Стравінський, Ігор Федорович

Страві́нський, І́гор Фе́дорович (Стравинський; рос. Стравинский, Игорь Фёдорович; 17.06.1882, м-ко Оранієнбаум, тепер м. Ломоносов, Петродворцового району м. Санкт-Петербурга, Росія — 06.04.1971, м. Нью-Йорк, США; похований на о-ві Сан-Мікеле, поблизу м. Венеції, Італія) — композитор, диригент, член Американської академії мистецтв і наук (з 1940), Американської академії мистецтв і літератури (з 1949), Швецької королівської музичної академії (з 1951). Син Ф. Стравінського.

Стравінський, Ігор Федорович (Стравинский, Игорь Фёдорович)
Народження	17.06.1882
Місце народження	Ломоносов
Смерть	06.04.1971
Місце смерті	Нью-Йорк (місто)
Місце поховання	Італія
Alma mater	Санкт-Петербурзький державний університет
Місце діяльності	Росія, США, Італія
Напрями діяльності	музичне мистецтво

Відзнаки
Ордени	Сантьяго (командор)
Медалі	Золота медаль Королівського філармонічного товариства
Премії	Греммі, Вігурі Сібеліуса, Леоні Соннінг

Життєпис

Походив із козацького роду Сулим-Стравінських.

1891–1893 з родиною проводив літо в с. Печиськах (тепер Хмельницького району Хмельницької області).

Гри на фортепіано навчався приватно 1896–1899 — в О. Снеткової, з грудня 1899 — у Л. Кашперової (1872–1940; тепер Росія).

1901 закінчив приватну гімназію. Вступив на юридичний факультет Санкт-Петербурзького університету (тепер Санкт-Петербурзький державний університет). Одночасно самостійно вивчав музично-теоретичні дисципліни. Узимку 1901–1902 брав уроки гармонії і композиції у Ф. Якименка; 1904–1906 — композиції у В. Калафаті (1869; тепер Україна — 1942; тепер Росія) і М. Римського-Корсакова. Під керівництвом останнього написав перші твори. На прем’єрі одного з них (Сюїти для голоса з оркестром «Фавн і Пастушка») познайомився з С. Дягілєвим, який замовив йому балети для «Російських сезонів» у м. Парижі.

1907–1914 щоліта жив із родиною в маєтку в м. Устилузі, де написав балети «Жар-птиця» (1910), «Петрушка» (1911) та «Весна священна» (1913). Під час поїздок до м. Парижа познайомився з Е. Саті й К. Дебюссі (представники імпресіонізму — напряму, який Стравінський декларативно заперечував).

Напередодні Першої світової війни 1914 разом із родиною виїхав до Швейцарії. З весни 1915 жив у м. Моржі поблизу м. Лозанни, з 1920 — переважно в м. Парижі. Зблизився з композиторами «французької шістки», до якої входили учні та послідовники Е. Саті — Ж. Орік, Л. Дюрей (1888–1979; Франція), А. Онеґґер, Д. Мійо, Ф. Пуленк, Ж. Тайфер (1892–1983; Франція). Уперше звернувся до музики духовної — написав «Отче наш» для хору без супроводу (1928) та «Симфонію псалмів» (1930) на латинські тексти Псалтиря (1930).

Від 1915 періодично виступав як диригент власних творів. 1924 дебютував як піаніст, виконав Концерт для фортепіано з духовим оркестром під керівництвом С. Кусевицького (1874; тепер Росія — 1951; США).

1935 опублікував французькою мовою «Хроніку мого життя».

1936–1939 періодично їздив з гастролями до США: 1937 в Метрополітен-опера поставили балет «Гра в карти», 1938 — виконали концерт «Дамбартон-Окс». Прочитав курс лекцій у Гарвардському університеті.

З початку Другої світової війни (1939) остаточно переїхав до США (м. Сан-Франциско, згодом до м. Лос-Анджелеса). Гастролював як диригент (переважно власних творів) у Європі та США.

У 1950-х — на початку 1960-х на фірмі «Коламбіа Рекордс» («Columbia Records») записав більшість своїх творів.

