Львівський собор 1946
Льві́вський собо́р 1946 (Львівський псевдособор) — зібрання (з церковного погляду — неканонічне) представників духовенства і мирян греко-католицьких єпархій Галичини, зорганізоване за планом і під наглядом органів НКДБ СРСР, на якому ухвалено рішення про скасування Берестейської церковної унії 1596, розрив із Ватиканом та «возз’єднання» Української греко-католицької церкви з Російською православною церквою. Відбувся 8–10 березня 1946 у м. Львові в кафедральному соборі Святого Юра.
Зміст
Історичні передумови
План із ліквідації Української греко-католицької церкви (УГКЦ) та «повернення уніатів у лоно батьківської православної віри», під юрисдикцію Російської православної церкви (РПЦ) розроблено більшовицькою владою 1939 у ході анексії та окупації західноукраїнських земель. 01.11.1939 Верховна Рада СРСР на позачерговій сесії ухвалила закон «Про включення Західної України до складу Союзу РСР із воззʼєднанням її з Українською РСР», яким легітимізувала воєнну анексію земель Галичини й Волині (на той час входили до складу Польської Республіки), згідно з таємним додатковим протоколом до Пакту Молотова — Ріббентропа. Радянська пропаганда подавала це як «визволення» українських земель, «звільнення з-під ярма польських панів-капіталістів».
У період з вересня 1939 до червня 1941 радянська влада боролася з будь-якими виявами опозиції репресивно-каральними засобами: масовими ув’язненнями, засланнями та депортаціями (див. Репресивно-каральна система в СРСР). Об’єктом репресій ставали всі потенційні осередки українського опору: інтелігенція, представники місцевої поліції, підприємці, члени націоналістичних рухів, колишні державні працівники, греко-католицьке духовенство. Упродовж двох років депортовано, за оцінками істориків, близько 300 тис. осіб (з них: 20–30 % євреїв, 52–60 % поляків, 10–18 % українців). Однією з першочергових мішеней стала УГКЦ, яку Москва вважала «чужою» й «ворожою» церквою, «опорою Ватикану на території західноукраїнських областей», мережею «масової іноземної резидентури».
Друга світова війна завадила планам знищення національної церкви. За даними 1943, УГКЦ (з урахуванням Мукачівської, Пряшівської єпархій та Лемківської апостольської адміністратури) мала 4 488 церков і каплиць, 203 монастирі, богословську академію, 5 духовних семінарій, 2 987 священників, 1 610 монахів і монахинь, 540 богословів, 35 видавництв.
Нова хвиля заходів із реалізації плану ліквідації греко-католицьких структур була пов’язана із наступом радянських військ у 1944. Репресивна політика влади посилилася після смерті митрополита Андрея Шептицького. З метою дискредитації греко-католицизму розгорнуто широку пропагандистську кампанію проти УГКЦ, яку звинуватили у співпраці з націоналістичними рухами (Організацією українських націоналістів, Українською повстанською армією), гітлерівським окупаційним режимом, сепаратизмі, антипатріотизмі, контрреволюційній діяльності, шпигунстві на користь іноземних держав. Просували ідею возз’єднання греко-католиків із православними задля єдності українського народу.
Навесні 1945 здійснено реєстрацію релігійних громад і священнослужителів; органи НКДБ чинили тиск на греко-католицьких священників, спонукачи переходити у православ'я, виявляли в середовищі духовенства опонентів режиму. Проти ночі 12.04.1945 було заарештовано весь єпископат УГКЦ, що перебував на території УРСР: митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Никиту Будку, Івана Лятишевського (1879–1957; тепер Україна), Григорія Хомишина, Миколая Чарнецького. Згідно з даними НКДБ УРСР, упродовж серпня 1944 — лютого 1946 за ґрати було кинуто 287 «уніатів», з-поміж яких: 1 митрополит, 4 єпископи, 182 священники, 11 настоятелів монастирів, 23 ченці, 9 слухачів Греко-католицької богословської академії у Львові, віряни. За інформацією Інституту історії церкви Українського католицького університету, за період 1945–1946 заарештовано понад 800 греко-католицьких душпастирів, які були заслані на термін від 10 до 25 років до таборів у Мордовії, Сибіру, Казахстані. Припинено легальну діяльність греко-католицьких освітніх закладів.
