Афон (Свята Гора)

Знамено Вселенського патріархату з гербом Палеологiв, що використовується на Афонi
Віднайдений храм скиту «Чорний Вир», 2015. Міжнародний інститут афонської спадщини в Україні
Монастир Святого Пантелеймона
Монастир Констамоніт
Монастир Зограф
Афанасій Афонський
Монастир Хіландар
Монастир Святого Павла
Монастир Дохіар
Монастир Симонопетра
Монастир Ставронікіта
Монастир Ксенофонт
Монастир Філофей

Афóн (Атон, Атос; грец. Άϑως), Свята́ Гора́ (грец. Άγιο(ν) Όρος) — центр православного чернецтва і обителей, що діють на республіканських засадах. У системі адміністративного поділу Греції має спеціальний статус автономної самоврядної території (закріплений Конституцією Греції 1975). Відомий під назвою «Автономна чернеча держава Святої Гори» (грец. Αυτόνομη Μοναστιϰὴ Πολιτεία Αγίου Όρους). Об’єкт всесвітньої спадщини ЮНЕСКО (з 1988).

Адміністративно-правовий статус. Державний лад

Афон — сформувався як унікальна «чернеча автономна республіка», з власним урядом та іншими адміністративними органами, візовим режимом, законодавством тощо. Внутрішній лад на Афоні керується «Статутною Хартією Святої Гори Афонської» (1924), що офіційно затверджена парламентом Греції 1926, має силу державного закону. Хартією закріплено юрисдикційну належність монастирів Афону до Константинопольського патріархату (див. Вселенський Патріархат). На півострові діє 20 кіріархальних чоловічих монастирів, 12 скитів, а також багато келійних обителей (келій), калив, кафізм та ісихастеріїв.

Адміністративним центром («столицею» Афонської «республіки») є селище Кар’єс (у слов’янській традиції — Карея). Тут розташовані представництва всіх 20 святогірських монастирів.

Вищий законодавчий і судовий орган — Надзвичайні збори, у складі настоятелів усіх 20 монастирів. Уряд Афону — Священний Кінот, або Протат — становлять 20 членів (антипросопів), представників від монастирів. Виконавчо-розпорядчі функції здійснює Священна Епістасія (складається з 4 спостерігачів під керівництвом протоепістасиса). Її склад змінюється щороку і утворюється з представників однієї з п’яти груп, на які розподілені афонські монастирі (по 4 монастирі в кожній; щороку групи почергово змінюють одна одну). Грецький уряд має на Афоні представника, якого призначає Міністерство закордонних справ.

За давнім переказом, Богородиця обрала півострів як свій «наділ» (звідси назва Афона — «Уділ Богородиці»), Божу Матір вважають ігуменею і покровителькою Святої Гори.

Історична довідка

Першими мешканцями півострова, про яких є точні відомості, були представники фракійських племен. Назва, згідно з античними легендами, походить від імені міфічного героя-велетня Атона (за легендою, він жбурнув у Посейдона величезну скелю, що впала в Егейське море); ін. давня назва гори — «Акти».

У 5 ст. до н. е. на Афонський півострів переселилися грецькі племена з Халкідік, що сприяло еллінізації місцевого населення. З 4 ст. до н. е. Афон увійшов до складу імперії Александра Македонського. З 2 ст. до н. е. — до складу Римської імперії. На самому півострові і поблизу від нього було розташовано кілька невеликих міст-полісів: Афос, Аканфа, Аполлонія, Асса, Фіссос, Олофіксос, Клеоне, Акроафос, Діон та ін. Згідно з церковною історією, в м. Аполлонію дорогою до м. Салонік заходив апостол Павло.

До початку 4 ст. на території півострова вже діяли християнські еклезії. Остаточно християнство утвердилося за часів Костянтина Великого. На горі Афон з’явилися перші християнські храми, тоді ж у м. Аполлонію був поставлений перший єпископ.

У 7 ст., унаслідок арабських набігів на узбережжя Егейського моря, півострів знелюднів і занепав.

