Щусєв, Олексій Вікторович

Щу́сєв, Олексі́й Ві́кторович (рос. Щусев, Алексей Викторович; 08.10.1873, м. Кишинів, тепер Молдова — 24.05.1949, м. Москва, тепер Російська Федерація) — архітектор, реставратор, представник модерну, історизму, радянського ретроспективізму, академік архітектури (з 1910), академік Академії архітектури СРСР (з 1939) та Академії наук СРСР (з 1943).

Щусєв, Олексій Вікторович (Щусев, Алексей Викторович)
Народження	08.10.1873
Місце народження	Кишинів
Смерть	24.05.1949
Місце смерті	Москва
Місце поховання	Новодівичий цвинтар
Alma mater	Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна
Місце діяльності	Російська Федерація, Україна
Напрями діяльності	архітектура

Відзнаки
Ордени	Леніна, Трудового Червоного Прапора
Почесні звання	Заслужений архітектор СРСР
Лауреат Державної премії СРСР	1941, 1946, 1948, 1952

Проєкт реставраційної реконструкції Василівської церкви в Овручі, затверджений 1908. Північний фасад

Троїцька церква Почаївської Свято-Успенської лаври

Спасо-Преображенська церква в садибі Харитоненків «Наталіївка» у с. Володимирівці, тепер Харківської області. Фото середини 20 ст.

Проєкт храму-пам’ятника на Куликовому полі, 1914

Георгіївська церква на Козацьких могилах під Берестечком.

Проєкт мавзолея Леніна в Москві, 1924

Життєпис

Народився у дворянській родині, предок якої Костянтин Щусєв був осавулом Запорозького Війська. Брати: Петро Вікторович (1871–1934) — військовий лікар і розвідник; Павло Вікторович (1880–1957; обидва — тепер Молдова — Російська Федерація) — інженер і архітектор.

Закінчив гімназію у м. Кишиневі, 1891–1897 навчався на архітектурному відділенні Санкт-Петербурзької (Імператорської) Академії мистецтв (тепер Санкт-Петербурзький державний академічний інститут живопису, скульптури й архітектури імені І. Ю. Рєпіна). Учень архітектора Людвига (Леонтія) Миколайовича Бенуа (1856–1928; тепер Російська Федерація). За дипломний проєкт «Панська садиба» нагороджений Великою золотою медаллю і пенсіонерською поїздкою до Європи. 1897 у складі археологічної експедиції досліджував середньовічні архітектурні пам’ятки м. Самарканда (див. Самарканд — перехрестя культур). 1898–1899 відвідав Туніс, Велику Британію, Францію, Італію, Бельгію, Австро-Угорщину. З 1901 мешкав у м. Санкт-Петербурзі. Служив у канцелярії обер-прокурора Святійшого Синоду, співпрацював з Імператорською археологічною комісією, Імператорським Російським археологічним товариством, Товариством захисту і збереження пам’яток у м. Санкт-Петербурзі.

Перші відомі проєкти реалізував на території України. 1913 у зв'язку з будівництвом за його проєктом Казанського вокзалу переїхав до м. Москви, де викладав: 1913–1918 у Строгановському художньо-промисловому училищі (тепер Московська державна художньо-промислова академія імені С. Р. Строганова), 1918–1924 у ВХУТЕМАС, 1948–1949 у Московському архітектурному інституті як доктор архітектури, професор. Підтримував молодих українських архітекторів і науковців, зокрема Г. Логвина. 1926–1929 — директор Державної Третьяковської галереї та автор проєкту розширення її будівлі; з 1946 — директор Державного науково-дослідного музею архітектури у м. Москві, керівник сектору історії архітектури Інституту історії мистецтв Академії наук СРСР (АН СРСР). Член Московського товариства архітекторів (1921–1929 — його голова), з 1934 — член оргкомітету Спілки радянських архітекторів (СРА), з якого його виключено 1937.

Творчість

Зробив значний внесок у справу збереження архітектурної спадщини, становлення і практичної апробації наукових принципів реставрації пам'яток.

Роботи в Україні: 1901 опрацював проєкт головного іконостасу Успенського собору Києво-Печерської лаври (не збережено); 1902–1904 — ескізи декору й монументального живопису в інтер'єрах нової трапезної палати з церквою Преподобних Антонія і Феодосія Києво-Печерської лаври; 1910 — проєкти іконостасу й кіотів там само. Розробив проєкти: 1911 іконостасу Троїцької церкви в Сумах (не збережено); 1905 Троїцької церкви Почаївської Свято-Успенської лаври (збудовано 1906–1912); 1906 реставрації Василівської церкви в Овручі (виконано 1907–1911); 1907 монастирського корпусу з дзвіницею, огорожею і брамою біля Василівської церкви в м. Овручі (збудовано 1907–1911); 1908 Спасо-Преображенської церкви з комплексом споруд у садибі Харитоненків «Наталіївка» у с. Володимирівці, тепер Харківської області (збудовано 1911–1913); 1910 — павільйону на промисловій і художній виставці у м. Одесі. Георгіївська церква на Козацьких могилах під Берестечком 1910–1914 (запроєктована разом із учнем і помічником В. Максимовим; 1882–1942; тепер Російська Федерація) у стилістиці модернізованого українського бароко.

