Діоклетіан

Погруддя Діоклетіана у Палаці Діоклетіана в Спліті, фото О. Арістова

Діоклетіа́н [ грец. Diocletianus; повне ім’я — Гай Аврелій Валерій Діоклетіан Август (лат. Gaius Aurelius Valerius Diocletianus Augustus); імовірно 22.12.245, м. Салона, тепер не існує, територія м. Солін, Хорватія — 03.12.313, м. Аспалат, тепер м. Спліт, Хорватія) — римський імператор у 284–305.

Діоклетіан (Diocletianus)
Справжнє ім’я	Гай Аврелій Валерій Діоклетіан Август
Народження	245
Місце народження	Солін
Смерть	03.12.313
Місце смерті	Спліт
Місце діяльності	Римська імперія
Напрями діяльності	військова справа, державне управління

Життєпис

Палац Діоклетіана (сучасний вигляд фасаду), м. Спліт, Хорватія

Ранні роки. Шлях до влади

Походив із найнижчих соціальних верств. Ім’я при народженні — Діокл (Dioclus). Батько за походженням іллірієць, вільновідпущеник (замолоду був рабом сенатора Анулліна; отримавши свободу, став переписувачем).

У часи імператора Галлієна (253–268) вступив на військову службу простим солдатом. Швидко піднімався кар’єрними сходами, у походах землями Римської імперії знайомився зі станом справ у державі. За переказом, під час його перебування з легіоном у Галлії друїдка напророчила, що він стане імператором, якщо вб’є кабана (лат. aper).

За імператора Проба (276–282) був намісником пров. Мезії. Коли спадкоємець Проба, імператор Кар (282–283), вирушив на війну з персами, Діоклетіан супроводжував його як коміт домістиків (лат. comes domesticorum), тобто командир охоронної варти. Кар раптово помер у Месопотамії за р. Тигром (можливо, був убитий внаслідок змови префекта преторія Аррія Апра), владу успадкували його сини Карін (283–285) на Заході та Нумеріан (283–284), зять Апра, на Сході. Нумеріан відвів армію в Малу Азію. Невдовзі у військах поширилася чутка, що Апр убив свого юного зятя й переховував його труп. Під час швидкого суду на солдатських сходинах у м. Халкідоні Діокл убив Апра, вважаючи це здійсненням пророцтва, та одразу був проголошений імператором (20.11.284). Змінив ім’я на латинізоване й пафосніше — Діоклетіан.

Після здобуття влади не зачепив жодного зі своїх ворогів, затвердив їх на посадах, здивувавши сучасників гуманністю, незвичною для переможців у міжусобних війнах.

Карін виступив проти Діоклетіана, проте у травні 285 зазнав поразки у битві на р. Марг (тепер р. Морава, Сербія) і був незабаром убитий. Діоклетіан став одноосібним правителем імперії.

Тетрархія

Відновивши єдність держави, Діоклетіан зіткнувся із низкою внутрішніх і зовнішніх проблем. Зокрема, у 283–286 більшу частину Галлії охопило повстання багаудів. Повстанці обрали своїх імператорів Аманда й Еліана та контролювали значну частину Галлії. Тому Діоклетіан розділив владу зі своїм товаришем по службі, земляком і другом Максиміаном Геркулієм, який у 285 був проголошений цезарем на Заході. На початку 286 Максиміан придушив рух багаудів, а навесні отримав титул августа, що урівнювало його за статусом із Діоклетіаном.

У той час як Максиміан упокорював Галлію, Діоклетіан був зайнятий на Сході, охороняючи кордони імперії в Азії та Європі. Вирушив з м. Нікомедії (де він перебував наприкінці 285 — на початку 286) до Сирії, щоб врегулювати відносини з Персією. Коли обставини на Сході склалися сприятливо для Риму, повернувся до Європи, щоб захистити прикордоння від нападів сарматів. Відстояв кордон уздовж р. Дунаю та закріпив за Римом пров. Рецію.