Заселяється ченцями з кін. 7–8 ст. За імператора Костянтина Погоната (правив 668–685) сюди були переселені ченці з Аравії, Африки й Палестини, вигнані ісламським нашестям із давніх лавр. Указом імператора Василія I Македонянина (883) Афон письмово затверджено як місце винятково для мешкання ченців. Преподобні Петро Афонський і Євтимій Новий (Солунський) — перші відомі святі афонські подвижники.

Духовне значення Афона як всеправославного чернечого центру особливо посилюється з 10 ст., завдяки діяльності преп. Афанасія Афонського (бл. 925–1000) і візантійського імператора Никифора Фоки (бл. 912–969). Учні Афанасія заснували на Святій Горі багато чернечих обителей. До поч. 11 ст. на Афоні діяло понад 180 монастирів і скитів.

Окрім ченців зі східних країн (греків, грузинів, сирійців, італійців, болгар, русинів, сербів та ін.), тут мали представництва і західноєвропейські народи. До середини 13 ст. на Афоні існували три латинські обителі: Римська, Амальфійська і Зігу.

Перші ченці-слов’яни на Афоні з’явилися на Афоні вже з 7–8 ст. Відомо про участь слов’янських воїнів-найманців у візантійській армії; військові загони селили і на Афонському півострові. Чимало воїнів наверталися християнство, деякі з них згодом ставали ченцями.

Афон і Русь-Україна

Встановлення духовних зв’язків Київської Русі зі Святою Горою відбулося наприкінці 10 ст. (після прийняття християнства). До цього періоду відносять свідчення про появу на Святій Горі києворуських паломників і ченців. До цього ж часу афонський переказ відносить і заснування київським князем Володимиром Святославичем і його дружиною Анною Візантійською першого давньоруського монастиря на Афоні. В архівах Великої Лаври на Афоні зберігається древній святогорський Акт за лютий 1016 з підписами 21 ігумена афонських обителей, серед них — підпис «пресвітера й ігумена» давньоруського монастиря («обителі Роса») Герасима. Подальша історія цієї обителі простежується за збереженими в архіві Афонського Пантелеймонівського монастиря документами 1030, 1048, 1070 та 1142. Згідно з ними, давньоруська Успенська Богородична обитель «Ксилургу» (грец. Ξυλουργός — тесля або древоділ) до 1030 вже мала статус Ігуменарія, а в указі візантійського імп. Костянтина IX Мономаха від 1048 названа царською лаврою. За місцевим монастирським переказом, саме тут проходив послух і навчання Антоній Печерський — засновник печерного монастиря за афонським статутом на Київських горах (див. Києво-Печерська лавра).

1169 давньоруські ченці за ктиторського сприяння київських князів викуповують древній монастир «Фесалонікійця» на честь св. Пантелеймона (нині відомий як «Старий Русик», або «Нагорний Русик»). Цей монастир майже на 700 р. стає центром давньоруського чернецтва на Афоні.

Крім давньоруської і грецьких обителей, на Афоні існували болгарський («Зограф»), грузинський («Іверон»), сербський («Хіландара») та ін. монастирі. У період розквіту чернецтва на Афоні тут діяло близько 300 монастирів. Однак занепад Візантійської імперії, хрестові походи і напади на Афон хрестоносців, каталонців, турок і піратів призвели обителі до тимчасового запустіння.

У 14 ст. Афон став центром ісихазму й знову набував духовного впливу у Вселенському православ’ї, зокрема і на Русі. Так, у 14–15 ст. видатним афонітом був митрополит Київський Кипріан. Іншим відомим подвижником-ісихастом був учень афонських старців — митрополит Григорій Цамблак.

З падінням Візантійської імперії відбулося остаточне підпорядкування Афону османським завойовникам. Афонські монастирі були обкладені непомірною даниною і податками. За султана Селіма II (1566–1574) святогірські обителі позбавлені всіх своїх володінь за межами Святої Гори. Збіднілі монастирі рятувала від остаточного зникнення лише допомога ктиторів із православних країн, особливо Молдавії та Валахії. Чималу допомогу надавали українські гетьмани та козацька старшина.