Восени 1962 диригував сюїтами з балетів «Петрушка» й «Весна священна» у м. Москві (вересень) і м. Ленінграді (тепер Санкт-Петербург, жовтень).

Творчість

У доробку Стравінського опери, балети, симфонії, кантати й ораторії, концерти для сольних інструментів з оркестром, музика вокальна та камерно-інструментальна.

Періоди творчого шляху

1. Російський період починається від оркестрової фантазії «Фейєрверк» (1908), містить 3 балети для трупи С. Дягілєва («Жар-птиця», «Петрушка» та «Весна священна», — розраховані на великий оркестр симфонічний, з використанням фольклорних тем і мотивів). У «Жар-птиці» помітний вплив М. Римського-Корсакова (побудова на вільних діатонічних співзвуччях). Для «Петрушки» характерна політональність. У «Весні священній» використав зумисне загострену поліритмію і дисонантність. До цього самого періоду належать також опера «Соловій» (1916), 3 твори для музичного театру з оригінальним авторським визначеннями: «Історія солдата» (1918), «Байка про лиса, півня, кота та барана» (1916), «Весіллячко» (1923). Перехідним твором до нового періоду стала опера «Мавра» (1922).

2. У неокласичний період у балеті зі співом «Пульчинелла» (1920) Стравінський спирався на музику італійських майстрів 18 ст., зокрема Дж. Перголезі; гармонію, ритм, оркестрування стилізував у класичній манері. Представив різні прийоми «поводження» з музичним матеріалом з минулих епох (Бароко, класицизму, романтизму) — від майстерної стилізації до глибокого переосмислення. Їх демонструють опера-ораторія «Цар Едіп» (1927, на латинський текст), Концерт для камерного оркестру «Дамбартон-Окс» (1938); балети «Поцілунок феї» (з використанням музики П. Чайковського), «Аполлон Мусагет» (обидва — 1928), «Орфей» (1947), мелодрама «Персефона» (1933), а також «Симфонія псалмів» (1930), Симфонія in C (1940) та «Симфонія в 3-х частинах» (1945).

3. Серійний період почався від 1950-х. Перші експерименти помітні в Кантаті, Септеті та «Трьох піснях із Вільяма Шекспіра» (1952–1953). Серійну техніку використав у балеті «Агон» (1957), «Плачі пророка Єремії» (1958), кантаті «Проповідь, притча та молитва» (1961, за біблійними мотивами), містерії «Потоп» (1962, із фрагментами з Книги Буття та католицького гімну «Te Deum»).

Музика Стравінського стилістично розмаїта. У 1-й період використовував характерні особливості селянського й міського російського фольклору — мелодику, гармонію, ритміку, фактуру тощо (пісенні збірники «Прибаутки», «Котячі колискові», «Весіллячко», «Петрушка», «Скерцо»). Відгомін духовної православної музики вчувається у вокальних творах на церковнослов’янські тексти («Вірую», «Богородице Діво», «Отче наш»). Серійним вправам пізнього періоду сприяло знайомство з творами Е. Кшенека, зокрема з його «Плачем пророка Єремії» (1957). Стравінський поводився із серією довільно: використовував 4-, 6-, 12-тонові переважно хроматичні сегменти — «Проповідь, притча та молитва», «Потоп», балада «Авраам та Ісаак» (1963), «Варіації пам’яті Oлдоса Хакслі» для оркестру (1964), «Пам’яті Т. С. Еліота» для чоловічого хору і камерного ансамблю (1965), «Заупокійні піснеспіви» (1966); діатонічні — лише в «Рухах..» для фортепіано і оркестру (1959). Композитор створив авторський варіант серійної техніки завдяки гармонічним засобам розробки серійного ряду (згортанню серійних рядів в акордову вертикаль).