Децентралізація управління імперією незабаром принесла свої плоди. У 286–288 Максиміан відбив напади на Галлію германських племен (бургунди, алемани, франки, герули). Діоклетіан успішно воював на р. Дунаї з алеманами, відтіснив за р. Євфрат персів, повернув на батьківський трон Вірменії вихованого в Римі царевича і свого ставленика Трдата III (287–330), після чого вигнав із Сирії аравійських кочівників. Перемігши сарацинів (аравійських бедуїнів), що спустошували сирійські землі, Діоклетіан знову повернувся до Європи (наприкінці 290), хоча тріумфальне прибуття до м. Рима імператори відклали.

На початку 291 на нараді в Медіолані (тепер м. Мілан, Італія) з Максиміаном, який прибув туди з Галлії, ухвалено рішення обрати ще двох молодших правителів — цезарів, для порядкування справами у віддалених частинах імперії. Вибір припав на їхніх заступників — Констанція Хлора (250–306, батько майбутнього імператора Костянтина І Великого) та Галерія (бл. 258 — 311), яким 01.03.293 офіційно присвоєні нові титули. Для зміцнення взаємного зв’язку августи й цезарі увійшли у найближчу кревність: Констанцій Хлор розлучився із Єленою (див. Олена Августа) та одружився з падчеркою Максиміана Феодорою. Галерій, своєю чергою, після розлучення уклав шлюб із донькою Діоклетіана Валерією; августи усиновили своїх цезарів. Констанцій отримав в управління Галлію та Британію; Галерій — майже весь Балканський півострів, зокрема Іллірію (за винятком Фракії) та мусив захищати дунайський кордон. Максиміан, окрім загального нагляду за всім Заходом, керував Італією, Іспанією та Африкою. Діоклетіан опікувався Фракією, а керував Азією, Сирією та Єгиптом.

Так виникла політична система тетрархії (грец. τετραρχία — правління чотирьох, четверовладдя, з грец. τετρα- — чотири та грец. ἀρχή — початок, принцип, влада), де найвища влада належала старшому августу — Діоклетіану. За його задумом, августи після 20-річного правління мали добровільно піти у відставку, передавши владу усиновленим цезарям. Ті, своєю чергою, ставали августами і вибирали собі нових співправителів-цезарів.

Діоклетіан привернув до себе Костянтина, сина Констанція Хлора від Єлени, який супроводжував його в усіх походах на Сході.

Стабілізація

У 290-ті перед Констанцієм постало завдання відібрати Британію в узурпатора Каравзія (повне ім’я — Марк Аврелій Мавзей Каравзій; 287–293), потім перемогти його наступника Аллекта (293–296), чого він і досяг, заспокоївши також Галлію. Максиміану довелося захищати рейнські кордони від вторгнень германців (296), а наступного року — втихомирювати маврів в Африці та Мавританії. Галерію випало захищати під вищим керівництвом самого Діоклетіана кордон на нижньому Дунаї від язигів, карпів, бастарнів та ютунгів.

Під час єгипетського походу Діоклетіан доручив Галерію виступити в Месопотамію проти персів, які воювали за владу над Великою Вірменією із Трдатом ІІІ. Галерій зазнав невдачі та втік до Діоклетіана (у покарання той змусив його пройти пішки в пурпурі цілу милю, тобто 1480 м, за його екіпажем, у всіх на очах). Другий похід Галерія був вдалим — він вщент розбив персів у Вірменії та змусив їх поступитися римлянам п’ятьма провінціями по той бік р. Тигра (297).

Забезпечивши спокій на Сході, Діоклетіан вирушив до Єгипту, який на той час перебував у руках узурпаторів Доміція Доміціана (297) та Ахілла (298), а основним чинником заворушень був рух буколів (пастухів). Після восьмимісячної облоги Діоклетіан узяв м. Александрію і жорстоко покарав за зраду Ахілла, александрійців і єгиптян назагал (298). Разом із тим він вжив заходів до зручнішого управління Єгиптом, розділивши його на три провінції (Фіваїда, Єгипет Іовія та Єгипет Геркулія). Аби схилити народні маси на бік римського уряду, влаштував роздачу хліба бідним мешканцям за громадський кошт. Стабільне становище в Єгипті було відновлено. Зрештою, завдяки договору з племенами блеміїв і нобатів він убезпечив південний кордон Єгипту від нападів, пообіцявши платити їм щорічну данину.

У 298 після тривалої війни було укладено Нісібіський мирний договір із персами, за яким Трдата ІІІ офіційно визнано царем Вірменії.