Важливу роль Афон і його подвижники відіграли у відродженні православ’я в Україні в 17 ст. Під впливом афонських ченців в Україні писали полемічні твори (див. Література полемічна), відкривали школи, переписували і друкували книги. Зокрема, тісні зв’язки з Афоном підтримував князь Костянтин-Василь Острозький [а в заснованій ним Острозькій академії викладали афонські монахи Йов (Княгиницький), Кипріян Острожанин, Ісаакій Борискович та ін.], засновник Києво-братської школи ігумен Ісайя (Копинський).

У православному антиунійному Соборі 1596, який проходив в м. Бересті (тепер м. Брест, Білорусь) під головуванням екзарха Вселенського Патріарха Никифора (див. Берестейська церковна унія 1596), активну участь брали представники Святої Гори Афон — архімандрит Руського Пантелеймонова монастиря Матвій і архімандрит монастиря Симонопетра Макарій. Інший афонський старець — Йосип, проповідник і протосинкел Александрійського патріарха, — допомагав перекладати святоотцівські творіння.

Найвидатнішим з-поміж українських афонітів того часу був І. Вишенський. Серед інших — Йов (Княгиницький), Кипріан Острожанин, Ісаакій Борискович, Афанасій Межигірський, Іоасаф Густинський, Йосип Коріятович-Курцевич.

Тісні духовно-культурні зв’язки з Афоном підтримували Києво-Печерський, Почаївський, Трахтемирівський, Самарський, Манявський та ін. монастирі. Видатним афонітом, доля якого тісно пов’язана з Україною, був і святитель Афанасій III (Пателарій) (1597–1654), патріарх Константинопольський, який благословив визвольну боротьбу Б.-З. Хмельницького.

Українське козацтво також підтримувало тісні зв’язки з Афоном, запрошувало звідти досвідчених наставників і старців, робило щедрі пожертви на монастирі Афона, здійснювало паломництва, а нерідко козаки і самі приймали на Афоні чернечі постриги. В середині 18 ст. на Святій Горі були створені козацькі скити «Чорний Вир» (засновник — колишній бунчуковий товариш Ніжинського козацького полку ієросхимонах Г. Голуб) і Святого Пророка Іллі [засновник — виходець з родини полтавських козацьких священиків Паїсій (Величковський)], у яких мешкали переважно колишні запорозькі козаки, що приймали чернецтво. З ім’ям Паїсія (Величковського) пов’язують відродження втрачених традицій старчества й ісихазму. Ктиторами афонських монастирів були українські гетьмани І. Самойлович, І. Мазепа, Д. Апостол, І. Скоропадський, отаман кошовий Запорозької Січі П. Калнишевський та ін.

Друга половина 19 ст. позначена масовим припливом на Афон ченців з українських, російських, білоруських, молдавських губерній Російської імперії. Вже на початку 20 ст. кількість ченців із Російської імперії на Афоні становила 4800 (з них понад 2000 — у Пантелеймонівському монастирі), тоді як греків на Святій Горі було 3900, болгар — 340, румунів — 288, сербів — 120 і грузин — 53. Унаслідок I Балканської війни в 1912–1913 (див. Балканські війни 1912–1913) на Афон були введені грецькі війська, що призвело до його приєднання до Грецького королівства.

Після подій Першої світової війни, революції 1917 у Росії, громадянських війн та виникнення «залізної завіси» між СРСР та капіталістичним світом слов’янського чернецтва, зокрема й українського, на Афоні значно поменшало. У період від Другої світової війни до 1971 чернече населення на Афоні скоротилося з 10500 до 1145 осіб. Обителі практично не поповнювалися молоддю. Найсильніше постраждало слов’янське чернецтво. Через відсутність протягом 80 років нових подвижників із СРСР Андріївський та Іллінський скити, а також численні келії і каливи спорожніли і руйнувалися. Зокрема, у Пантелеймонівському монастирі наприкінці 1960-х залишалося всього 12 ченців, переважно вихідці із Закарпаття.

Сучасний стан

Від 1970-х починається поступове відновлення афонського чернецтва. Значних зусиль доклали до цього учні старця Йосифа Ісихаста (1897–1959). Відроджуються і слов’янські обителі, хоча кількість ченців-слов’ян суттєво менша за греків.

До 2001 населення Афона становило понад 2262 ченців; станом на 2017–2018 мешкало до 2 000 монахів. Вихідців із України — до 80 ченців. Вони переважно зосереджені у Пантелеймонівському монастирі, а також окремих келіях і каливах при ін. афонських монастирях.

