Есеї

Есе́ї, есени, єсеї (грец. εσσαίοι, εσσενοι, εσσηνοι, οσσαιοι, ймовірно від івр. חֲשָׁאִים‎ — мовчазні або івр. חֲסִידִים‎ — благочестиві, за ін. версіями: від сир. חסין — благочестиві, арам. אסא — зцілювати тощо) — опозиційний, аскетично орієнтований релігійний напрям у межах палестинського юдаїзму доби Другого Храму.

Історична довідка

Виник у 2-й пол. 2 ст. до н. е. в контексті тогочасних месіансько-есхатологічних настроїв. Період активності тривав до часу Юдейської війни 66‒71 н. е. (багато хто з есеїв узяв у ній участь). Після руйнування римлянами м. Єрусалима (70 н. е.) і втрати євреями державності поступово занепав, однак поодинокі нечисельні осередки продовжили існувати практично до 4 ст.

На відміну від інших юдео-палестинських сект того періоду (фарисеїв, садукеїв, зелотів) есеї перебували в опозиції до громадсько-політичного життя, офіційних норм та інститутів юдаїзму (зокрема, й до Єрусалимського храму). Утворювали відособлені й закриті громади-братства.

Згадки про есеїв знаходять у творах Філона Александрійського («Про те, що кожен доброчесний вільний», XII-XIIІ), Йосифа Флавія («Юдейські старожитності», XVIII, 1, 2; ХІІІ, 5, 9) та Плінія Старшого («Природнича історія», V, 73). Згідно з Флавієм і Філоном, загальна кількість есеїв сягала в ті часи 4 тисяч. За Плінієм, основним місцем їхнього поселення був західний берег Мертвого моря.

Етимологія

Етимологія терміна достеменно не з’ясована. Всі наявні свідчення про есеїв отримані з грекомовних джерел, науковці дискутують щодо єврейського, сирійського, арамейського походження назви.

Арамейська версія начебто дає підставу ототожнювати палестинських есеїв з терапевтами (від грец. θεραπευτής — той, хто доглядає, піклується [про хворих]) — юдейською течією, яка існувала в той час cеред діаспорних єгипетських євреїв. Проте порівняльний аналіз віровчень есеїв і терапевтів (за винятком лише того факту, що «терапевтика» есеїв полягала у вивченні ними лікувальних властивостей рослин і мінералів та лікуванні хворих) спростовує такий підхід. Філон Александрійський, який називав есеїв «εσσαιοι», вважав, що ця назва походить від грец. όσιος — святий. Однак малоймовірно, щоб юдейський рух на теренах Палестини означував себе термінами елліністичного походження. Йосиф Флавій називає есеїв інакше — «ε̉σσενοί» або «ε̉σσαίοι». Розбіжність у написанні назви може вказувати на те, що це, радше, різні спроби транскрибування грецькими літерами назви, якою, ймовірно, називали членів руху сторонні люди.

Віровчення

Основу світогляду есеїв становив дуалізм, згідно з яким світ поділений на два споконвічно ворожі начала або царства — світла, добра, справедливості й праведності, з одного боку, і темряви, зла, неправедності й неправди — з іншого. Між Світлом і темрявою, Правдою і неправдою, Добром і злом точиться постійна боротьба, яку, зрештою, увінчає перемога світлих сил. Дуалістичні інтонації в есеїв, як і загалом у передхристиянському юдаїзмі, вірогідно сформувалися під впливом зороастризму. Проте есейський дуалізм, порівняно зі зороастрійським, мав і власні істотні відмінності. Так, за останнім, первні Добра і зла — цілком автономні, оскільки створені різними богами, відповідно добрим і злим (див. Ахура-Мазда, Ангра-Майнью). Саме це робить дуалізм зороастрійців послідовним і абсолютним. Натомість дуалізм есеїв є метафізично відносним, бо передбачає існування Сам-одного (єдиного) Бога — повелителя добрих і злих сил.

Есеї сповідували ідею обмеження (зречення) тілесного та похідний від неї принцип бідності. Відтак іншою їхньою самоназвою була «бідні» (чи «убогі»). Засудження приватної власності, протиставлення їй колективізму й аскетизму — подібні до ідей, які згодом сповідуватимуть перші християни. Однак, на відміну від християн, які проголошували тезу про цілковите зречення «світу й того, що у світі», аскеза есеїв мала передусім громадський і політичний підтекст, тобто передбачала втечу винятково від «злого суспільства», ескапізм (ідея про цілковите зречення земного, на зразок євангельської, у есеїв відсутня).

