Сепаратизм

Сепарати́зм (від лат. separatus — відокремлення) — політика й практика відособлення та відокремлення, рух за відділення частини території держави з метою створення нового державного утворення або набуття статусу широкої автономії за національною, етнічною, політичною, релігійною тощо ознаками.

Історична довідка

Сепаратизм історично складався на підставі переважно етнічної чи культурно-релігійної окремішності. У часи хрестових походів був поширений релігійний сепаратизм. У 17 ст. поняття стало синонімом руху проти абсолютизму влади в Англії. Згодом явище набуло політичного значення, позначаючи прагнення відокремлення частини держави. На початку 20 ст. політичний сепаратизм визначали як рух за автономію або незалежність. Політичний сепаратизм у розвинених і країнах, що розвиваються, відрізняється (у перших він менш екстремістський і часто виражається в прагненні до автономії, у других — може призводити до збройних конфліктів).

У радянський період сепаратизм розглядали як негативне явище, властиве капіталістичним країнам. Після розпаду Союзу Радянських Соціалістичних Республік відбулося подальше наукове осмислення поняття. В українській політології політичний сепаратизм розуміють як різновид опозиції політичної, метою якої є територіальне відокремлення для створення нового державного утворення або надання автономії.

Явище політичного сепаратизму розуміють по-різному. Одні політики стверджують, що це насамперед конфлікт народу з чинною владою, інші вбачають у ньому національно-визвольний рух. Політичний сепаратизм виникає в територіально неоднорідних державах, де є різні націоналістичні об’єднання. Незгода окремих угруповань з режимом політичним країни призводить до дій, спрямованих на відокремлення від єдиної держави. На відміну від масового національно-визвольного руху, політичний сепаратизм здебільшого виражає інтереси певної політичної чи націоналістичної партії, угруповання.

Характеристика

Причини

• неоднорідність населення;
• територіальні претензії етносів;
• боротьба за політичний статус або незалежність;
• етнорелігійне різноманіття;
• нерівномірний економічний розвиток регіонів;
• захист цінностей політичних, вимоги раціонального використання ресурсів;
• прагнення позбутися давніх образ, демографічний фактор;
• полегшення об’єднання з іншою державою або входження до міжнародних організацій;
• збереження цінностей культурних і цінностей національних;
• помилки центральної влади;
• розмежування сфер впливу політичного та економічного у світі;
• неефективність міжнародних механізмів із запобігання сецесіям;
• зовнішній вплив.

Різновиди

Розрізняють етнонаціональний і регіональний сепаратизм.

Етнонаціональний передбачає вимогу меншини етнічної (апелює до права на самовизначення) про територіальне відокремлення. Регіональний може виникати серед представників тієї самої національності, що й центральна влада; часто ґрунтується на гаслах дискримінації (економічної, політичної, культурної, екологічної, релігійно-конфесійної). Економічна дискримінація означає, що регіон є донором центральної влади, а розподіл благ несправедливий. Дискримінація політична — це обмеження політичних прав регіону порівняно з центром. Культурна дискримінація — ігнорування культурно-історичних традицій регіону. Дискримінація екологічна — регіон є постачальником ресурсів або місцем для відходів.

Етнічний сепаратизм — це ідеологія та практика дій, спрямованих на встановлення суверенітету етнічної спільноти на території її проживання. Зумовлений зв’язком етносів з територією та здатністю етнічних інтересів інтегрувати інші колективні інтереси. Є формою міжетнічного конфлікту. Найпоширеніші в сучасній політичній практиці форми встановлення етнічного контролю над територією свого проживання в межах держави: національно-культурна й адміністративно-територіальна автономія; статус рівноправного політико-правового суб’єкта федерації (кантон, штат). Форми етнополітичних новоутворень: приєднання до території іншої держави і створення власної незалежної держави. Складнішими і відносно нестійкими, часто перехідними наслідками практики етнічного сепаратизму можуть бути федерації та конфедерації.

Системною соціально-історичною й політичною передумовою етнічного сепаратизму є випадковість, довільність, змінюваність більшості кордонів державних (зокрема й міжнародно визнаних). Часто вони не збігаються з хоча б умовними межами розселення етнічних спільнот, зокрема великих за кількістю націй. У сучасних умовах до цього додається своєрідний каталізатор сепаратистських процесів — світовий ідейний тріумф принципу «права народів, націй на самовизначення».

Причинами етнічного сепаратизму є політико-правова дискримінація через: позбавлення етнічних меншин права участі її представників у роботі центральних органів виконавчої влади або можливості формування органів місцевого самоврядування на території її проживання; заниження статусу етнічної спільноти в національно-територіальній структурі держави; ігнорування / заперечення її права на форму самовизначення національного, що відповідає кількості населення.

Прихильники сепаратизму використовують різні методи, від пропаганди до збройної боротьби. Міжнародне право ускладнює підхід до цієї проблеми через колізію принципів непорушності державних кордонів і права на самовизначення.

