна поширювалися підроблені «Акти Пілата» з нападками на Ісуса Христа, а також «свідчення» повій, які нібито брали участь у християнських оргіях. Єпископів відправляли служити на стайні.

Послідували нові страти: зокрема, були кинуті звірам старий єпископ Сільван Емеський разом із дияконом та читцем; загинули архієпископ Петро Александрійський (311) та інші єпископи з Єгипту; страчений єпископ Мефодій Тірський чи Патарський (312); у Нікомедії у в’язниці помер вчений пресвітер Лукіан Антіохійський; постраждали також єпископи Климент Анкірський, Порфирій Стратілат та 200 воїнів в м. Александрії; багато мучеників було у м. Нікеї. Імператор підбурював язичників, щоб ті ініціювали вигнання християн з міст, було сфабриковано антихристиянську петицію з провінцій Лікії та Памфілії (312). У 311–313 проти християн було прийнято три едикти.

Зрештою, усвідомивши недієвість силових заходів проти християнства, Максимін навесні 311 видав 2-й рескрипт про віротерпимість, адресований префекту Сабіну, в якому зазначалося, що «не дозволяється кривдити мешканців», натомість рекомендовано «закликати їх до віри в богів передусім ласкою і переконанням». У листопаді 311 Максимін відновив переслідування, які припинив перед наступом Ліцінія, а невдовзі був розгромлений (313).

Максенцій

Ще раніше в Італії син Максиміана Максенцій, скориставшись непопулярністю Галерія (який уперше в історії імперії почав стягувати податки з жителів м. Рима та передмістя), проголосив себе августом (28.10.306). Невдовзі він припинив гоніння й ініціював терпиме ставлення щодо християн у своїй частині імперії. Достовірних відомостей про мучеництва в Іспанії й Норіку немає.

У 306 новим папою обрано Марцелла I, який через Максенція помер у вигнанні (308). У квітні 308 Максенцій дозволив обрати нового папу, ним став Євсевій — представник поміркованої партії в церкві. Після того, як у конфлікт з Євсевієм вступив глава протилежної партії Гераклій (противник повернення до церкви занепалих), почалися заворушення, внаслідок чого Максенцій вигнав обох (310). Євсевій помер на о. Сицилії, єпископська кафедра залишалася вакантною упродовж трьох років, допоки імператор не дозволив нові вибори. На них у 311 переміг Мільтіад. Готуючись до протистояння з Костянтином і відчувши сильний внутрішній опір своєму правлінню, Максенцій ухвалив 312 у м. Римі 3-й едикт про віротерпимість, повернувши християнам власність. Невдовзі загинув у війні з Костянтином.

У лютому 313 імператори Костянтин і Ліціній зустрілися у м. Медіолані (тепер м. Мілан, Італія) і проголосили 4-й едикт про віротерпимість (див. Міланський едикт). Він остаточно завершив період гонінь, християни отримали повну свободу у сповіданні своєї віри, їм було повернуто храми та конфісковане майно. Християнство пішло на союз із владою й надалі користувалося правами та привілеями панівної релігії.

Рецидиви Великого гоніння

Після перемоги над Максиміном Ліціній 13.06.313 видав у м. Нікомедії 5-й едикт про віротерпимість. Проте через 6 років, коли його стосунки з Костянтином погіршилися, Ліціній відновив малі гоніння (319/320). Їх жертвами серед інших стали Феодор (Теодор) Стратилат (319), Євстафій Анкірський, єпископ Василій Амасійський, понад 40 севастійських мучеників та ін. Гоніння припинилося після розгрому Ліцінія Костянтином (324).

Відчайдушну спробу відродити язичництво здійснив імп. Юліан (361–363), який оголосив загальну віротерпимість і християн не переслідував. Натомість він заборонив християнам викладати граматику та риторику, що спиралися на язичницьку спадщину, повернув із заслання єпископів, чим спровокував конфлікти між православними та аріанами (див. Аріанство), навіть підтримав декого з єретиків (крайніх аріан — аномеїв), юдеїв. У період його короткого правління відбулося кілька антихристиянських погромів, які вчинив натовп, роздратований руйнуванням християнськими радикалами язичницьких пам’яток. Проте богослови критикують Юліана не менше за Діоклетіана. Загибель імператора у 363 поклала край язичницькій реакції.

Не було гонінь і в часи імператора Євгенія (392–394), який востаннє легалізував язичництво.

Значення

Гоніння 4 ст. завдали великого удару по Церкві. Водночас християнські історики та агіографи, досить вільно оперуючи фактами, пристрасно зображували страхіття репресій набагато інтенсивнішими, ніж вони були насправді. Культ святих мучеників набув виняткового розвитку.

