Лятошинський, Борис Миколайович

Лятоши́нський, Бори́с Микола́йович (03.01.1895, м. Житомир, тепер Україна — 15.04.1968, м. Київ, тепер Україна) — композитор, диригент, педагог, громадський діяч, основоположник модернізму в українській класичній музиці, народний артист УРСР (з 1968), лауреат Державних (Сталінських) премій СРСР (1946, 1952) та Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1971, посмертно).

Лятошинський, Борис Миколайович
Народження	03.01.1895
Місце народження	Житомир
Смерть	15.04.1968
Місце смерті	Київ
Місце поховання	Байкове кладовище
Alma mater	Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Національна музична академія України
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	музичне мистецтво

Життєпис

Народився у сім’ї педагога, викладача історії. Навчався у Першій Київській чоловічій гімназії (1904–1906), Немирівській чоловічій гімназії (1906–1908), Златопільській чоловічій гімназії (1908–1911), де опановував гру на скрипці у педагога Б. Хаїмовського. 1911–1913 навчався у Житомирській чоловічій гімназії № 2 і брав приватні уроки у музиканта А. Ружицького (1855; тепер Україна — 1914; тепер Польща) з гри на скрипці, фортепіано і теорії музики. 30.12.1913 у м. Житомирі відбувся перший концерт майбутнього композитора.

Закінчив юридичний факультет Київського університету Святого Володимира (1918; тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Водночас здобув музичну освіту: 1913 навчався приватно композиції, гармонії, поліфонії, інструментуванню, аналізу музичних форм у Р. Глієра, від 1914 — у його класі композиції Київської консерваторії (тепер Національна музична академія України), закінчив 1919.

Від 1920 працював викладачем музично-теоретичних дисциплін на виконавських факультетах Київської консерваторії, з 1922 вів клас композиції, з 1935 — професор.

Очолював Асоціацію сучасної музики при Музичному товаристві імені Леонтовича (1926–1929).

1935–1938, 1941–1944 викладав у Київській і Московській консерваторіях (паралельно, у Московській також обіймав посаду професора кафедри композиції). 1932–1939 — член оргкомітету, 1939–1941 — голова, потім — член правління Спілки композиторів УРСР, 1939–1948 — член оргкомітету Спілки композиторів СРСР.

Під час Другої світової війни перебував у м. Саратові (1941–1944), куди була евакуйована Московська консерваторія. Продовжував викладацьку діяльність. Працював на радіостанції імені Тараса Шевченка (вела трансляцію для мешканців окупованої німцями України). Улітку 1944 повернувся в Україну. Відтоді до кінця життя мешкав у м. Києві у будинку письменників Роліт. Певний час обіймав посаду художнього керівника Київської державної філармонії (тепер Національна філармонія України), продовжував педагогічну діяльність у Київській консерваторії, організаційну діяльність у Спілці композиторів УРСР.

Працював художнім керівником музичного мовлення Українського радіо (1944–1948). Під його керівництвом поліпшилась якість музичних передач: щодня виходило приблизно 14 різних за тематичною і жанровою спрямованістю музичних програм, понад 40 % загального ефірного часу становила українська музика. За його ініціативи сучасним композиторам замовляли твори спеціально для передач Українського радіо.

Неодноразово в різні роки Лятошинський піддавався несправедливій та штучно вигаданій критиці (у пресі 1936–1938, 1948–1949, 1951), його таврували як «буржуазного націоналіста», обвинувачували у «формалістичному трюкацтві», певні опуси деякий час не виконували. Похований на Байковому кладовищі в м. Києві.

Творчість

Жанри і стиль

У доробку композитора: 2 опери, 5 симфоній, симфонічна музика (балада, сюїти, увертюри, поеми), оркестрово-хорові, камерно-вокальні, камерно-інструментальні композиції для різних ансамблевих складів (2 фортепіанних тріо, 5 струнних квартетів, «Український квінтет», Сюїта для квартету дерев’яних духових інструментів тощо), фортепіанні (цикл «Відображення», 2 сонати, прелюдії, «Балада», «Сюїта» тощо). Однак насамперед це композитор-симфоніст, який у будь-якій жанровій сфері мислив глибинними, узагальненими філософсько-етичними образами, притаманними симфонічній музиці.