Переробляв власні й чужі твори (авторські композиції, церковні твори, пісні народні). Найчастіше це були перекладення власних ранніх творів для іншого інструмента (або складу інструментів). Іноді здійснював перегармонізацію, скорочував або розширяв оригінальний матеріал. Неодноразово повертався до балету «Петрушка» (1911): здійснив обробку 3-х номерів для фортепіано (1921), переклав для скрипки з фортепіано «Російський танець» (1932), створив сюїту з балету для симфонічного оркестру (1947) та здійснив 3-ю редакцію (1965). У власних хорових творах канонічні православні тексти замінив на католицькі («Pater noster», «Credo» та «Ave Maria», 1949). Часом інструментував пісні (російську народну пісню «Дубінушка», мадригали К. Джезуальдо, духовні пісні Г. Вольфа), іноді вдавався до кардинального авторського переосмислення (Дж. Перголезі — в «Пульчинеллі»; П. Чайковського — у «Поцілунку феї»).

Останній завершений твір — обробка для камерного оркестру 2-х духовних пісень Г. Вольфа (1968). Незавершеними залишилися оркестрування 4-х прелюдій і фуг із ДТК Й. С. Баха (1968–1970) та ескізи твору для фортепіано.

Як диригент був вимогливим щодо точного дотримання всіх нюансів виконання творів (темпу, динаміки, акцентів тощо).

Музика Стравінського вплинула на симфонічну творчість Б. Буєвського, В. Годзяцького, Я. Губанова (1954; тепер Україна — 2025; Австрія); у музично-театральній сфері — на В. Губаренка, В. Зубицького, Є. Станковича; у балетах — на К. Данькевича, М. Скорика та ін.

Стравінський і Україна

У 1-й третині 20 ст. в Україні виконували переважно симфонічні твори Стравінського. Зокрема, у Київській філармонії 1917 звучала 1-а Симфонія; 1928–1929 під керівництвом А. Маргуляна — «Регтайм». 1921 твори Стравінського виконував студентський оркестр Одеської консерваторії (тепер Одеська національна музична академія імені А. В. Нежданової). Музика композитора звучала на зібраннях київського відділення Асоціації сучасної музики (керівник Б. Лятошинський) при Музичному товаристві імені Леонтовича.

З утвердженням творчого методу соцреалізму твори Стравінського як ідеологічно шкідливі вилучили з публічного виконання. Ситуація змінилися від початку 1960-х із приїздом Стравінського (під час турне Східною Європою) до міст Москви й Ленінграда. Там із композитором познайомився диригент І. Блажков, який перед тим налагодив з ним листування, популяризував його музику в середовищі «Київського авангарду» (неформальна група композиторів-авангардистів), збирав спогади про Стравінського. Із камерним оркестром «Перпетуум мобіле» І. Блажков записав останній твір Стравінського — авторське перекладення для камерного оркестру «Двох пісень з «Іспанської книги пісень» Г. Вольфа на слова іспанських поетів 16–17 ст. Пізніше диригував творами Стравінського в Ленінградській філармонії (тепер Санкт-Петербурзька академічна філармонія ім. Д. Д. Шостаковича).

1983 в Колонній залі ім. М. Лисенка Республіканської філармонії України (тепер Національна філармонія України) у виконані Чоловічої хорової капели ім. Л. Ревуцького (художній керівник і головний диригент Є. Савчук) і Державного симфонічного оркестру УРСР (тепер Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України) під керівництвом Ф. Глущенка вперше в Україні прозвучав «Цар Едіп». 1996 режисер В. Вовкун поставив цю оперу-ораторію під відкритим небом (фестиваль «Золота осінь Славутича», м. Славутич Київської області); 1999 — на Майдані Незалежності в м. Києві.

Від 2-ї половини 1980-х капела «Думка» (керівник Є. Савчук) виконувала «Симфонію псалмів» (1988, 1994), оперу «Персефона» (диригент С. Турчак, 2011), «Реквієм» (2008), «Весіллячко» (2009, 2010).

У 1990-х у репертуарі «Київської камерати» (керівник В. Матюхін) були твори «Дамбартон-окс» (1996 записано на CD), Септет, Октет. 1993 камерний оркестр «Harmonia nobile» Івано-Франківської обласної філармонії виконав музику з балету «Аполон Мусагет».