Від епохи Просвітництва, дослідники «переглянули» цифри загиблих, і за сучасними оцінками, вони становлять від 3 000 до 3 500 осіб. Катуванням, ув’язненню та вигнанню піддавали значно більше людей, проте основна маса вірян не постраждала.

Переслідування не змогли запобігти поширенню християнства та становленню його як провідної релігії імперії. Натомість гоніння підштовхнули розвиток самого християнства, визначивши вибір канонічних Євангелій, вплинувши на богослов'я та організаційну структуру Церкви. Гоніння сформували традицію шанування святих і мучеників, сприяли швидкому поширенню нової релігії, появі святоотцівської літератури.

Додатково

Взимку 296/297, після невдалого походу до Персії, Діоклетіан і Галерій вирушили до м. Антіохії в Сирії. Прибувши в це місто, Діоклетіан, як пише Лактанцій, взяв участь у церемонії жертвопринесення та ворожіння для передбачення майбутнього. Коли гаруспіки не змогли «прочитати знаки», їх глава Таг оголосив, що причиною невдачі є вплив сторонніх осіб. Було помічено, що деякі християни з імператорського оточення під час ритуалу здійснили хресне знамення. Саме їх оголосили винними у невдачі ворожіння. Діоклетіан обурився і звелів не тільки учасникам обряду, але й усім придворним та слугам взяти участь у жертвопринесенні. Потім були розіслані накази у війська про примус солдатів до жертвопринесення та вигнання тих, хто відмовиться, зі служби. У серпні 302, під час здійснення Діоклетіаном нового жертвопринесення в Антіохії, його обурила поведінка диякона Романа, який перервав обряд, голосно засуджуючи те, що відбувалося. Порушник був заарештований і засуджений Галерієм до спалення, проте Діоклетіан змінив покарання на відрізання язика (через рік Романа страчено).

Див. також:

Утиски християн у 1 ст.
Антихристиянські кампанії 2 ст.
Переслідування християн у 3 ст.

Джерела

• Zosimi comitis et exadvocati fisci Historiae interprete Leunclavio / Еxrecognitione Immanuelis Bekkeri. Bonnae : Іmpensis ed Weberi, 1837. 249 р.
• Sulpicius Severus. Historia sacra libri duo // Patrologiae curcus completus: Series latina / Аccurante J.-P. Migne : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1845. Vol. 20. P. 95–160.
• Eusebii Pamphili opera omnia // Patrologiae curcus completus: Series graeca / Аccurante J.-P. Migne : in 161 vol. Paris : Apud Garnier, 1857. Vol. 20. 1588 р.
• Ioannis Zonarae Annales // Patrologiae cursus completes. Series Graeca / Аccurante J.-P. Migne : in 161 vol. Paris : Apud Garnier, 1864. Vol. 134. P. 28–1416.
• Lactantius. De mortibus persecutorum / Ed. by J. L. Creed. Oxford : Clarendon Press, 1984. 148 р.
• Євсевій Кесарійський. Церковна історія. Львів : [б. в.], 2023. 340 с.

Література

1. Knipfing R. The Edict of Galerius (311 A. D.) re-considered // Revue belge de philologie et d'histoire. 1922. Vol. 1. Is. 4. Р. 693–705.
2. Barnes T. D. Sossianus Hierocles and the Antecedents of the "Great Persecution" // Harvard Studies in Classical Philology. 1976. Vol. 80. Р. 239–252.
3. Nicholson O. The Wild Man of the Tetrarchy: A Divine Companion for the Emperor Galerius // Byzantion. 1984. Vol. 54.
4. Williams S. Diocletian and the Roman Recovery. London : B. T. Batsford, 1985. 264 р.
5. Kolb F. Diocletian und die Erste Tetrarchie: Improvisation oder Experiment in der Organisation monarchianischer Herrschaft? Berlin; New York : de Gruyter, 1987. 205 р.
6. Curran J. R. Pagan City and Christian Capital: Rome in the Fourth Century. Oxford : Clarendon press, 2000. 389 p.
7. Berchman R. M. Porphyry against the Christians. Leiden : Brill, 2005. 242 p.
8. Мозговий І. П. Еволюція християнства (ІІІ – І пол. VI ст. н. е.): античні писемні джерела. Суми: ДВНЗ «УАБС НБУ», 2015. 570 с.

Автор ВУЕ

І. П. Мозговий

Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Велике гоніння 303–313 // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Велике гоніння 303–313 (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 12.06.2026