Відмітну рису віровчення есеїв становили положення про напередвизначеність долі, вічність (безсмертя) людської душі (Йосиф Флавій, Юдейська війна, II 8.11; Йосиф Флавій. Юдейські старожитності, ХІІІ, 5, 9). Уявлення есеїв про душу подібні до тих, які у своїх творах викладав Платон. Так, за прикладом афінського філософа, есеї вірили, що перебування душі в тілі є для неї ув’язненням і лише момент фізичної смерті тіла надає їй звільнення (див.: Платон. «Кратил», 400с). Твердження, що есеї сповідували віровчення про метемпсихоз, подібне до піфагорійського, є доволі сумнівним, оскільки тогочасне палестинське релігійне середовище було назагал закритим для зовнішніх (язичницьких) релігійно-філософських впливів. Утім вірили у посмертну відплату та фізичне воскресіння з мертвих.

Враховують, що відомості про есейство дійшли тільки з грекомовної літератури, яку писали з орієнтацією на читача — представника греко-римського світу. Своєю чергою, це пояснює ті наявні різночитання, що трапляються в описах есейських громад, висвітленні їхнього укладу життя, віровчення, традицій (радше за все, такі свідчення не ґрунтувались на оригінальних есейських джерелах, автори не спілкувалися безпосередньо з представниками руху, наводили розрізнені перекази й свідчення сторонніх, достовірність яких натепер важко перевірити).

Більшість есеїв практикували безшлюбність — вважали, що тим вони захищають себе від розпусти. Утім вони не заперечували шлюб як такий, але сприймали безшлюбність як відмітну ознаку святості й праведності (Йосиф Флавій. Юдейська війна, ІІ, 8, 2; Пліній Старший. Природнича історія, V, 73; Євсевій Кесарійський. Підготовка до Євангелія, VIII, 11, 14). Одночасно, як повідомляє Флавій, серед них були й такі, котрі засуджували безшлюбність своїх одновірців, натомість визначали шлюб як ознаку боговгодності. У таких есеїв укладанню шлюбу завжди передував особливий випробувальний термін, упродовж якого наречена мусила завагітніти (в іншому разі шлюб не укладали). «Після зачаття стосунки між подружжям припиняються на знак того, що метою шлюбу є не насолода, а створення потомства» (Йосиф Флавій. Юдейська війна, ІІ, 8, 13).

Есеї та Кумранські рукописи

Після оприлюднення у середині 20 ст. віднайдених Кумранських рукописів чимало науковців вдалися до ототожнення т. з. кумранітів із есеями. Поширився умовний термін «есеї-кумраніти», висновки про них як імовірних попередників палестинських християн та навіть ототожнення особи кумранського «вчителя Праведності» з Ісусом із Назарета. Проте за докладного порівняння віровчення кумранітів, способу їхнього життя з ранньохристиянським зринають суттєві відмінності. Так, на відміну від християн, кумраніти правили за «напівчернече чоловіче братство», практикували вегетаріанство, не вживали вина, суворо дотримувались законів Тори про святість і ритуальну чистоту, про суботу, а головне — тримали колективні господарства, в яких, як зауважував Флавій, вони «цілковито присвячуються землеробській праці» (Йосиф Флавій. Юдейські старожитності, XVIII, 1, 5). Натомість первіснохристиянські громади не мали колективних господарств, а існували за рахунок коштів, виручених від продажу неофітами свого майна (Дiї 4:34‒37), адже віряни були переконані у близькому приході Христа й настанні кінця світу (Як. 5:8; 1 Ів. 2:18; 1 Пет. 4:7, 17). Перші християни не заробляли собі на прожиток, бо не турбувалися про «хліб щоденний», виправдовували подібний спосіб життя повчаннями Христа (Мт. 6:24‒34; Лк. 12:22‒31).

Поряд із тим вплив есеїв-кумранітів на процес зародження християнства видається одним із провідних (з-поміж інших юдейських течій). Християни, ймовірно за прикладом есеїв-кумранітів, не брали участь у громадсько-політичному житті, не клялись (не присягали), ігнорували військову службу.

Есеї та християнство

Тексти Нового Завіту про есеїв не повідомляють. Проте низка біблієзнавців припускають, що Іван Хреститель, якщо й безпосередньо не належав до есеїв, то принаймні міг поділяти їхні погляди. На це можуть вказувати, зокрема: свідчення, що він мешкав, проповідував і хрестив біля р. Йордан — місцевості, яку віддаляли від головної есейської комуни лише кілька кілометрів; обстоюваний ним аскетичний спосіб життя; опозиційність до тогочасного офіційного юдаїзму. Ці обставини помітно зближують його саме з есеями, щоправда, за одним «але» — він не був вегетаріанцем (див.: Мт. 3:4; Мк. 1:6).

