Неототалітаризм

Неототалітари́зм, новий тоталітаризм, інформаційно-фінансовий тоталітаризм — 1) новітня форма політичного володарювання епохи інформаційного суспільства, яка проявляється в тенденціях до системного впливу політичного й контролю за свідомістю масовою, застосовуючи для цього новітні інформаційні технології (електронні мас-медіа, інтернет, цілеспрямоване управління світовими інформаційними потоками, маніпулювання інформацією) і соціально-економічні ресурси (фінанси, престиж посад тощо);

2) режим політичний і суспільна система, спрямована на збереження в нових суспільно-політичних умовах і геополітичних реаліях кінця 20 — початку 21 ст. тоталітаризму в лівоекстремістському варіанті еволюції.

Історична довідка

Поняття неототалітаризм увійшло до наукового обігу наприкінці 20 – на початку 21 ст. для опису нових форм контролю, що виникли в постіндустріальному (інформаційному) суспільстві. Його теоретичне осмислення пов’язане з працями представників постструктуралізму та критичної теорії (М. Фуко, Ж. Дельоз, Ж. Бодріяр, С. Жижек), соціологів (З. Бауман, М. Кастельс), а також письменників-есеїстів (У. Еко, М. Кундера), які аналізували трансформації влади і суспільства та вплив мас-медіа.

Характеристика

Неототалітаризм поєднує риси трьох цивілізаційних моделей:

Перебуваючи на перетині різних моделей, неототалітаризм набуває гібридних форм — більш гнучких, симулятивних, замаскованих демократичними декораціями. Залежно від тяжіння до тієї чи іншої моделі, неототалітаризм поділяють на правий (націоналізм, релігійний фундаменталізм, перша хвиля); лівий (інтернаціоналізм, соціалізм, комунізм, друга хвиля) і центристський (транснаціоналізм, панамериканізм, глобалізм, третя хвиля).

Неототалітаризм передбачає редукцію загальнолюдських цінностей до корпоративних; асиметричну взаємозалежність і несправедливий розподіл ресурсів через кредити міжнародних валютних фондів, за допомогою яких утримують у залежності країни третього світу; розпалювання реваншистських етнічних рухів у колишніх колоніях з метою їх контролю; помноження попкультури і симуляцію; створення гібридних культурних форм і кордонів країн, розмивання й дифузію (феномен т. з. сірих зон); маніпулювання масами через засоби масової інформації (ЗМІ).

Риси неототалітаризму

Ключові риси неототалітаризму:

1) Формування нової моделі владних відносин — відбувається перехід від дисциплінарного суспільства (Паноптикон), де меншість контролювала публічне життя більшості через бюрократичні апарати (згори донизу), — до суспільства контролю (Синоптикон, термін З. Баумана), де більшість контролює меншість (знизу догори), а меншість — більшість (горизонтальний контроль) на рівні приватного життя через тотальну прозорість інформаційних технологій (за Ж. Бодріяром, прозорість зла).

2) Трансформація влади — на відміну від патерналізму, у неототалітаризмі влада виходить за межі окремих політик, розсіюється у віртуальному просторі, стає глобальною, біовладою (влада-видовище за С. Жижеком, машина бажань за Ж. Дельозом і П.-Ф. Гваттарі).

3) Нові механізми контролю — замість прямого примусу активно використовується самоцензура та маніпуляція свідомістю, коли людина добровільно приймає нав’язані їй норми та ідеї.

4) Соціальна диференціація — маси, що намагаються впливати на суспільство через інтернет-технології, постають скупченням індивідів у стані глибокої фрустрації, спричиненої диференціацією жителів планети — вони починають поділятися на людей часу (власників капіталу, що глобалізується) і людей простору (робочої сили, що залишається локальною, статичною). Владу отримує той, хто мобільніший.