Музика Лятошинського поєднує героїко-патріотичну пафосність, думно-епічну наративність, конфліктно-драматичну суперечливість, лірико-психологічну інтимність. Загальнолюдські ідеї подаються крізь призму оцінки окремого індивіда, а психологія особистості розкривається на тлі масштабних соціально-етичних проблем і колізій всебічного «сюжетного» контексту. На перехресті різноманітних образів, а також діалектичної взаємодії особистого і загального, індивідуального й соціального, суб’єктивного та об’єктивного складається неповторна філософська концепція кожного твору автора. Музиці Лятошинського притаманні: поліфонічна багатошаровість темброво-оркестрової фактури, складний малюнок ритмічної організації, наскрізний тематичний розвиток, напружено-патетичний, експресіоністичний тип емоційної виразності. Індивідуальний стиль композитора сформувався на основі поєднання пізньоромантичних, експресіоністичних, імпресіоністичних, модерністських музично-естетичних тенденцій світового мистецтва кінця 19 — початку 20 ст. і традицій національної української композиторської школи, інтегрованості класичних засад академічної музичної культури і народно-автентичної жанровості.

«Б. Лятошинський - "Гражина", симфонічна балада. НСОУ. Диригент - Володимир Сіренко».
Джерело ютуб канал «NSOU / National Symphony Orchestra of Ukraine».

«Борис Лятошинський Romeo and Juliet Ukrainian music».
Джерело ютуб канал «Ukrainian Opera Artists XX-th Century».

«Лятошинський симфонія №3 (1951) - Lyatoshynsky symphony №3».
Джерело ютуб канал «myronyus».

«Борис Лятошинський - Симфонія №4. Дириґент - Володимир Сіренко».
Джерело ютуб канал «NSOU / National Symphony Orchestra of Ukraine».

«Борис Лятошинський "Пори року"».
Джерело ютуб канал «RadioChoir_ua Хорова капела».

Періоди творчості

Еволюція розвитку авторського стилю і мислення композитора простежується за десятирічними періодами творчості. Фортепіанні твори початкового періоду (мазурки, вальси) позначені впливом естетики Ф. Шопена. До ранніх творів також належать Фортепіанний квартет (1913) і струнний квартет «Юнацький» (1914). У консерваторські роки з’явилися перші зрілі твори — Струнний квартет № 1 (1915), Симфонія № 1 (1918, 2-а редакція 1967).

У 1920-х стиль композитора формувався під впливом зацікавлення творчістю світових класиків (Ф. Шопена, Р. Шумана, Р. Вагнера, П. Чайковського, О. Скрябіна), а також митців 20 ст. (С. Прокоф’єва, І. Стравінського, М. Мясковського, А. Шенберга, А. Берга, Б. Бартока, А. Онеґґера та ін.). Усі головні складники «авторської формули» Лятошинського закладені в творчості цих років — жанровий діапазон і домінантні образно-концепційні принципи. Композитор писав твори в оперному жанрі — героїко-патріотична опера «Золотий обруч» (1929; за повістю «Захар Беркут» І. Франка, лібрето Я. Мамонтова; ставилася в оперних театрах міст Одеси, Харкова, Києва, Львова тощо), симфонічному — «Фантастичний марш» (1920), «Увертюра на чотири українські народні теми» для оркестру (1926; відзначена першою премією на республіканському конкурсі). В опері «Золотий обруч» освоював тематику слов’янства, в «Увертюрі на чотири українські народні теми» адаптував народнопісенний фольклорний матеріал. Акцентував увагу на складанні камерної музики — романсів на трагічно-песимістичні вірші поетів-романтиків і символістів (Г. Гейне, П. Верлена, О. Вайльда, Е. А. По, П. Б. Шеллі, М. Метерлінка, К. Бальмонта, І. Буніна, І. Северянина та ін.), а також інструментальних опусів для ансамблів — струнні квартети № 2 (1922) і № 3 (1928), фортепіанне тріо № 1 (1922), творів для фортепіано — дві сонати (1924, 1925), цикл п’єс «Відображення» (1925) тощо.

У 1930-х поряд із створенням симфонічної музики — Симфонія № 2 (1935–1936, 2-а редакція 1940) та оперної — історична опера «Щорс» («Полководець», 1938; лібрето І. Кочерги та М. Рильського; 2-а опера в доробку композитора), з’явилися нові жанри. Лятошинський почав працювати у сфері кіномузики, створював музику до театральних вистав, звернувся до оркестрово-хорового жанру в двох кантатах — «Заповіт» для хору з оркестром на вірші Т. Шевченка та «Урочиста кантата» на вірші М. Рильського (обидві — 1939). Написав для духового оркестру «Похідний марш» № 1, 2 (1932, 1936). Продовжуючи створювати вокальні мініатюри, композитор змінив вектор поетичних уподобань у бік емоційно врівноваженої образності класичної поезії О. Пушкіна, Т. Шевченка, І. Франка та сучасників — В. Сосюри, М. Рильського, Л. Первомайського.

