Палацово-парковий комплекс у Ілляшівці
Пала́цово-па́рковий ко́мплекс у Ілляші́вці — споруди магнатської резиденції та залишки парку в с. Ілляшівка (тепер Хмельницького району Хмельницької області, Україна).
Історична довідка
Комплекс розташований за 20‒25 км від м. Старокостянтинова.
Появу тут магнатської резиденції пов’язують з ім’ям волинського шляхтича Северина Букара (1773; тепер Україна — 1853; тепер Білорусь) — сина житомирського земського судді Адама Букара (1739‒1793), який і придбав цей маєток у попередніх власників.
Северин здобув освіту в Лицарській школі у м. Варшаві, після чого служив (з 1790) у артилерії Коронної армії на теренах Волині. Брав участь у російсько-польській війні 1792, зокрема в битві під проводом Т. Костюшка проти російської армії під с. Жилинцями (18.06.1792, тепер Шепетівського р-ну Хмельницької обл.) та залишався поряд із Костюшком до кінця військових дій. Після поразки Костюшка вийшов у відставку, залишив армію та оселився у маєтку свого батька в Янушполі (тепер с-ще Іванопіль Бердичівського р-ну Житомирської обл.). Увійшов в історію як мемуарист, автор праці «Дванадцять чи більше років мого минулого спогадів, або Спогади старого», де докладно описав події військової кампанії. Від 1794 спрямував усі свої сили та фінансові активи на розбудову нового палацу в Ілляшівці.
Ім’я архітектора палацу достеменно не встановлено (усі архіви маєтку згоріли у революційні часи). За поширеною легендою, автором проєкту міг бути архітектор Доменіко Мерліні (1730; Італія — 1797; тепер Польща). Можливо, така версія пов’язана з фрескою, яка прикрашала одну із парадних зал палацу. На ній було зображено палац Королівські Лазєнки у Варшаві (пол. Łazienki Królewskie, див. Лазенківський палацово-парковий ансамбль), автором якого був саме Д. Мерліні. Реальнішою є версія, за якою Мерліні наприкінці життя розпрацював типові проєкти садиб у стилі класицизму, один з яких і став основою палацу в Ілляшівці.
Ілляшівка за часів Букарів була літньою резиденцію та місцем прийомів. Після смерті Северина Букара маєток успадкувала його донька Клотильда, дружина В. Бернатовича. У 1830 Бернатовичі продали Ілляшівку Ігнацію Дорожинському, діти та онуки якого були власниками села до 1917. Саме зі слів нащадків, які емігрували за кордон, здійснено детальний опис маєтку пізнішими дослідниками.
Історію палацу досліджували історики й мистецтвознавці А. Урбанський (1873; тепер Україна — 1950; Польща), Р. Афтаназі (1914; тепер Україна — 2004; Польща), Станіслав Лоза (1888–1956; Польща) та ін.
Характеристика
Місце для палацу було обрано на пагорбі над каскадом ставків.
Будівля має розміри 25 м на 70 м. Палац мурований з цегли, з високим цоколем і підвалами. Головний фасад кремового кольору був обернений в сторону паркового масиву. Ефектним акцентом парадного фасаду став портал із шістьма колонами тосканського ордера. Портик прикрашав барельєф із зображенням квадриги коней, якою керував Аполлон (у 1980-х дах почав протікати і замість реставрації портик розібрали). Від колишньої окраси палацу залишилися фрагменти пандуса. Південний фасад прикрашає напівротонда, оточена чотирма парами колон тосканського ордера. Цей ризаліт також втратив частину своєї краси, зокрема ліпнину на портиках. Змінено й форму та висоту даху (став нижчим), що вплинуло на пропорції будівлі. Дах перекрито тепер звичайним шифером, що замінив колишню черепицю, залишки якої досі зберігаються у підвалах палацу.
Внутрішнє планування палацу відповідає типовим стандартам епохи класицизму. З боку південного фасаду розміщено анфіладу парадних приміщень. Усі вони мають високі стелі та прикрашені пишною ліпниною. Центральним та найбільш репрезентаційним приміщенням анфілади є т. з. Мозаїкова зала. Дванадцять корінфських колон із білого штучного мармуру тримають антаблемент. Колись залу прикрашали вишукані вази та скульптури в нішах.