Більшість сакральних споруд проєктував у оригінальній стилістиці, яка поєднувала модерн з історизмом, орієнтованим на спадщину новгородської і псковської архітектури 14-15 ст. (Марфо-Маріїнська обитель у м. Москві 1907–1912, храм Святого Сергія Радонезького на Куликовому полі 1911–1917).

Творчість О. Щусєва до 1917 є прикладом російської національно-романтичної стилізації у рамках стилю модерн. Прикладами історизму в його творчості є: архітектурний комплекс Казанського залізничного вокзалу в м. Москві (1913–1930; вирішений як казкове містечко, що символізує московську браму на Схід), православні церкви у містах Санремо і Барі (обидві 1913, Італія).

Протягом 1922–1949 був провідним архітектором СРСР. Серед робіт для м. Москви: генеральні плани «Нової Москви» (1918–1923) і Всеросійської сільськогосподарської та кустарно-промислової виставки (1923), будівлі Механічного інституту ім. М. Ломоносова (1929–1934), Військово-транспортної академії, готелю «Москва» (1932–1938), станції метро «Комсомольська-кільцева» (кінець 1940-х), низка житлових будинків, Великий Москворецький міст (разом з братом П. Щусєвим, 1935–1937). Автор будівель санаторію 1927 у Мацесті (тепер м. Сочі, РФ), Інституту Маркса–Енгельса–Леніна–Сталіна 1938 у м. Тбілісі, театру ім. Алішера Навої 1940–1947 у м. Ташкенті, готелів у містах Баку, Батумі (тепер Грузія), Кишиневі тощо. 1944–1945 взяв участь у конкурсі на кращий проєкт відбудови вулиці Хрещатик у м. Києві.

Працював у стилях конструктивізму (будинок Наркомзему на Садовій-Спасській вулиці у м. Москві, 1928–1933) та радянського ретроспективізму, одним із творців якого він став (будівля Народного комісаріату внутрішніх справ (НКВС) — Міністерства державної безпеки (МДБ) СРСР на Луб’янській площі у м. Москві, 1940–1947). Для його творчості характерні орієнтованість на архітектурну спадщину, успішні пошуки національного колориту в архітектурі, синтез мистецтв як результат співпраці з провідними художниками своєї епохи.

Найвідомішою спорудою О. Щусєва є мавзолей В. Леніна на Красній площі в м. Москві — головний сакральний об’єкт комуністичного режиму: 1924 — дерев’яний (два послідовно реалізовані варіанти); 1927–1930 — кам’яний. Як знавець історії світовою архітектури, О. Щусєв успішно поєднав тут два архітектурні архетипи: ступінчастої гробниці давньоперсидського царя Кіра ІІ Великого в Пасаргадах (тепер Іран) та ступінчастої піраміди — зикурата, горішній ярус якої, призначений для божеств, перетворено на трибуну для комуністичних «вождів». Споруду майстерно вписано в архітектурний ансамбль Красної площі.

Серед витворів О. Щусєва:

Павільйон Росії на Міжнародній художній виставці у м. Венеції, 1914.

Реалізовані архітектурні та містобудівні проєкти у м. Москві:

клуб імені Жовтневої революції (тепер Центральний будинок культури залізничників) 1925–1928 на Казанському вокзалі; житлові будинки: у Брюсовому провулку, 17 (1928) та 7 (1935); на Великій Калузької вулиці, 13 (1938–1939); частково здійснений проєкт забудови Смоленської та Ростовської набережних (1934–1935); розпланування набережних Москви-ріки в районі Кримського мосту, Замоскворецької частини Садового кільця (кінець 1930-х); реконструкція Жовтневої та Добринінської площ (кінець 1930-х); будівля інституту генетики 1938–1939; комплекс однотипних будівель науково-дослідних інститутів АН СРСР за Калузькою заставою (інститути органічної хімії, фізичний, металургії, точної механіки та обчислювальної техніки); проєкт кінця 1930-х, будівництво завершено 1951. Будівля Академії наук Казахської РСР у м. Алмати 1948–1953.

Проєкти відбудови міст, зруйнованих під час Другої світової війни: Істри 1942–1943 (Московська область), Сталінграда 1943–1944 (тепер Волгоград), Новгорода 1943–1945 (тепер Великий Новгород; усі — тепер Російська Федерація), Кишинева 1945–1946.