Діоклетіан 10 разів був консулом (284, 285, 287, 290, 293, 296, 299, 303, 304, 308).

Реформи

Ще до встановлення політичної стабільності Діоклетіан приступив до оздоровлення економіки та фінансів держави.

У 286–293 за грошовою реформою відбулося карбування нових типів золотих, срібних та мідних монет. Замість старих денаріїв у обіг введено солід (дорівнював 400 денаріям), срібний аргентус (20 денаріям), фоліс зі сплаву міді та срібла (5 денаріям), дрібну мідну монету нумій (2 денаріям); до них прирівняні всі старі монети, що знецінилися. Заборонив у провінціях обіг грошей місцевого карбування. Монетний обіг був уніфікований, щоправда, вливання в економіку великої кількості грошей призвело до зростання інфляції.

Запровадив нову систему оподаткування. У 289–290 в імперії було проведено загальний перепис. Відтоді усе населення — і чоловіки й жінки (окрім жителів м. Рима та приписаних до столиці районів Південної Італії, звільнених від податків) — були зобов’язані сплачувати в різних обсягах подушний і поземельний податок. Містяни вносили податок грошима, тоді як селяни сплачували натуральний поземельний податок (анону, продуктами і фуражем). Відповідальність за надходження податків несли куріали (члени міських рад) і великі землевласники. Через певний час мали проводити новий перепис населення задля корекції податкової системи.

У 301 з метою боротьби зі зростанням цін Діоклетіан провів цінову реформу. Едикт «Про максимальні ціни», що встановлював заробітну плату та тверді ціни на значну частину найпоширеніших товарів, був першою у світовій історії спробою врегулювати ринкові відносини в державі. За відсутності досвіду усі ціни та норми оплати праці були встановлені довільно і не враховували місцевих умов. Тому, попри всі зусилля з реалізації едикту (аж до загроз застосування страти до винних у зловживаннях), реформа виявилася невдалою і через кілька років була скасована.

Внаслідок військової реформи сформовано постійні прикордонні війська — лімітани (лімітанеї, від лат. limitaneus — ті, що на кордоні), розквартировані у фортецях лімесу, які отримували за службу земельні наділи. Водночас діяли мобільні війська, призначені для реалізації масштабних воєнних завдань. Загальна чисельність збройних сил була збільшена, легіонів стало 72, одночасно скорочено їхній особовий склад (до 1 тис. осіб., окрім додаткових підрозділів); збільшено чисельність кавалерії, зросла її роль у структурі збройних сил. Внаслідок військової реформи Діоклетіана посилився процес варваризації римської армії (масове залучення вихідців із варварських племен до війська).

Діоклетіан провів адміністративну реформу, створивши 100 нових, менших за розміром провінцій замість колишніх 57. Рим дістав статус 101-ї одиниці. Провінції на чолі з намісниками об’єднувалися в 12 діоцезів під управлінням вікаріїв; діоцези, своєю чергою, утворювали 4 префектури на чолі з префектами преторія (Схід, Іллірик, Італія та Галлія), на які ділилася імперія. Намісники провінцій та вікарії зберегли за собою функції цивільних адміністраторів; військове командування було передано магістрам піхоти й кінноти. Це призвело до зміни всього адміністративного управління, хоча вимагало збільшення кількості чиновників і, відповідно, вело до зростання податків.

В імперії було встановлено єдину ієрархію титулів і посад. Вищим органом влади став консисторій — державна рада з широкою компетенцією (Сенат у Римі був зведений до становища міської ради). Важливу технічну роль в управління відігравала імператорська канцелярія в складі різних відомств.

Придворний етикет за доби Діоклетіана уподібнився за східною пишністю до церемоніалу перського двору. Увійшов у вжиток звичай еллінізму простягатися ниць перед персоною імператора, постать якого вирізняли увінчана перлами діадема, пурпурові одяг та взуття, розшиті золотом, прикрашені коштовним камінням. Авторитет Діоклетіана як старшого августа був незаперечним. Він зробив імператорську владу необмеженою; на відміну від принцепса, не поділяв її із Сенатом; був джерелом влади, вищим за всі закони і всіх мешканців імперії.

