Ніколаїти

Ніколаї́ти, миколаїти — багатозначний термін.

1) Секта (грец. Νικολαΐτης) часів раннього християнства (1–2 ст.), згадана у Новому Завіті. Достовірних відомостей про її виникнення та віровчення обмаль. Климент Александрійський та Іриней Ліонський виводили її назву від імені єрусалимського диякона Ніколая, ймовірного засновника. Секта мала виразну антиюдейську спрямованість, дозволяла споживання жертовного м’яса та перелюб. Книга Об'явлення Івана Богослова схвалює Ефеську церкву за те, що вона «ненавидить вчинки николаїтів, які і Я ненавиджу» (Об. 2:6), водночас засуджує Пергамську церкву, бо «має й тих, які тримаються вчення николаїтів» (Об. 2:15); описує їх як прихильників вчення якогось Валаама, що навчав «вводити в спокусу ізраїльських синів, їсти ідольські жертви та чинити розпусту» (Об. 2:14). За припущенням, ключовим для віровчення николаїтів було уявлення про земне, фізичне як зло — людина мусить вивищитися над своєю плоттю, принизивши її розпустою, на власному досвіді упевнитися у грішності всього тілесного. При цьому пороки таврують лише тіло, тоді як вивільнений дух є безгрішним. Николаїтів вважають попередниками гностицизму. Климент Александрійський згадував про Ніколая як суворого аскета, чиї погляди були хибно витлумачені учнями. Відомості про николаїтів містять також праці Іпполита Римського («Філософумени», або «Спростування всіх єресей»), Іринея Ліонського («Проти єресей»), Єпіфанія Кіпрського («Панаріон»), Євсевія Кесарійського («Церковна історія»).

2) У західному християнстві 11 ст. — принизлива назва одружених священників з боку прихильників Григоріанської реформи, що передбачала обов’язковий целібат духовенства.

3) Радикальна релігійна течія у Богемії (ніколаїти, миколаїти, мікулашенці; чес. Mikulášenci), заснована в 15 ст. Ніколаєм (Мікулашем) з містечка Власеніце (тепер м. Пельгржимов, Чехія). Проголошувала реставраційні ідеї, відкидала церковні таїнства, ієрархію духовенства, розкіш та багатство, проповідувала простоту церковного устрою. Визнавала джерелом богооб’явлення не лише Святе Письмо, а й особистий пророчий досвід кожного вірянина. Цей рух пов’язують із радикальним крилом Реформації, згадують у контексті гуситської спадщини. Проіснувала до кінця 17 ст., «Сповідання віри» опубліковано 1676 (не збереглося).

4) Миколаївські безпопівці (рос. Николаевские беспоповцы, інші назви — рос. Часовенное согласие, Стариковское согласие) — одна з течій старообрядництва в Російській імперії. Виникла в 1-й пол. 18 ст. Початково прихильники належали до біглопопівців, які через відсутність власного єпископату приймали священників-утікачів із панівної Московської церкви. Згодом, за правління Миколи І, втратили залишки священства, відмовилися від прийняття нових священнослужителів та встановили безпопівський чин богослужінь (без літургії, у каплицях без вівтарів). Поділяли погляди безпопівців, що після реформ патріарха Никона правдиве священство зникло, почалося царювання Антихриста (з яким ототожнювали російського імператора). Відкидали Білокриницьку ієрархію як неканонічну. У 18–20 ст. мешкали переважно на Уралі та в Сибіру. У середовищі вірян розрізняли чисельніший «заводський» (або «міський», об’єднував працівників гірничих заводів) та «селянський» т. з. кусти. Перший відрізнявся більшим лібералізмом, другому притаманні фундаменталістські настрої. За радянської влади кількість прихильників значно скоротилася. Нечисельні осередки є в Пермському краї, Алтайському краї, Хакасії (усі — тепер РФ), а також у Казахстані, США, Канаді тощо. Офіційно зареєстровані релігійні організації, освітні заклади, видання в РФ на 2025 були відсутні.