У 1940-х композитор був зорієнтований на створенні камерної музики та обробок українських народних пісень (опрацював приблизно 80). Створив «Український квінтет» для двох скрипок, альта, віолончелі та фортепіано (1942, 2-а редакція 1946), Фортепіанне тріо № 2 (1942), Струнний квартет № 4 (1943), Сюїту на українські народні теми для струнного квартету (1944), Сюїту для квартету дерев’яних духових інструментів (1944), романси на вірші М. Рильського і В. Сосюри тощо.

Повоєнні роки (1950–1960-ті) — найактивніша фаза творчості композитора. Знакові опуси — Симфонія № 3 (1950, 2-а редакція 1954), № 4 (симфонія-поема, 1964), № 5 «Слов’янська» (1965–1966), Концерт «Слов’янський» для фортепіано з оркестром (1953), «Поема возз’єднання» (1949–1950), симфонічна балада «Гражина» за мотивами «Литовської повісті» А. Міцкевича (1955), Сюїта з музики до трагедії «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра (1955), поема «На берегах Вісли» (до 1000-ліття Польщі, 1958), «Слов’янська увертюра» (1961), «Польська сюїта» (1961), «Лірична поема» пам’яті Р. Глієра (1964), «Урочиста увертюра» (1968) тощо. Головні образні теми в симфонічних опусах — оспівування ідеї слов’янства та польської народності. Писав також хорові, оркестрові, вокальні твори, кінопартитури.

Виконавці

Музику Лятошинського виконували диригенти — В. Дранишников, К. Симеонов, Є. Мравінський, Н. Рахлін, І. Блажков, Ф. Глущенко, С. Турчак, В. Гнєдаш, Т. Кучар, В. Іконник, В. Сіренко, піаністи — А. Луфер (1905–1948; тепер Україна), І. Царевич (1928, тепер Узбекистан — 2010, тепер Україна), Т. Ніколаєва (1924, тепер РФ — 1993, США), Д. Юделевич (нар. 1976; тепер Україна), Б. Деменко (1941–1921; тепер Україна), Є. Ржанов (нар. 1938; тепер Україна), Д. Чесноков (нар. 1982; тепер РФ); скрипалі — О. Криса, А. Баженов, О. Горохов (1927, тепер РФ — 1999, тепер Україна) та інші, камерні твори — струнні квартети імені М. Лисенка, М. Леонтовича, Вільйома тощо.

Кіно і театр

У 1930-х Лятошинський розпочав працювати у кінематографічній галузі на запрошення композитора, музикознавця, першого керівника музичного відділу Київської кінофабрики (тепер Національна кіностудія художніх фільмів імені Олександра Довженка) І. Белзи (1904–1994; тепер РФ). За 30 років створив музику до 17 художніх фільмів (німих і звукових), до деяких — у співавторстві з композиторами І. Белзою, Г. Тарановим (1904–1989; тепер Україна), Ю. Мейтусом та М. Колессою. Співпрацював із режисерами: Г. Стабовим (1894–1968; тепер Україна), Ф. Лопатинським, Й. Муріним (1906, тепер Україна — 1955, тепер РФ), О. Довженком, Л. Френкелем (1904–1978; тепер Україна), Г. Гричером, П. Коломойцевим (1908, тепер Україна — 1942, тепер РФ), І. Савченком, Т. Левчуком, О. Швачком, І. Кавалерідзе, М. Юферовим, А. Войтецьким (1928–1993; тепер Україна) тощо. Серед найвідоміших музичних кінопартитур — музика до фільмів: «Кармелюк» (1931, режисер Ф. Лопатинський), «Іван» (разом з Ю. Мейтусом; 1932, режисер О. Довженко), «Тарас Шевченко» (1951, режисер І. Савченко), «Полум’я гніву», «Іван Франко» (разом з М. Колессою; обидва — 1956, режисер Т. Левчук), «Григорій Сковорода» (1958, режисер І. Кавалерідзе) тощо. Писав музику до документальних фільмів режисерів О. Довженка, Ю. Солнцевої.

Паралельно створював музику до театральних вистав — 6 спектаклів Київського державного російського драматичного театру імені Лесі Українки (тепер Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки): п’єси «Оптимістична трагедія» В. Вишневського (1933, режисер В. Неллі), віршованої драми В. Соловйова «Фельдмаршал Кутузов» (1940, режисер К. Хохлов), драми «Навіки разом» Л. Дмитерка (1949, режисер В. Неллі), п’єси В. Соловйова «Золота чума» (1953, режисер К. Хохлов), трагедії «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра (1954, режисер Б. Норд), драми «У пущі» Лесі Українки (1957, режисер М. Соколов). На основі музики до вистави «Ромео і Джульєтта» створив Сюїту для симфонічного оркестру (1955).