Релігійна політика

У державній ідеології Діоклетіан, як і багато його попередників на престолі 3 ст., прагнув розвивати концепцію «відродження» Риму, уґрунтовану на традиційній римській релігії (див. Давньоримська релігія). Додав до свого імені новий епітет Йовіус (лат. Jovius — Юпітерів), тоді як Максиміан — Геркуліус (лат. Herculius — Геркулесів). Встановив у передмісті Нікомедії, поблизу військового табору, колону з золоченою статуєю Юпітера, якого офіційно проголошено покровителем відновленої імперії.

Збереглися написи, що свідчать про ставлення Діоклетіана та його двору до мітраїстів (див. Мітраїзм), яких активно переслідували.

У 303 Діоклетіан, піддавшись на підбурювання Галерія і сумнівне тлумачення відповіді Дельфійського оракула, розпочав останнє велике гоніння на християн (303–311). За два роки проти них було видано 4 едикти. Гоніння часом мали жорстокий характер, внаслідок чого у християнських мартирологах з’явилося багато мучеників. Імператор наказав закривати церкви та знищувати християнські книги. Він змусив принести жертву язичницьким богам навіть свою дружину Пріску та доньку Валерію, які сповідували християнство.

Проте гоніння не досягли своєї мети. Християнська спільнота вижила.

Після зречення

Після 20 напружених років імператор нарешті з’явився в м. Римі, але скнарість розваг, дарованих народу, стала приводом для глузувань.

Незабаром Діоклетіан залишив столицю і поїхав до м. Равенни, а за кілька місяців повернувся до своєї улюбленої резиденції Нікомедії. У дорозі він захворів і за наполегливою порадою Галерія вирішив піти на спокій. Умовив Максиміана Геркулія зробити те саме. 01.05.305 Діоклетіан і Максиміан урочисто зріклися імператорської влади в обіцяний раніше термін. Одночасно августами були проголошені Галерій та Констанцій I Хлор, цезарями — Флавій Север та племінник Галерія Максимін Даза (Дая).

Діоклетіан переїхав до Далмації та оселився у величезному палацовому комплексі (див. у статті Спліта історичний комплекс із палацом Діоклетіана) неподалік від м. Салони на березі Адріатичного моря. Тут, на батьківщині, він самотньо провів решту життя, розводив на дозвіллі квіти та овочі.

307 ненадовго повернувся до активної діяльності — взяв участь у нараді в м. Карнунті (Паннонія) разом із імператорами Максиміаном Геркулієм (який тимчасово повернувся до влади), Галерієм, Максиміном Дазою та Костянтином. На цій нараді Діоклетіан і Максиміан Геркулій були обрані консулами на 308 рік, вжито спробу сформувати нову тетрархію та припинити суперництво й міжусобиці між новими імператорами, проте безуспішно.

Останні роки Діоклетіана були затьмарені не лише фізичними стражданнями, а й грубим ставленням нових правителів, сімейними бідами. Після смерті імператора Галерія (311) дружина та донька Доміціана зазнали переслідувань з боку Максиміна Дази, а потім (з 313) імператора Ліцінія, і зрештою були жорстоко страчені. Діоклетіан помер за невідомих обставин (за Секстом Аврелієм Віктором — від отрути, за Луцієм Лактанцієм — від голоду й журби, за Євсевієм Кесарійським — після тривалої хвороби й немічності).

Роль в історії

Оцінка особистості та діяльності Діоклетіана розбіжна у язичницьких (Секст Аврелій Віктор, Флавій Євтропій, Зосім) та християнських (Євсевій, Лактанцій) авторів. На противагу анафемам християн, ритори проголосили часи Діоклетіана поверненням «золотого віку». Його прихід до влади завершив тривалу кризу 3 століття. Встановлене ним правління домінату було твердим. Система тетрархії відрізнялася відносною стійкістю та ефективністю, доки не була порушена спадкоємцями Діоклетіана. Адміністративна система відповідала потребам часу та зберігалася до правління Юстиніана I.

Був відновлений мир як усередині держави, так і на кордонах, чого імперія не знала пів століття. Щоправда, навіть язичницькі письменники дорікали імператору за введення східної пишноти в придворний етикет і «зарозумілий ореол», яким він оточив свою персону, наче божество.