В атмосфері тоталітарного терору і страху державно-партійні органи, репресивний апарат спецслужб намагалися залякати решту духовенства й вірян та схилити їх до лояльності та переходу в РПЦ.
Діяльність Ініціативної групи
Для практичної реалізації плану «скасування уніатства» 28.05.1945 у м. Львові, створено «Ініціативну групу по возз’єднанню Греко-Католицької Церкви з Православною Церквою». Її склад: доктор богослов’я, настоятель Преображенської церкви у Львові Гавриїл Костельник — голова Ініціативної групи (від Львівської єпархії); парохи Михайло Мельник (від Перемишльської єпархії) та Антоній Пельвецький (від Станіславської єпархії). Цього ж дня групою подано заяву з проханням санкціонувати їхню участь у возз’єднавчому процесі з РПЦ. У першому зверненні «До всечесного греко-католицького духовенства в західних областях України» (28.05.1945) Ініціативна група закликала до звільнення від латинізації й полонізації, розриву з Римом (як «найбільшим ворогом Русі») та возз’єднання з православ’ям.
Ініціативна група одразу була визнана державною владою як єдиний тимчасовий церковно-адміністративний орган із правом керувати греко-католицькими парафіями в західних областях України та провадити справу їхнього возз’єднання з РПЦ (санкціоновано 18.06.1945 уповноваженим Ради у справах РПЦ при Раднаркомі УРСР П. Ходченком). Уся діяльність Ініціативної групи була скерована директивами радянських органів та вказівками Московського патріарха Алексія І; серед іншого, на її членів покладено обов’язок інформувати про греко-католицьких священників, які відмовлялися підлягати юрисдикції РПЦ.
Ініціативна група далі позиціонувала себе як єдиний легітимний церковний орган, поширювала заклики про приєднання до своїх лав (як необхідну умову дозволеної релігійної діяльності). Публікувала спеціальну богословську літературу, щоби «переконати клір і вірних в усвідомленні правильності нашого шляху, щоб не було зайвої боротьби і зайвих жертв», про «необхідність і закономірності» возз’єднання з РПЦ. Під юрисдикцію Ініціативної групи адміністративними методами було переведено 1 805 парафій на чолі з їхніми душпастирями. З метою усунути на місцях противників возз’єднання Ініціативна група реорганізувала греко-католицькі деканати, поставивши на чолі нових структур лояльних священників, які підтримували перехід до РПЦ.
Активність групи спричинила опір в середовищі греко-католицького духовенства. Так, «Звернення українських греко-католиків до уряду СРСР» (01.07.1945) підписали 300 священників, які засудили діяльність Гавриїла Костельника, запевняли владу у своїй лояльності та клопотали про звільнення арештованого єпископату.
У вересні 1945 НКДБ УРСР розробив план заходів, що мали пришвидшити процес переходу священників-уніатів до Російської православної церкви, зокрема через проведення єпархіальних з’їздів. Проте опір такій ідеї як серед значної частини кліру, так і самого Гавриїла Костельника змусив чекістів врахувати нюанси канонічного права. На рівні НКДБ УРСР у грудні 1945 було схвалено рішення про підготовку загального церковного собору УГКЦ (Загальногалицького собору) як канонічної форми організаційного закріплення її «самоліквідації» та возз’єднання з РПЦ.
Відтоді радянські органи пильно наглядали за підготовкою до собору. 25.01.1946 НКДБ СРСР скерував до НКДБ УРСР «Вказівки про скликання собору греко-католицької уніатської церкви західних областей України для ліквідації її шляхом возз’єднання з РПЦ». Для реалізації затвердженого плану заходів в лютому 1946 до м. Львова виїхала спеціальна оперативна група під головуванням генерала-лейтенанта П. Дроздецького.
До нагальних завдань спецслужб належав контроль за відбором кандидатів у делегати собору. Складання списків кандидатів від Львівської, Самбірсько-Дрогобицької та Станіславській єпархій було доручено членам Ініціативної групи, тоді як райвідділи НКДБ УРСР мусили здійснювати перевірку кожної кандидатури на лояльність до радянської влади та РПЦ.