Редакційна, диригентська і педагогічна діяльність

Редагував і оркестрував твори інших композиторів. Брав участь в оркеструванні творів Р. Глієра: разом з ним оркестрував оперу «Шахсенем» (1923–1925, 2-а редакція 1934), балет «Комедіанти» (1922–1930, 2-а редакція 1955), завершив і оркестрував (після смерті Р. Глієра) Концерт для скрипки з оркестром, опус 100 (1956).

Редагував і оркестрував твори М. Лисенка — опери «Енеїда» (1928), «Тарас Бульба» (оркестрування Лятошинського, редагування Л. Ревуцького, 1937), а також 2 полонези, «Кубанський військовий марш» та хорові композиції тощо. Сприяв запровадженню циклу радіопередач «Музична Лисенкіана», присвяченого 100-річчю класика української музики (тривав 1945–1949). До цієї мистецької події створив серію оркестрових редакцій хорових творів М. Лисенка — кантат «Заповіт», «На вічну пам’ять Котляревському», хору «Туман хвилями лягає» з опери «Утоплена» тощо.

Диригентську діяльність розпочав у 1920-х. За диригентським пультом інтерпретував власні твори. Неодноразово виступав як диригент з авторськими концертами. 28.12.1930 під його орудою відбулася прем’єра власної опери опери «Золотий обруч» у Київському оперному театрі. 19.04.1947 провів власний авторський концерт у Київській філармонії, керував Державним симфонічним оркестром УРСР, що виконав Симфонію № 2, увертюру до опери «Золотий обруч», романси для баса з оркестром — «Найвище щастя» на вірші В. Сосюри, «Зоря» на вірші М. Рильського (солістом-вокалістом був М. Роменський) та інші твори. 02.03.1955 у м. Києві за участі піаністки Т. Ніколаєвої диригував своїм авторським концертом до 60-ліття від дня народження (звучали «Слов’янський концерт», Сюїта «Ромео і Джульєтта» тощо), 09.01.1965 — авторським концертом з нагоди 70-ліття у Київській філармонії (до складу програми увійшли Четверта симфонія, «Лірична поема», романси для голосу з оркестром). За роки діяльності диригував своїми симфоніями, «Увертюрою на чотири українські народні теми», «Урочистою кантатою» на вірші М. Рильського, «Ліричною поемою» (пам’яті Р. Глієра), баладою «Гражина», поемою «На берегах Вісли» та іншими опусами.

Неодноразово обирався членом журі різних світових конкурсів: міжнародного конкурсу струнних квартетів м. Льєжа в Бельгії (Concours international de quatuor à cordes de la Ville de Liège) - вересень 1956, 1959, 1962; міжнародного конкурсу піаністів і скрипалів імені П. І. Чайковського у м. Москві (тепер Міжнародний конкурс імені П. І. Чайковського) - 1958 та 1962; міжнародного музичного конкурсу імені М. В. Лисенка у 1965-му.

Педагогічна діяльність композитора окреслюється 50-річним стажем. Започаткував власну композиторську школу. З класу Лятошинського вийшли композитори: І. Белза (1904, Польща — 1994, РФ), , І. Беркович (1902–1972; тепер Україна), В. Дембський (1892, тепер Україна — 1976; тепер РФ), М. Недзведський (1891, тепер Україна — 1977, США), Г. Таранов, С. Добровольський (1910, тепер Молдова — 1942, тепер РФ), І. Кишко (1904–1974; тепер Україна), П. Поляков (1907–1973; тепер Україна), Р. Верещагін (1910–1985; тепер Україна), Л. Спасокукоцький (1912–1960; тепер Україна), Г. Гембера (1922–2003; тепер Україна), О. Канерштейн (1933–2006; тепер Україна), В. Кирпань (1945, тепер Україна —1978; тепер РФ), В. Лукашов (1930, тепер Україна — 2003, тепер Німеччина), О. Владимиров (1928–1978; тепер Україна), Н. Матусевич (1931–1988; тепер Україна), Г. Мірецький (1929–1978; тепер Україна), В. Польовий (1927–1986; тепер Україна), І. Шамо, Ю. Щуровський (1927–1996; тепер Україна). Виховав сузір’я композиторів-шістдесятників, які утворили неформальний гурток «Київський авангард» на чолі з диригентом І. Блажковим: Л. Грабовський, В. Годзяцький, В. Сильвестров, В. Губа, В. Загорцев, С. Крутиков (нар. 1944; тепер Грузія). Серед останніх учнів класу: Є. Станкович, І. Карабиць, О. Балакаускас (нар. 1937; тепер Литва) та інші.