Автор близько 240 опублікованих текстів з архітектурної проблематики, серед яких переважають принагідні розмірковування й відсутні фундаментальні історико-архітектурні чи теоретичні праці.

Визнання

Заслужений архітектор СРСР (1939).
Чотири Сталінські премії (дві першого і дві другого ступенів) 1941, 1946, 1948 і 1952 (посмертно).
Ордени: Леніна (1947) і два – Трудового Червоного Прапора; медалі.
Іменем О. Щусєва названо вулиці в містах Кишиневі, Бельцях, Рибниці (усі – тепер Молдова), Москві, Великому Новгороді (усі – тепер Російська Федерація), Києві, Луцьку (усі – тепер Україна). Його іменем названо міську художню школу в м. Кишиневі та з 1949 — Музей архітектури у м. Москві. 1980 на подвір'ї Центрального будинку архітектора у м. Москві встановлено пам'ятник О. Щусєву.

Додатково

Завдяки досягненням О. Щусєва як у Російській імперії, так і в СРСР, в архітектурних колах утвердилося переконання, що успішний архітектор має бути цинічним маніпулятором. Так, коли після утвердження більшовицької влади колеги-архітектори переконували О. Щусєва в необхідності емігрувати, він відповів, що раз йому раніше вдавалося домовлятися навіть з московськими попами, то і з більшовиками він домовиться.
Свій високий статус «автора мавзолею Леніна» О. Щусєв неодноразово використовував для захисту колег від репресій [художників: М. Нестерова у 1924, М. Сичова (1883–1964; тепер Російська Федерація) у 1948] та для допомоги репресованим: художникам і реставраторам графам В. Комаровському (1883–1937) та Ю. Олсуф’єву (1878–1938); художникам князю В. Голіцину (1901–1943), П. Нерадовському (1875–1962), В. Шухаєву (1887–1973; тепер Російська Федерація — тепер Грузія), реставратору П. Барановському.
Поширена в літературі інформація про авторство О. Щусєва Архієрейської резиденції з Пантелеймоніською церквою у м. Сумах (тепер Україна) не відповідає дійсності.

Цитата

В. Щусєв, стаття «Пути развития советской архитектуры», 1935:
Переклад:
«Освоєння культурної спадщини минулого в архітектурі, як і в інших сферах мистецтва, – єдино правильний шлях. Не треба боятися і перетворювати на такий собі пострах слово «еклектика». Не завжди еклектика є синонімом халтури, нікчемності думки та поганого опрацювання запозичених мотивів. Із усім цим, звісно, треба нещадно боротися. Але, з іншого боку, в мистецтві не марні й еклектики, якщо вони водночас є значними майстрами. Авторська самобутність не обов’язково властива всім майстрам мистецтва.»
Оригінал:
«Освоение культурного наследия прошлого в архитектуре, как и в других областях искусства, является единственным правильним путем. Не надо бояться и превращать в своего рода жупел слово «эклектика». Не всегда эклектика является синонимом халтуры, убожества мысли и плохой проработки заимствованных мотивов. Со всем этим, конечно, нужна беспощадная борьба. Но, с другой стороны, в искусстве не бесполезны и эклектики, если они одновременно являются значительными мастерами. Авторская самобытность не обязательно свойственна всем мастерам искусства.»
Цит. за: Мастера советской архитектуры об архитектуре. В 2-х т. Т. 1. Москва : Искусство, 1975. С. 196. Переклад В. Вечерського

Праці

Мысли о свободе творчества в религиозной архитектуре // Зодчий. 1905. № 11. С. 132–133.
Национальная форма в архитектуре // Архитектура СССР. 1940. № 12. С. 53–57.

Література

Михайлов Б. Русское архитектурное наследие в творчестве А. В. Щусева // Сообщения Института истории искусств. Вып. 7: Архитектура. Москва : Издательство Академии наук СССР, 1956. С. 28–50.
Мастера советской архитектуры об архитектуре. В 2-х т. Т. 1. Москва : Искусство, 1975. С. 150–205.
Афанасьев К. А. В. Щусев. Москва : Стройиздат, 1978. 192 с.
Тимофієнко В. І. Зодчі України кінця XVIII – початку ХХ століть: Біографічний довідник. Київ : Науково-дослідний інститут теорії та історії архітектури і містобудування, 1999. С. 428–429.
Васькин А. Щусев: Зодчий всея Руси. Москва : Молодая гвардия, 2015. 462 с.

Автор ВУЕ

В. В. Вечерський

Покликання на цю статтю: Вечерський В. В. Щусєв, Олексій Вікторович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Щусєв, Олексій Вікторович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.01.2023