Через двостулкові, декоровані бронзою двері гості потрапляли у найбільшу залу палацу — бальну (мала чотири вікна). У радянські часи залу розділили перегородкою на два шкільних класи, що заважає тепер оцінити простір і красу приміщення, художній декор стелі. Відомо, що родзинкою зали були фрески із зображеннями палацу Королівські Лазєнки, затишку парку Чарторийських у Пулавах (тепер Польща), молодого пустельника на тлі руїн. Стелю оббігає довкола ліпний фриз повторюваного мотиву: путті серед рослинного орнаменту.
До нашого часу збереглися фрагменти оздоблення їдальні, салону, опочивальні.
Автором ліпного декору називають Жана-Батіста Цаґляно (Італія), який оформляв інтер’єри палацу у сусідньому с. Самчики (див. Державний історико-культурний заповідник «Самчики»). І дійсно, оформлення римської кімнати палацу в Самчиках та метопи фасаду Ілляшівського палацу ідентичні. Припускають, що саме вартісне внутрішнє оздоблення парадних кімнат палацу змусило С. Букара втрапити в борги і навіть закласти село під заставу. Невідомо, як власнику вдалося розрахуватися з кредиторами, але садиба залишилася в родині.
При бічних фасадах розміщено анфілади малих покоїв, які мали вихід на свої окремі тераси під портиками. Ці кімнати в палацах не оформлювали ліпниною, вони мали стримані приватні інтер’єри. У чоловічій частині були курильня, кабінет з бібліотекою, яка налічувала близько 10 000 томів; у жіночій — дитяча кімната, спальня власниці з будуаром.
В об’ємному цокольному поверсі були облаштовані комори, винний льох, дроварня, кімнати для прислуги. Окремими сходами прислуга могла потрапити у панські покої просто з підвальних приміщень.
На схід від палацу розташовано комплекс господарських споруд: стайні, оранжерея, що збереглись до нашого часу. Не зберігся будинок офіцини, також зведений у стилі класицизму з портиком на чотирьох колонах. Офіцина мала велику вітальню та ще десять різних кімнат: канцелярію, служницьку (челядну), гардеробну, ключарню, молочарню, кухню.
Палац оточує пейзажний парк, закладений Діонісієм Міклером (Денісом Макклером; 1762, Ірландія — 1853, тепер Україна), який створив і упорядкував кілька десятків парків на теренах України. До головного фасаду прилягала велика галявина, з південного — квітники. Стежки парку збігають до каскаду ставків. Парк закладено на основі місцевих порід дерев, але висаджували й екзотів. До парку прилягав фруктовий сад. Увесь маєток був оточений муром (частково збережений). В’їзну браму втрачено.
Під час Першої світової війни палац в Ілляшівці був пограбований. У радянські часи в ньому розміщено будинок культури, згодом школу, тепер діє дитячий садочок.
Комплекс, який не має статусу пам’ятки архітектури (навіть місцевого значення), зберігається завдяки зусиллям ентузіастів і сільської громади.
Галерея
Література
- Urbański А. Podzwonne na zgliszczach Litwy i Rusi. Warszawa : [b. w.], 1928. Р. 46.
- Mann Z. Bukar Seweryn // Polski Słownik Biograficzny. Kraków : Polskа Akademiа Umiejętności, 1937–. Т. 3. S.112.
- Aftanazy R. Eliaszówka // Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej : w 11 t. 2 wyd., przejrzane i uzupełnione. Wrocław : Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1996. Т. 9: Województwo podolskie. Р. 83‒92.
- Пажимський О. Намір створення Національного історико-культурного заповідника «Послуччя» на терені історичної Південно-Східної (Подільської) Волині // Історія музейництва, пам’яткоохоронної справи, краєзнавства і туризму в Острозі та на Волині. 2009. Вип. 2. С. 28‒47.
- Brzezińska-Marjanowska W. Klasycystyczna architektura pałacowa na Wołyniu ok. 1780‒1831 r. Warszawa; Toruń : Tako, 2014. 358 р.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Полинцев М. Є. Палацово-парковий комплекс у Ілляшівці // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Палацово-парковий комплекс у Ілляшівці (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 17.09.2025