5) Ідеологічний кіч — феномен масової культури, виражений в особливого роду пропаганді — презентації радикальних мілітаристських ідей (див. Мілітаризм) під офіційною державною моралізаторською риторикою (М. Кундера ідентифікував це явище як імперію тоталітарного кічу). Виявляється в масовому комерційному виробництві агітаційних світоглядних, промислових, побутових і художніх текстів (від кричалок і плакатів до літературних і архітектурних творів), що стають елементом індустрії розваг і покликані формувати свідомість обивателя.

6) Елітарний популізм.

Ознаки посткомуністичного (лівого) неототалітаризму

1) еволюційна трансформація влади політичної в новий тип власності через нелегітимне, тіньове привласнення й розподіл т. з. загальнонародної власності її фактичним розпорядником — колишньою компартійною бюрократією. Від середини 1980-х розпочалися конверсія влади державної та політичної комуністичної номенклатури в кланово-корпоративну, номенклатурно-капіталістичну економічну владу, інтенсивна концентрація цієї нової-старої влади за відсутності контролю з боку суспільства, формування нової посткомуністичної промислово-фінансової олігархії (відбулося пряме й безпосереднє перетворення привласненої власності на політичну й державну владу та навпаки);

2) криміналізація і корумпованість владних структур, державного бюрократичного апарату, посилення ролі тіньової групової політики, зростання владних домагань і впливу на ухвалення потрібних рішень політичних з боку публічно неоформлених центрів влади, її мафієзація, виникнення феномену т. з. п’ятої влади;

3) делегітимізація і крах комуністичної політичної доктрини не призвели до делегітимізації й остаточного краху комуністичного тоталітаризму. Комуністично-номенклатурна влада виявила проникливість і спроможність адаптуватися, відчувши задовго до падіння комуністичної системи слабкість політичної ідеології марксизму-ленінізму щодо своєї головної функції — тотального контролю й легітимності.

Принципи лівого неототалітаризму: поглинання суспільства державою-партією, тотальна партизація суспільного життя; формування закритої для суспільного контролю й відчуженої від населення владної верхівки, яка беззастережно віддана своєму вождю; наявність загальнообов’язкової ідеології, всеосяжний диктат над проявами духовного життя, масштабна маніпуляція масовою свідомістю й поведінкою; контроль економічної діяльності; порушення прав і свобод людини, перманентні репресії, терор держави проти окремих груп суспільних чи всього населення.

Соціальні витоки та методи контролю

Соціальними витоками неототалітаризму вважають:

1) тотальний раціоналізм суспільної свідомості, який унаслідок своєї всезагальності й псевдонауковості став украй ірраціональним, і пов’язана з ним віра в можливість розумного (з погляду певних осіб) облаштування всіх сфер суспільства;

2) швидке зростання заорганізованості й суспільної організації;

3) поява нових високотехнічних засобів унаслідок розгортання т. з. комунікативної революції кінця 20 — початку 21 ст., яка спростила й полегшила механізми контролю за людською свідомістю;

4) знання та інформація — головні ресурси влади у 21 ст., які дають змогу досягнути поставлених завдань, мінімально витрачаючи наявні ресурси влади (достатньо впевнити людей у їхній особистій зацікавленості в реалізації поставлених завдань, перетворити ворогів на друзів);

5) віртуалізація реальності та її медіаконструювання;

6) криза традиційних цінностей, ідентичності, зміна уявлень про час та історичну пам’ять;

7) атомізація, анонімізація суспільства й поступове зменшення ролі безпосереднього спілкування та контактів між людьми.

Контроль за людською свідомістю доби неототалітаризму здійснюють за допомогою:

1) інформаційних методів (т. з. англ. soft power — м’яка сила). Новітні комунікаційні технології (сучасні статистичні засоби впливу) дають змогу здійснювати опосередкований, без прямих вказівок і заборон вплив на свідомість людини, її програмування (наприклад, тригерний спосіб управління населенням, вплив на зміну чи корегування цивілізаційно-культурної самоідентичності людини тощо). З метою маніпулювання масами і камуфлювання системи тоталітарного панування використовують демократичні інститути (що на прикладі сучасної Італії продемонстрував У. Еко);

2) більш вишуканих і вдосконалених економічних методів, які спираються на владу грошей, багатство, зосереджене в руках невеликої групи людей (фінансово-політичної олігархії), гіпертрофовані споживацькі настрої в суспільстві, матеріалізм, прагнення зайняти престижне місце в ієрархії соціальній, ринковий фундаменталізм (Д. Сорос), статурність;

3) засобів соціального контролю (культивування масового страху, загрози фізичного знищення тощо).