План НКДБ УРСР передбачав і регламент собору, виступи на ньому 32 священників і 10 мирян, ретельну підготовку текстів таких виступів (за зміст доповідей делегатів персонально відповідав начальник райвідділу НКДБ УРСР), а також організацію масових листів на адресу собору від вірян із проханням возз’єднатися з Російською православною церквою.
Щодо реальної кількості греко-католицьких священників, які підтримували Ініціативну групу напередодні проведення собору, відомості різняться: джерела подають цифри від 986 до 1 037 осіб.
Відбір кандидатів у делегати собору в основному завершився в лютому 1946: Ініціативна група затвердила список з 225 делегатів від духовенства (частина кандидатур не витримали перевірку на лояльність). Остаточно до списку делегатів собору було включено 216 священників (68 — зі Львівської, 47 — Станіславської, 40 — Тернопільської, 61 — Дрогобицької областей) та 19 мирян. За свідченнями учасників, реальна кількість делегатів, згодом присутніх на соборі, була помітно меншою.
У зв’язку з відсутністю єпископату (репресований) виникла проблема канонічності собору — це потребувало негайного висвячення нових єпископів-владик. 22.02.1946 під час літургії в Хрестовоздвиженському соборі Києво-Печерської лаври екзархом Московської патріархії в Україні було вчинено «акт приєднання до Православної церкви» всієї Ініціативної групи та постриг у монаший чин Антонія Пельвецького й Михайла Мельника. 24.02 і 25.02 у кафедральному Володимирському соборі в Києві відбулися єпископські хіротонії Пельвецького (для Станіславської) та Мельника (для Самбірсько-Дрогобицької єпархій).
Ініціативна група на передсоборній нараді 06.03.1946 разом із запрошеними 14 делегатами від єпархій узгодила проєкти порядку денного, регламенту роботи та всіх соборних ухвал.
Влада здійснювала не тільки ідеологічне й організаційне, але й фінансове забезпечення акції: розпорядженням РНК СРСР від 24.01.1946 за підписом В. Молотова з резервного фонду уряду на різні витрати, пов’язані з проведенням собору, було виділено 400 тис. крб (зокрема, на організацію приїзду та поселення учасників у готелі, видачу продовольчих талонів і пайків, загальну охорону собору Святого Юра та готелів тощо).
Проведення собору
Львівський собор розпочав свою роботу вранці 08 березня 1946 коротким богослужінням. Чільну доповідь «Про мотиви возз’єднання Греко-католицької церкви з Руською православною церквою» виголосив головуючий на соборі Гавриїл Костельник. Після його виступу розпочато «дискусію», в якій брали участь наперед визначені доповідачі з відредагованими текстами, усі — на підтримку пропозицій возз’єднання.
Процедура голосування відбувалася відкрито (підняттям рук), за делегатами спостерігали як співробітники НКДБ, так і об’єктиви кінокамер, які знімали «історичний собор» для кінохроніки. Учасники собору одностайно підтримали проєкт постанови, внесеної головою Ініціативної групи, про скасування Берестейської церковної унії 1596, розрив з Ватиканом та возз’єднання з РПЦ. У постанові йшлося про те, що «Рим штучно виломився в XI столітті з первісної братерської православно-соборної Церкви», аби «встановити свою диктатуру всій Церкві»; а церковна унія «була накинута нашому народові в XVI столітті римо-католицькою агресивною Польщею» з метою спольщення й златинізування українського (і білоруського) народу та в усі часи була причиною «ненависті та братовбійної борні». Відтак ухвалено «зліквідувати унію», «відірватись від Ватикану» і «повернутись до нашої батьківської святої православної віри і Руської Православної Церкви».
09.03.1946 православними єпископами звершено урочисте богослужіння у соборі Святого Юра, тоді ж єпископ Львівський і Тернопільський Макарій (світське ім’я — Оксіюк, Михайло Федорович; 1884–1961) здійснив чин возз’єднання 204 делегатів-священників з РПЦ та відречення від католицизму.
Після богослужіння собор продовжив свою роботу. Зокрема, було ухвалено низку звернень та вітальних телеграм. У «Зверненні Собору до духівництва і віруючих греко-католицької Церкви в західних областях України» наведено мотиви ліквідації Берестейської унії 1596, розриву з Ватиканом і возз’єднання з РПЦ. У зверненні до Московського патріарха Алексія І делегати просили «признати нашу постанову і прийняти нас до Всеруської Православної Церкви», засвідчивши це своїми підписами.