Наприкінці 20 — на початку 21 ст. на оперних сценах України поставили низку балетів Стравінського. У Національній опері України під керівництвом В. Кожухаря «Поцілунок феї» (сезон 1994–1995, балетмейстер О. Ратманський), «Жар-птицю» (1999–2000, диригент-постановник Г. Баклан, балетмейстр В. Литвинов), «Петрушку» (2001, балетмейстр В. Яременко), «Весну священну» (2002, балетмейстр Р. Поклітару, у межах фестивалю «Мистецьке березілля»). У Львівському національному академічному театрі опери та балету імені Соломії Крушельницької 1999–2001 відбувалися вечори балетів на музику Стравінського. 2004 у межах 14 Міжнародного фестивалю «Музичні прем’єри сезону» режисер Є. Курман (1967; тепер Україна) поставив «Історію солдата» (диригент І. Андрієвський; Київський академічний театр юного глядача на Липках) у концертному виконанні з елементами театралізації. До 100-річчя з дня прем’єри «Весни священної» (1913) з ініціативи доктора мистецтвознавства К. Учителя (1968; тепер Україна) за підтримки Фонду Стравінського (Швейцарія) започатковано проєкт «Шлях “Весни священної”», перший концерт відбувся в м. Устилузі (2013).

Серед виконавців творів Стравінського: Н. Волевач — партія Солов’я в однойменній опері (1914); С. Беліна-Скупєвський (1885; тепер Україна — 1962; Польща) — партія Гусара в опері «Мавра» (03.07.1922, м. Париж), головна партія на прем’єрі «Царя Едіпа» (30.05.1927, м. Париж); Б. Ніжинська — партія Балерини в балеті «В Арапа» (оригінальна назва «Петрушка»; 1916, м. Київ). В. Ніжинський був хореографом прем’єри балету «Весна священна» (1913), С. Лифар — паризької постановки «Жар-птиці» (1956). Фрагменти з балету «Петрушка» в авторському перекладенні для фортепіано входили до концертних програм (1925, м. Харків) піаніста-віртуоза Лео Сироти. Романси Стравінського були в репертуарі А. Нежданової. Для віолончеліста Г. П’ятигорського (1903; тепер Україна — 1976; США) Стравінський написав (і присвятив йому) «Італійську сюїту» на теми з «Пульчинелли» для віолончелі й фортепіано (1932) тощо.

Нагороди та визнання

З-поміж композиторів 20 ст. музика Стравінського одна з найбільш виконуваних у світі. Через постійні стильові пошуки та композиційно-технічні експерименти митця назвали «Протеєм 20 ст.».

1998 журнал «Тайм» («Time») визнав митця одним зі 100 найвпливовіших людей століття.

Удостоєний Золотої медалі Королівського філармонічного товариства (1954), премій Вігурі Сібеліуса (1963), Леоні Соннінг (1959; Данія), Греммі (номінації «Найкраща сучасна класична композиція» — 1961; «Альбом року — класична музика» — 1961; «Найкраща сучасна композиція» — 1962; «Найкраще класичне виконання — оркестр» — 1962, 1967; за життєві досягнення 1987, посмертно), зірки на Голлівудській алеї слави (1960). Командор ордену Сантьяго (1966, Португалія).

На честь композитора названо астероїд — 4382 Стравинський, кратер на Меркурії, затоку в Антарктиді, вулиці та площі в різних містах світу.

Документальні фільми про композитора: «Розмова з Ігорем Стравінським» (1957; США), «Стравінський» (1965; Канада), «Портрет Стравінського» (1966; США) та ін. Художній фільм — «Коко Шанель та Ігор Стравінський» (2009, реж. Я. Кунен).

Від 1990 в м. Устилузі діє Музей-садиба Ігоря Стравінського. 2004 перед будівлею встановлено погруддя композитора.

У містах Львові та Луцьку (1992, 1993) організовано музичний фестиваль «Діалоги з Ігорем Стравінським». 1994 на Волині (міста Луцьк, Устилуг) започатковано фестиваль «Стравінський та Україна», у межах якого проводять одноймену Міжнародну науково-практичну конференцію.

Ім’ям композитора названо Волинське державне училище культури і мистецтв (м. Луцьк).

1995 Волинська обласна рада (м. Луцьк) заснувала щорічну мистецьку Премію ім. Стравінського.

2008 засновано Фонд Ігоря Стравінського (м. Женева, Швейцарія).