Для легітимізації й збереження популярного в сучасному світі демократичного іміджу неототалітаризм підмінює поняття демократії як народовладдя. Його трактують за Й. А. Шумпетером як спосіб формування уряду, який заснований на конкуренції претендентів на владні посади, як влада меншості, еліти, легітимізована за допомогою виборів. В умовах ефективного керування свідомістю й електоральною поведінкою громадян вибори перетворюються в розважальне шоу, сприяють підтримці ілюзій існування свободи вибору й демократії, відіграють роль запобіжного клапана для відводу масового незадоволення.

Неототалітаризм у сучасному світі

Неототалітаризм, як і інші види тоталітаризму, формує масовий тип особистості: одновимірну (Г. Маркузе), людину-вовка, примітивну у своїх хибних потребах і судженнях, лояльну до керівництва та уряду, готову до дарвінівської боротьби за існування, яка не переобтяжує себе роздумами про високі матерії.

Неототалітаризм — порівняно нове, динамічне, варіативне й недостатньо вивчене явище. Для його аналізу застосовують нову методологію, яка ґрунтується на культурних дослідженнях (англ. cultural studies; Бірмінгемська й Монреальська школи), структурному психоаналізі й культурній патографії кіно Ж. Лакана й С. Жижека, постструктуралізмі, теорії медіа й концепції постіндустріального суспільства (відомій як альтерглобалізм, глокалізм, антиглобалізм). Жодну з держав світу не можна кваліфікувати як цілком неототалітарну. Найближче до цього режиму перебувають сучасні Корейська Народно-Демократична Республіка, Китайська Народна Республіка, Російська Федерація, але як загальна тенденція неототалітаризм притаманний усім сучасним країнам світу.

Значення

Концепція неототалітаризму має важливе теоретичне та практичне значення для сучасних політичних наук. Вона дозволяє аналізувати нові форми авторитарного правління, що виникають в умовах глобалізації та інформаційної революції, та відрізняти їх від класичних тоталітарних режимів 20 ст. Вивчення неототалітаризму допомагає зрозуміти механізми гібридних воєн, інформаційних маніпуляцій, поширення пропаганди та ерозії демократичних інститутів. Для України та світу дослідження цього феномену є критично важливим для вироблення стратегій протидії сучасним загрозам свободі, демократії та міжнародній безпеці.

Література

  1. Полохало В. Неототалітарні трансформації посткомуністичної влади в Україні // Політологія посткомунізму. Київ : Політична думка, 1995. С. 155–161.
  2. Чекмишев О. В. Риси неототалітаризму в сучасних ЗМК // Актуальні питання масової комінікації. 2001. Вип. 1. С. 19–22.
  3. Гулай В. Неототалітаризм // Вдовичин І. Я., Угрин Л. Я., Шипунов Г. В. та ін. Новітня політична лексика (неологізми, оказіоналізми та інші новотвори). Львів : Новий Світ — 2000, 2015. С. 255–256.
  4. Більченко Є. Неототалітаризм як світоглядний феномен : культурологічний дискурс // Схід. 2017. № 2 (148). С. 83–90.
  5. Горбатенко В. П. Визначальні характеристики рашизму як квазіідеології і практики неототалітаризму // Politology Bulletin. 2024. № 92. С. 65–80.

Автор ВУЕ

Б. Л. Дем’яненко


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Дем’яненко Б. Л. Неототалітаризм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Неототалітаризм (дата звернення: 11.10.2026).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.07.2025



Отримано з https://vue.gov.ua/index.php?title=Неототалітаризм&oldid=420741
Увага! Опитування читачів ВУЕ. Заповнити анкету ⟶