Розрізняють підвиди політичного сепаратизму за групами страйкувальників та їхніми вимогами. Типи вимог:

• вимоги щодо ущемлених політичних і економічних прав;
• вимога незалежності;
• боротьба корінних народів за права й землю.

Виступи еліт зазвичай зумовлені потребою у владі, середніх прошарків суспільства — національною дискримінацією, а нижчих прошарків — економічними факторами.

За стратегічною метою сепаратистські рухи можуть набувати форм: сецесії — відділення з метою створення власної держави; іредентизму — відділення частини території з метою приєднання її до сусідньої держави; енозісу — відділення з метою приєднання до держави, де проживає основна частина однойменного етносу; деволюції (автономізації) — збільшення політичних і економічних прав регіону в межах держави.

Політичний сепаратизм також розглядають у контексті процесів модернізації політичної та глобалізації як реакцію етнокультурних спільнот на нав’язування розвиненими великими державами стандартизованих форм організації життя (т. з. вестернізація), які не мають нічого спільного з традиціями і культурою етнічних меншин.

Типи

• За регіонами:
  • західноєвропейський (перевага етноконфесійних і соціально-економічних факторів, мета — максимальна автономія, а не державотворення);
  • східноєвропейський (охоплює колишні соціалістичні країни та нові держави на території колишнього СРСР; відрізняється прагненням до повної незалежності);
  • близькосхідний, або ісламський (панує в ісламських країнах; вирішальне значення має етнічна самосвідомість меншин);
  • азійський (пов’язаний з етнічними конфліктами, посиленими після здобуття незалежності; значущими є конфесійна самосвідомість і соціально-економічні проблеми);
  • африканський (схожий на азійський, але з менш організованими рухами);
  • американський (найменш поширений через переселенський характер держав, нечисленність корінного населення та домінування однієї етнічної групи).
• За проявом: фактичний (втрата центром влади) і формальний (проголошення незалежності).
• За кількістю суб’єктів: двосторонній (центр — регіон) і багатосторонній (додаткові учасники).
• За ідеологією: етнічний, релігійний, цивілізаційний.
• За динамікою: еволюційний (переговори) і радикальний (силові засоби).
• За завданнями еліти: стратегічний (зміна повноважень або вихід з держави) і тактичний (тиск на центр).
• За тривалістю: постійний і тимчасовий.
• За соціальним станом: архаїчний (регресивний), характерний для відсталих етнорегіонів, і прогресивний, що проявляється в економічно й соціально розвинутих регіонах.
• За вектором спрямування: внутрішній (без або з мінімалізованим впливом зовнішніх факторів на процеси в країні) і зовнішній (обов’язкова наявність зовнішнього ініціатора).
• За територією: регіональний і локальний (місцевий).
• За характером причин: виправданий (раціональний) і міфологічний (ірраціональний).
• За об’єктами спрямування: безадресний, односторонній і обопільний.
• За методами досягнення мети: ненасильницький і силовий.

В Україні

За роки незалежності України основною тенденцією політичного сепаратизму було протистояння між центральним урядом та етнополітичними рухами з метою підвищення державного статусу автономії Автономної Республіки Крим або створення органів влади для представництва інтересів певної етнічної групи (російське й кримськотатарське населення в АР Крим). Найбільш радикально сепаратистські гасла іредентистського характеру проголосили органи місцевого самоврядування в східних областях України під час президентської виборчої кампанії 2004. Ця практика знайшла продовження в протистояннях Центру й Сходу України 2006–2007, у російсько-українській війні, що розпочалася весною 2014.

Література

1. Пархоменко Т. С., Швидак О. М. Сепаратизм політичний // Політологічний енциклопедичний словник / Упоряд. В. П. Горбатенко. 2-ге вид., допов. і перероб. Київ : Генеза, 2004. С. 600.
2. Наконечний В. С. Сепаратизм: поняття та підходи до тлумачення // Политические процессы и институты. 2007. № 3. С. 1–6.
3. Дівак В. В. Сепаратизм як феномен сучасної політики. Політологічні та правові аспекти. Київ : Логос, 2010. 224 c.
4. Дівак В. Сепаратизм // Політична енциклопедія / Гол. ред. Ю. Левенець. Київ : Парламентське видавництво, 2011. С. 662–663.
5. Ярмоленко М. Сепаратистські рухи в незалежній Україні : витоки, суб’єкти та об’єкти процесу // Наукові записки. Серія : Історія. 2011. № 2. С. 106–111.
6. Дем’яненко Б. Сепаратизм // Енциклопедичний словник символів культури України / За заг. ред. О. І. Потапенка, В. П. Коцура, В. В. Куйбіди. 7-ме вид. Корсунь-Шевченківський : Корсунський видавничий дім «Всесвіт», 2017. С. 537–541.

Автор ВУЕ

Б. Л. Дем'яненко

Покликання на цю статтю: Дем’яненко Б. Л. Сепаратизм // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Сепаратизм (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 05.12.2024