Спосіб життя ченців практично не змінився з бігом століть. Більшість монастирів розташовані на узбережжі й утворені будівлями, що чотирикутником оточують церкву. Церкви містять важливі зразки візантійського мистецтва, іконопису. Більшість ченців несуть послух у монастирях, частина — у скитах. Насельники Святої Гори вирощують тут плодові дерева, маслини, виноград, цитрусові, горіхи.

Свята Гора — єдине місце, де ще з часів Візантійської імперії і дотепер на законодавчому рівні заборонено перебування жінок.

Монастирі Святої Гори Афон (за офіційною ієрархією)

  1. Велика Лавра (Μεγίστη Λαύρα)
  2. Ватопед (Βατοπέδι або Βατοπαίδι)
  3. Івірон (Ιβήρων)
  4. Хіландар (Χιλανδαρίο)
  5. Діонісія (Διονυσίου)
  6. Кутлумуш (Κουτλουμούσι)
  7. Пантократор (Παντοκράτορος)
  8. Ксиропотам (Ξηροποτάμου)
  9. Зограф (Ζωγράφου)
  10. Дохіар (Δοχειαρίου)
  11. Каракал (Καρακάλλου)
  12. Філофей (Φιλοθέου)
  13. Симонопетра (Σίμωνος Πέτρα or Σιμωνόπετρα)
  14. Святого Павла (Αγίου Παύλου)
  15. Монастир Ставронікіта (Σταυρονικήτα)
  16. Ксенофонт (Ξενοφώντος)
  17. Святого Григорія (Οσίου Γρηγορίου)
  18. Есфігмен (Εσφιγμένου)
  19. Святого Пантелеймона (Αγίου Παντελεήμονος або Ρωσικό)
  20. Констамоніт (Κωνσταμονίτου)

Значення

Афон є міжнародним центром православного чернецтва і подвижництва, а також місцем паломництва християн з усього світу. Тут досі діють традиції та статути православних чернечих спільнот, запроваджені сотні років тому.

Афонські монастирі — не тільки чернечі обителі, але й старовинні пам’ятки історії та архітектури. При кожному монастирі існують бібліотеки, де зберігають численні стародавні рукописи і стародруки, а також пам’ятки мистецтва. 1988 Афон визнано об’єктом всесвітньої спадщини ЮНЕСКО.


Література

  1. Mount Athos // National Geographic. 1983. Vol. 164. P. 738–766.
  2. Шпак И. В., Шкуров В. А. Афон. Взгляд с вершины. Киев : Адеф-Украина, 2014. 269 с.
  3. Шумило С. В. «Духовное Запорожье» на Афоне. Малоизвестный казачий скит «Черный Выр» на Святой Горе. Киев : Издательский отдел УПЦ ; Международный институт афонского наследия в Украине, 2015. 116 с.
  4. Преподобний Паїсій Величковський. «Повість про святий собор» та маловідомі листи / Упоряд. С. В. Шумило. Київ : Видавничий відділ УПЦ, 2016. 208 с.
  5. Шумило С. В. Старец Иоанн Вишенский: афонский подвижник и православный писатель-полемист. Материалы к жизнеописанию «блаженной памяти великого старца Иоанна Вишенского Святогорца». Киев : Издательский отдел УПЦ, 2016. 208 с.
  6. Speake G. Muntele Athos: istorie şi înnoire în paradisul monahilor. Cluj-Napoca : Renaşterea, 2016. 282 p.
  7. Шумило С. В. Перший давньоруський монастир на Афоні та його зв’язки з Київською Руссю: 1000 років // Афонское наследие: научный альманах : в 6 вып. Киев; Чернигов : Международный институт афонского наследия, 2017. Вып. 5–6. C. 46–82.
  8. The Life of Prayer on Mount Athos / Ed. by D. Dales, Gr. Speake. Oxford; New York : Peter Lang, 2020. 160 p.

Автор ВУЕ

С. В. Шумило

Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Шумило С. В. Афон (Свята Гора) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Афон (Свята Гора) (дата звернення: 20.10.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
15.10.2020

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