Найбільшої невдачі зазнали його турботи з підтримки язичництва як державної релігійної системи та зусилля в запеклій боротьбі з християнством. У рік його смерті едикт Костянтина І Великого (див. Міланський едикт 313) надав право вільного переходу в християнство.

Пам’ятками будівельної діяльності лишилисяколосальні руїни Терм Діоклетіана в Римі (тепер національний музей), збудовані, за переказами, засудженими на смерть християнами, а також палацовий комплекс в Далмації (тепер у складі пам’ятки всесвітньої спадщини ЮНЕСКО).

Додатково

• Після зречення влади Діоклетіан, у відповідь на спробу Максиміана та Галерія переконати його повернутися до влади, відмовився і зазначив між іншим, що вони не стали б чіплятися до нього з такими пропозиціями, якби побачили вирощену ним капусту. Вислів «Діоклетіанова капуста» став метафорою відмови від влади й багатства на користь простих земних радощів.
• За словами історика та політичного діяча Флавія Євтропія, Діоклетіан «був хитрим, але проникливим, дуже гострого розуму і суворістю своєю намагався придушити чужу злобу. Він був дуже вмілим і дбайливим державцем» (Eutrop. Breviar. 9. 26).

Джерела

• Zosimi comitis et exadvocati fisci Historiae interprete Leunclavio / Еxrecognitione I. Bekkeri. Bonnae : Іmpensis ed Weberi, 1837. 249 р.
• Eusebii Pamphili opera omnia // Patrologiae cursus completus: Series graeca / Аccurante J.-P. Migne: in 161 vol. Paris : Apud Garnier, 1857. Vol. 20. 1588 р.
• Sexti Aurelii Victjris. Liber de Caesaribus. Praecedunt Origo gentis romanae et Liber de viris illustribus urbis Romae. Subsequitur Epitome de Caesaribus / Rec. Fr. Pichlmayr. Lipsiae : Teubneri, 1961. 219 p.
• Eutropi Breviarium аd Urbе condita / Ed. by Fr. Ruehl. Stutggardiae : Teubner, 1975. 90 p.
• Lactantius. De mortibus persecutorum / Ed. by J. L. Creed. Oxford : Clarendon Press, 1984. 148 р.
• Євсевій Кесарійський. Церковна історія. Львів : [б. в.], 2023. 340 с.

Література

1. Seston W. Dioclétian et la tétrarchie. Pаris : E. De Boccard, 1946. 398 р.
2. Grégoire H. Les persécutions dans l’Empire Romain. 2e éd. Bruxelles : Palais des Académies, 1964. 272 р.
3. Jones A. H. M. The Later Roman Empire: 284-602 : in 3 vol. Oxford : Blackwell, 1964. Vol. 1. 448 р.
4. Frend W. H. C. Martyrdom and Persecution in the Early Church. Oxford : Blackwell, 1965. 625 р.
5. MacMullen R. Roman Government’s Response to Crisis: A. D. 235–337. New Haven; London : Yale University Press, 1976. 308 р.
6. Barnes T. D. The New Empire of Diocletian and Constantine. Cambridge; London : Harvard University Press, 1982. 324 p.
7. Grant M. The Roman Emperors: A Biographical Guide to the Rulers of Imperial Rome 31 BC – AD 476. London : Weidenfeld & Nicolson, 1985. 367 р.
8. Williams S. Diocletian and the Roman Recovery. New York; London : Methuen, 1985. 264 p.
9. Kolb F. Diocletian und die Erste Tetrarchie. Berlin; New York : Walter de Gruyter, 1987. 224 р.
10. Mommsen T. A. History of Rome under the Emperors. New York : Routledge, 1999. 652 p.
11. Історія європейської цивілізації. Рим / Пер з іт.; за ред. У. Еко. Харків : Фоліо, 2015. 1031 с.
12. Мозговий І. П. Еволюція християнства (ІІІ – І пол. VI ст. н. е.): античні писемні джерела. Суми : ДВНЗ “УАБС НБУ”, 2015. 570 с.
13. Берд M. S.P.Q.R.: Історія Давнього Риму / Пер. з англ. О. Дем’янчук. Київ : Book Chef, 2020. 496 с.

Автор ВУЕ

І. П. Мозговий

Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Діоклетіан // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Діоклетіан (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 29.04.2026