Нагороди та визнання

Лауреат Державної (Сталінської) премії СРСР (1946) за «Український квінтет», Державної (Сталінської) премії СРСР (1952) за музику до кінофільму «Тарас Шевченко» і Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1971, посмертно) за оперу «Золотий обруч».

Нагороджений орденами Леніна (1960), Трудового Червоного Прапора (1946), «Знак Пошани» (1938, 1951), медаллю «За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні 1941–1945» (1946).

Про життя і творчість композитора знято документальні фільми: «Осінні мініатюри» (1984, режисер Б. Небієрідзе), «Борис Лятошинський» (1994, режисер В. Скворцов).

Національною спілкою композиторів України та Міністерством культури України 1995 засновано щорічну державну Премію імені Лятошинського, яку присуджують композиторам.

Іменем Лятошинського названо низку музичних закладів — Харківський музичний фаховий коледж (1968), дитячу музичну школу № 1 у м. Житомирі (у школі відкрито меморіальну кімнату-музей), а також Ансамбль класичної музики (1981), вулиці в містах Житомирі, Києві, Луцьку тощо.

У м. Житомирі встановлено пам’ятник на місці будинку, в якому народився композитор (1995, архітектор А. Черніченко). У м. Києві встановлено меморіальні дошки на будинку, де жив композитор (1969, скульптор О. Банников, архітектор О. Стукалов), і в приміщенні консерваторії.

Додатково

Композитор походив зі старовинного польського роду Якса-Лятошинських. Свої перші опуси підписував Борис Якса.

Твори

• Борис Лятошинский. Воспоминания. Письма. Материалы: в 2 ч. Киев : Музична Украина, 1985–1986.
• Борис Лятошинський — Рейнгольд Глієр: Епістолярна спадщина. Київ : Музична Україна, 2016. 768 с.

Література

1. Белза І. Лятошинський Б. Н. Київ : Мистецтво, 1947. 61 с.
2. Самохвалов В. Борис Лятошинський. 2-ге вид. Київ : Музична Україна, 1973. 50 с.
3. Копиця М. Симфонізм Б. Лятошинского: епоха, колізії, драматургія. Київ : Музична Україна, 1990. 131 с.
4. Луніна А. Валентин Сильвестров: «Лятошинський — представник української землі в масштабі світової музичної культури…» // Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2014. № 4. С. 3–11.
5. Кулик В. Лятошинський і драматичний театр // Музика. 2015. № 3–5. С 33–37.
6. Луніна А. Леонід Грабовський: «Поняття школи Бориса Лятошинського вважаю цілком правомірним» // Часопис Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. 2015. № 1. С. 3–15.
7. Малозьомова О. Оперні драми і колізії // Музика. 2015. № 3–5. С. 38–43.
8. Станкович Є. Ф. Слово про Майстра // Музика. 2015. № 3–5. С. 76–77.
9. Таранченко О. Радіо в житті Лятошинського (моменти повоєнного буття) // Музика. 2015. № 3–5. С. 30–32.
10. Копиця М. Дискурс лятошинськознавства // Вибране. Київ, 2018. С. 31-142.
11. Дмитрієва О. Д. Етапи життєтворчості Бориса Лятошинського в контексті історичної епохи 20-х — 30-х років ХХ століття // Музичне мистецтво ХХІ століття: історія, теорія, практика. 2020. Вип. 6. С. 249–259.
12. Луніна А. Борис Лятошинський – Леся Дичко, або «За музикою Лятошинського – майбутнє…» // Музика. 2025. URL.: https://mus.art.co.ua/borys-liatoshynskyy-lesia-dychko-abo-za-muzykoiu-liatoshynskoho-maybutnie/?fbclid=IwY2xjawIV0JlleHRuA2FlbQIxMQABHU69U1u74BM8OMEzzRQ9fMdaj9heD0ixwhZM_Dq_EAKVcB76uJQbkJfc7Q_aem_yqVXkvdMTWP3y5j3snsOZQ

Автор ВУЕ

А. Є. Луніна

Покликання на цю статтю: Луніна А. Є. Лятошинський, Борис Миколайович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Лятошинський, Борис Миколайович (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 23.01.2025