Музичні твори

Опери: «Соловій» (1914), «Мавра» (1922), «Цар Едіп» (1927), мелодрама «Персефона» (1933), «Походеньки гульвіси» (1951), «Потоп» (1961–1962);

балети: «Жар-птиця» (1-акт., лібр. і пост. М. Фокіна, 1910), «Петрушка» (1-акт., лібр. О. Бенуа та автора, хореографія М. Фокіна, 1911), «Весна священна» (1-акт. 1913), «Історія солдата» (1918), «Пульчинелла» (1920), «Весіллячко» (1923), «Аполлон Мусагет» (1928, 2-а ред. 1947), «Поцілунок феї» (1-акт., на теми П. Чайковського, лібр. автора за мотивами казки Г. Х. Андерсена «Льодяниця», 1928), «Орфей» (1947) «Агон» (1957);

вокально-симфонічні: Симфонія псалмів (1930); для симфонічного оркестру — 3 симфонії: in Es (1907), in C (1940), у 3 ч. (1945), Симфонія для духових інструментів (1920), 4 Концерти для різних інструментальних складів із симфонічним оркестром — для скрипки з оркестром (1931), in Es «Дамбартон Окс» (1938), «Ебоні-концерт» для кларнета й джаз-банди (1945), іn D (1946), для фортепіано й духових інструментів (1924, 1951); «Фейєрверк» (1908), Капричіо для фортепіано з оркестром (1929, 1949), «Циркова полька для молодого слона» (1942), Варіації пам’яти Олдоса Хакслі (1962);

камерно-інструментальні: 3 п’єси для струнного квартету (1914), Октет для духових інструментів (1923), Септет (1953), 3 п’єси для кларнета соло (1919), Регтайм (1919), Концерт для 2-х фортепіано (1935);

п’єси для фортепіано;

для хору — «Зореликий» (1912), Меса (1948), Canticum Sacrum (1955), Requiem Canticles (1966), «Трени» («Threni», 1958); романси та пісні.

Додатково

Громадянин Франції (1934) та США (1945).

Праці

1. Chroniques de ma vie. Paris : Denoël et Steele, 1935. Vol. 1. 187 р.; Vol. 2. 190 р.; Deuxième édition. Paris : Denoël, 1962. 318 р.
2. Poetics of Music in the Form of Six Lessons : The Charles Eliot Norton Lectures for 1939–1940 / Translated by Dahl I., Knodel A. Cambridge : Harvard University Press, 1947. 142 р.
3. Хроника. Поэтика / Пер. с фр. Москва ; Санкт-Петербург : Центр гуманитарных инициатив, 2012. Серия «Humanitas». 368 с.