Існує версія, що в часи проповідницької діяльності Ісуса з Назарета, окремі есеї почали сприймати його як Месію, хоча й не визнавали, принаймні на початках, його божественної природи.

З-поміж тогочасних християнських текстів есеї шанували лише Євангеліє від Матвія. Чимало сучасних науковців характеризують це Євангеліє «юдейським», оскільки в його тексті присутні багато гебраїзмів; вважають, що в оригіналі воно могло бути написане арамейською мовою. За прикладом палестинських християн ті есеї, які сповідували Ісуса з Назарета обіцяним пророками Месією, обстоювали так зване юдеохристиянство, а тому не визнавали авторитет ап. Павла й нехтували всіма текстами, які були написані в еллінохристиянському дусі (передусім Павловими посланнями).

Додатково

Примітно, що в Кумранських рукописах взагалі відсутнє слово «есеї». Утім цей факт не заважає шерезі науковців маркувати кумранітів і есеїв як один релігійний напрям.
«Євангеліє від есеїв» («Євангеліє миру від есеїв», «Есейське Євангеліє миру») — текст, який часто помилково відносять до християнських апокрифів і приписують його авторство есеям. Насправді історія його виникнення сягає 20 ст. і пов’язана з філософом і психологом Е. Б. Секеєм (угор. Edmond Bordeaux Székely; 1905‒1979, Угорщина), який, за власними словами, знайшов у бібліотечних сховищах Ватикану, в 1920-х, стародавні манускрипти, переклав і опублікував їх (уривками, у 1936‒1974). Навіть за поверхового прочитання «Євангелія від есеїв» фахівцям впадає в око, що текст навряд чи міг бути написаний есеями, понад те — належати до літературної спадщини перших століть християнства назагал. Припускають, що твір є підробкою, псевдоепіграфом Е. Б. Секея, хоча й може містити якісь фрагменти автентичних стародавніх текстів. Ватикан заперечив, що Секей будь-коли отримував доступ до Ватиканського архіву.

Джерела

Pliny. Natural History : in 10 vol. Cambridgе : Harvard University Press, 1961. Vol. 2. 666 p.
Flavius Josephus. The Jewish War / Trans. from lat. by G.A. Williamson. New York : Penguin Classics, 1981. 511 р.
Judaeus Ph. Quod omnis probus liber sit. Paris : Éditions du Cerf, 2012. 268 p.
Платон. Діалоги / Пер. з давньогрецьк. Ю. Мушак, Й. Кобів. Харків : Фоліо, 2022. 352 с.
Біблія. Сучасний переклад з давньоєврейської та давньогрецької мов. 2-ге вид. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2023. 1366 с.
Eusebius of Caesarea. Praeparatio Evangelica : in 15 book / Trans. from lat. by E.H. Gifford // The Tertullian Project. URL: https://www.tertullian.org/fathers/index.htm#Praeparatio_Evangelica_(The_Preparation_of_the_Gospel)
Flavius Josephus. The Antiquities of the Jews : in 20 book / Trans. from lat. by W. Whiston // Gutenberg Ebook Antiquities of the Jews URL: https://www.gutenberg.org/files/2848/2848-h/2848-h.htm

Література

Валах С. Дуалістична концепція Кумрану в контексті християнського світогляду // Українське релігієзнавство. 1997. № 5. С. 36‒39.
Cannon D. Jesus and the Essenes. Huntsville : Ozark Mountain Publishing, 1999. 269 p.
Павленко П. Ю. Платон і християнство. Біла Церква : Мустанг, 2001. 217 с.
Stuart W. The Essenes: Children of the Light. Huntsville : Ozark Mountain Publishing, 2005. 358 p.
Павленко П. Версія ессейсько-кумранського походження християнства: аргументи «за» і «проти» // Українське релігієзнавство. 2008. № 45. С. 67‒81.
Черноіваненко В. В. Сучасна кумраністика: проблеми, концепції та історіографія // Сходознавство. 2010. № 52. С. 158‒174.
Черноіваненко В. Кумран і рукописи Мертвого моря. Авторство, ідентифікація, історіографія. Київ : Дух і Літера, 2014. 256 с.
Ginsburg C. D. The Essenes: Their History and Doctrines. New Orleans : Cornerstone Book Publishers, 2018. 82 p.