Заключною частиною роботи собору стала церемонія за участю митрополита Київського, Патріаршого екзарха всієї України Іоанна (світське ім’я — Соколов, Іван Олександрович; 1877‒1968). Митрополит після промови зачитав вітальну грамоту від патріарха Алексія I, якою Греко-католицька церква «приймалася в лоно» Російської православної церкви. У зверненні до делегатів собору митроп. Іоанн висловив сподівання «щоб нинішнє торжество було початком повної ліквідації уніатства в нашій країні», а християни не тільки всієї України, а й всього Радянського Союзу становитимуть «одно стадо під управлінням єдиного пастиря — святійшого патріарха Московського». Ініціативна група склала перед екзархом свої повноваження.
10.03.1946 на паперті храму Святого Юра митроп. Іоанн вручив президії собору ікону Божої Матері з Києво-Печерської лаври (на знак возз’єднання з РПЦ). Завершальними актами події стало богослужіння, яке здійснив митроп. Іоанн, та благословення вірян з балкона митрополичих палат.
Одразу по завершенні події видані «Діяння Собору греко-католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946».
Значення
Львівський собор 1946 увійшов в історію як один із етапів антиунійної політики російської влади (імперської, потім радянської), спрямованої проти Української греко-католицької церкви, ширше — української національної ідентичності. Був замислений і зорганізований як важливий складник процесу радянізації й русифікації західноукраїнських земель у післявоєнний період; придушення осередків національного опору; нищення або дискредитації релігійних національних інституцій.
Попри очікування радянських структур та ієрархії РПЦ, Собор не став моментом «рішучого повороту» греко-католицького духовенства і вірян до православ’я. Імітація легітимності та спроба представити світові соборну подію як «вільне волевиявлення українського народу» виявилися марними. Реакція зарубіжних країн та української діаспори засвідчила сприйняття собору як спланованої та здійсненої комуністичним режимом спільно з підконтрольною йому РПЦ політичної акції.
Внаслідок активного чи пасивного опору з боку греко-католицького кліру й вірян реалізація рішень Львівського собору розтяглася на кілька років. Так, у спецповідомленні за квітень 1946 начальника Львівського обласного управління НКДБ вищим органам влади вказано на численні приклади негативної реакції греко-католицьких священників на проведення й ухвали собору та їхню готовність продовжувати релігійну діяльність за уніатським обрядом. До кінця 1946 перейшли у РПЦ лише близько 43 % греко-католицьких священників (1 111 осіб, з них: зі Львівської єпархії — 532, Перемишльської — 203, Станіславської — 277 та ін.); наприкінці 1947 лише 1 124 із 2 700 священників прийняли православ’я. Чимало обрали світський спосіб життя. Зволікали з наверненням до православ’я 312 парафій. (Утім, кількість священників, які змінили віросповідання, остаточно не з’ясована: за різними даними і методикою підрахунків, від 52 до понад 70 % пастирів відмовилися визнати ухвалу про скасування Берестейської унії).
Рішення Львівського собору стали формальною підставою для переслідування тих греко-католиків, які відмовилися перейти у православ’я. До кінця 1940-х у Галичині, Закарпатській Україні та за межами СРСР (у Польщі, Румунії, Чехословаччині) було ліквідовано 5 єпархій, 2 апостольські адміністратури-візитатури, заарештовано 10 єпископів, бл. 1 400 священників і 800 ченців УГКЦ. У підпорядкування РПЦ було переведено бл. 3 тис. колишніх греко-католицьких парафій (разом із храмами); ті, які не погодилися прийняти православних священників, знято з державного реєстру, значна частина культових споруд не діяли. Легальна структура церкви була повністю зруйнована. Чотири десятиліття УГКЦ була вимушена діяти підпільно (формально до 01.12.1989), ставши «катакомбною церквою».