Література

1. Сокол О. В. Про принцип подібності в творчому методі І. Стравинського // Українське музикознавство : респ. міжвід. наук.-метод. зб. Київ : Музична Україна, 1974. Вип. 9. С. 131–146.
2. Сокол О. В. Особливості та найважливіші принципи інтервально-комбінаційного методу І. Стравинського // Українське музикознавство : респ. міжвід. наук.-метод. зб. Київ : Музична Україна, 1976. Вип. 11. С. 139–153.
3. Редя В. Я. Інтонаційно-жанрові джерела «Маври» І. Стравінського // Українське музикознавство. Київ : Музична Україна, 1979. Вип. 14. С. 58–71.
4. Иванова И. Л., Мизитова А. А. Опера и миф в музыкальном театре И. Стравинского : монография / И. Л. Иванова, А. А. Мизитова. Харьков : ХИИ им. И. П. Котляревского ; Основа, 1992. 135 с.
5. Сікорська І. Стравинський та Україна // Хрещатик. 1994, 8 липня. С. 5.
6. Єфименко А. Ігор Стравінський — відомий і невідомий // Українська музична газета. 1994. Липень–вересень (№ 3). С. 8.
7. Стравинський та Україна : матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції / НАН України, Ін-т мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського ; Ред. А. Терещенко ; Упоряд. О. Кушнірук. Київ : Абрис, 1996. 176 с. Серія : Повернуті імена.
8. Акопян Л. Стравинский в пейзаже епохи // Музыкальная академия. 2002. № 2. С. 1–9.
9. Жаркова В. Актуальні аспекти дослідження «ігрових» композицій (на прикладі двох творів І. Стравинського) // Молоде музикознавство : альманах / Упоряд. О. Якубяк. Львів : ЛДМА ім. М. Лисенка, 2002. Вип. 7. С. 136–141.
10. Лунина А. Принципы киномонтажа в «Петрушке» И. Стравинского // Київське музикознавство : Текст і контекст : зб. ст. Київ : КДВМУ ім. Р. М. Глієра, 2002. Вип. 8. С. 138–147.
11. Редя В. Я. Стравінський та драматичний театр (до проблеми інтегративних процесів у мистецтві початку ХХ століття) // Українське музикознавство : наук.-метод. зб. Київ : НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2002. Вип. 31. С. 136–147.
12. Чепалов О. Змістовні та стилістичні трансформації у хореографії балету І. Стравинського «Весна священна». Вік ХХ // Київське музикознавство : Культурологія та мистецтвознавство : зб. ст. Київ : КДВМУ ім. Р. М. Глієра, 2004. Вип. 16. С. 138–147.
13. Редя В. Я. Музыка в культурной композиции «серебряного века» : исследовательские очерки : монографія / В. Редя. Киев : ДАКККіМ, 2006. 276 с.
14. Ігор Стравинський : дискурс творчості : збірник наукових статей / Музикознавчі студії Ін-ту мистецтв Волинського нац. ун-ту ім. Лесі Українки та НМАУ ім. П. Чайковського ; [Упоряд. А. А. Мізитова]. Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2008. Вип. 2 (до 125-річчя з дня нар.). 308 с.
15. Коменда О., Тиможинський В. «Стравинський. Думки і музика» А. Яжембської: новий підхід до вивчення творчості композитора // На перехресті Заходу і Сходу : Мистецтвознавчий збірник / Нац. муз. академія України ім. П. І. Чайковського ; Ін-т мистецтв Волин. нац. ун-ту ім. Лесі Українки. Луцьк : Волинська обласна друкарня, 2008. Вип. 1. С. 206–217.
16. Гацелюк В. Співтворчість композитора І. Стравинського та хореографа Дж. Баланчина // Вісник Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв : наук. журнал. Київ : Міленіум, 2010. № 2. С. 60–62.
17. Бентя Ю. Музичний рух «Стравінський — Україна» // Аrt-курсив : мистецтвознавчий журнал. Київ, 2010. № 4 (6). С. 23–28.
18. Олійник О. Символізм художнього мислення Півдня і символіка мандоліни в балеті «Агон» І. Стравинського // Проблеми сучасності : мистецтво, культура, педагогіка : зб. наук. пр. Луганськ : Вид-во ЛНУ ім. Т. Шевченка, 2012. Вип. 23. С. 189–197.
19. Сікорська І. Стравинський та українська комічна опера : збіги і розбіжності // Музикознавчі студії Інституту мистецтв Волинського національного університету імені Лесі Українки та Національної музичної академії України ім. П. І. Чайковського. Луцьк : Волин. нац. ун-т ім. Лесі Українки, 2012. Вип. 10. С. 132–141.
20. Гливинський В. Ігор Стравінський та музика епохи Відродження // Мистецтвознавчі записки : зб. наук. пр. Київ : Міленіум, 2015. Вип. 27. С. 13–21.
21. Олійник О. Символістські витоки творчості І. Стравінського в детермінації виразності інструментальних соло балету «Агон» // Міжнародний вісник : культура, філософія, музикознавство. Київ : Міленіум, 2015. Вип. 1 (4). С. 159–164.
22. Кругленко О. Родом з України : українське коріння композитора Ігоря Стравінського // Інтернет-журнал «Музика». 19 червня 2017. URL : http://m-r.co.ua/mr/mr.nsf/0/AA941A54A22F5BCAC22581440063DC66?OpenDocument

Автор ВУЕ

І. М. Сікорська

Покликання на цю статтю: Сікорська І. М. Стравінський, Ігор Федорович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Стравінський, Ігор Федорович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 09.02.2026