Львівський собор 1946 оприявнив антиправову, репресивно-каральну суть радянського режиму, нехтування правами і свободами громадян, роль пропаганди як знаряддя фальшування історії. Зокрема, й реальну політику державної влади щодо релігійних організацій — дозвіл на тимчасове підконтрольне існування тільки лояльних і проросійських церковних структур, які готові прислужити реалізації поточних державних інтересів. Московській патріархії тоталітарний режим відвів роль «гробаря» українського греко-католицизму та нищителя ідентичності українців.
Більшість сучасних церковних та світських дослідників історії УГКЦ (зокрема, авторитетний каноніст, доктор канонічного права Софрон Мудрий) вказують на неканонічний характер з’їду, скликаного з грубим порушенням церковних канонів, під тиском і контролем НКДБ, в умовах репресій проти єпископату, духовенства і вірян. Це стало підставою для відмови вважати захід власне собором (звідси терміни псевдособор, зібрання, спецоперація) та заперечення легітимності його ухвал.
Додатково
- Другий Конгрес українців Канади у червні 1946 ухвалив спеціальну резолюцію, в якій виголосив протест «перед цілим культурним і свободолюбивим світом» проти насильницького втручання радянського уряду в справи «віри українського народу» та використання Російської православної церкви «для скріплення своєї диктатури над українськими народом».
- 20.09.1948 р. при виході із Преображенської церкви у м. Львові було вбито колишнього голову Ініціативної групи о. Гавриїла Костельника. Обставини його загибелі та організатори акції не викриті дотепер. У львівських архівах, зокрема й Служби безпеки України, відсутні навіть документи слідства.
- У 1980 синод УГКЦ під головуванням звільненого (в 1963) з радянського ув’язнення патріарха Йосифа Сліпого офіційно засудив діяння «Львівського собору». Йосиф Сліпий схарактеризував Львівський собор 1946 як «невдалу імпрезу».
- 06.04.2026 в м. Києві відбулося урочисте відкриття вуличної документальної виставки «Імперія проти Церкви. До роковин Львівського псевдособору 1946 року». Експозиція висвітлює понад 250 років репресій російської влади проти Української греко-католицької церкви. Виставку підготували Український інститут національної пам'яті спільно з Інститутом історії Церкви Українського католицького університету за участю Галузевого державного архіву СБУ.
Джерела
- Діяння Собору греко-католицької Церкви у Львові 8–10 березня 1946. Львів : Президія Собору, 1946. 175 с.
- Львівський церковний собор: Документи і матеріали: 1946–1981. Львів : Видання Патріаршого Екзарха всієї України Митрополита, 1984. 216 с.
- Ліквідація УГКЦ (1939–1946): Документи радянських органів державної безпеки : у 2 т. / Упоряд.: С. Кокін, Н. Сердюк, С. Сердюк. Київ : ПП Сергійчук М. І., 2006.
- Хресною дорогою: Функціонування і спроби ліквідації Української Греко-Католицької Церкви в умовах СРСР у 1939–1941 та 1944–1946 роках: збірник документів і матеріалів / Упоряд. М. І. Гайковський. Львів : Місіонер, 2006. 650 с.
Література
- Коструба Т. Як Москва нищила Українську Церкву. Львів : [б. в.], 1995. 160 с.
- Уткін О. Львівський церковний собор 1946 р. в контексті тогочасних політичних реалій // Український історичний журнал. 1998. № 5. С. 99‒110.
- Пащенко В. Греко-католики в Україні (від 40-х років ХХ століття до наших днів). Полтава : ТОВ «АСМІ», 2002. 615 с.
- Сапеляк А. Київська церква на Слов’янському Сході: Канонічно-екуменічний аспект. 2-ге вид., допов. Буенос-Айрес; Львів : Місіонер, 2002. 262 с.
- Боцюрків Б. Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава, 1939–1950 / Пер. з англ. Н. Кочан; за ред. О. Турія. Львів : Український Католицький Університет, 2005. 265 с.
- Концур-Карабінович Н. М. Страдницький шлях УГКЦ у другій половині 1940-х — 1980-х рр. // Формат розвитку відносин України та країн Центральної Європи у контексті впливу гібридної війни, виборчих процесів та теми забезпечення прав національних меншин. Ужгород : ТОВ «РІК-У», 2020. С. 254‒274.
Автори ВУЕ
Покликання на цю статтю: Яроцький П. Л., Арістова А. В. Львівський собор 1946 // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Львівський собор 1946 (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.08.2024
