Віра і розум (енцикліка)

«Ві́ра і ро́зум» (лат. «Fide et Ratio») — енцикліка Папи Римського Івана Павла ІІ від 14 вересня 1998.

Історична довідка

Енцикліка видана папою Іваном Павлом ІІ на 20-й рік його понтифікату; є 13-ою енциклікою понтифіка. У попередніх енцикліках Іван Павло ІІ аналізував визначальні світові процеси і тенденції розвитку історії й людства, в цій — розмірковував про богословські й філософські підвалини сучасної культури, зокрема піддав критиці низку філософських учень, які принципово протиставили віру і розум.

«Fide et Ratio» — другий в історії папства документ такого рангу, цілком присвячений філософії. Першою була енцикліка Папи Римського Лева ХІІІ «Отцю вічному» (лат. «Аeterni Patris», 1879), в якій розвинуто тезу про незрівнянну цінність філософії Томи Аквінського. Енцикліка Івана Павла ІІ, натомість, містить нові погляди на співвідношення віри і розуму, теології й філософії, відмінні від ригоризму Томи (який розглядав філософію щонайперше як «служницю теології», корисною для доказу істинності Божественного об’явлення). Папа стверджує необхідність співпраці філософії й теології, гармонії розуму і віри та осмислює, яким має бути характер цієї співпраці у сучасну епоху. Акцентує увагу на тому, що розвиток теологічної думки в 3-му тисячолітті значною мірою залежить від поступу філософії, захищає автономію науки і філософії щодо віри й повчань Церкви.

Структура

Енцикліка складається зі вступу, 7 розділів і закінчення, містить 108 параграфів, 132 примітки. Розділи:

Розділ 1 «Об’явлення Божої мудрості»;

Розділ 2 «Сredo ut intellegam (Вірую, щоб розуміти)»;

Розділ 3 «Іntellego ut credam (Урозумію, щоб вірити)»;

Розділ 4 «Про співвідношення між вірою і розумом»;

Розділ 5 «Що говорить учительський уряд Церкви про філософію»;

Розділ 6 «Взаємодія богослов’я і філософії»;

Розділ 7 «Сьогоднішні потреби і завдання».

Основний зміст

Енцикліка «Fide et Ratio» — це розвинута філософсько-теологічна рефлексія, звернута до богословів, філософів, усіх інтелектуалів, відповідальних за розвиток духовної культури суспільства.

Ідея взаємозв’язку віри й розуму метафорично висловлена через образ двох крил, на яких людський дух підноситься до пізнання істини.

Понтифік висловив свою стурбованість тим, що різні філософські системи та ідейно-світоглядні рухи сучасності ідеалізують слабкість людського розуму. Також вказував на відсутність у сучасних філософських ученнях глибокої метафізичної проблематики, проблем відношення світу й людини до Абсолюту. Енцикліка написана з надією на відновлення «правдивого метафізичного характеру» філософської культури.

У розділі «Про співвідношення між вірою і розумом» подано історичний, філософський і богословський аналіз взаємодії християнства з античною філософською думкою, що була критично налаштована до тогочасної греко-римської релігії. Папа розглядає цей критицизм як спрямований на очищення людських уявлень про Бога від спрощених міфологічних форм, язичницького політеїзму. Відмічає значення античної філософії для раціонального аналізу християнства, звільнення віровчення від забобон і примітивних уявлень.

Іван Павло ІІ не оминув увагою ставлення Отців церкви до класичної філософії. Відмічено, зокрема, новизну думок Томи Аквінського, який захищав ідею відновлення діалогічного зв’язку з арабською і юдейською філософською думкою. Папа високо оцінив значення філософії томізму для сучасного розуміння гармонії й діалогу віри і розуму (до якої, за констатацією Івана Павла ІІ, наразі «не дійшли ні Церква, ні світ»).

Період від пізнього Середньовіччя до Нового часу, особливо 19 і 20 століття, папа охарактеризував як драму відособлення віри і розуму. Методологія раціоналізму, на його думку, сприяла «раціоналізації» філософії та її цілковитому відмежуванню від змісту віри. Позиції скептицизму, агностицизму, аналітичності, критицизму обумовили тягле дистанціювання значного масиву філософської думки від змісту Об’явлення, її антихристиянські та антирелігійні позиції. Позитивізм, який утвердився у сфері природничих досліджень, за оцінкою папи, не лише розірвав усякий зв’язок із християнським світорозумінням і світовідчуттям, але й з метафізичним і етичним світоглядом. Папа висновує про небезпеку дегуманізації науки: втрату етичного підґрунтя наукових досліджень, ігнорування ключового значення людської особистості й цінності життя, використання наданих наукою можливостей «за ринковою логікою», спокусам «здобути владу деміурга» над природою і навіть над самим людським буттям.

Як констатує Іван Павло ІІ, у сучасній культурі принципово змінилася роль філософії. По-перше, наслідком раціоналістичної кризи культури постали релятивізм і нігілізм. По-друге, нинішня філософія втратила свій статус універсальної мудрості, бо сучасне раціональне пізнання позбулося інтересу до пошуку глибинної мети і сенсу життя; «інструментальний розум» використовують для досягнення корисливих і владних цілей. Сучасна людина існує в атмосфері й ментальності страху, викликаного тим, що деякі витвори людського інтелекту можуть бути використані проти неї самої.

Понтифік висновує, що протиставлення віри і розуму зрештою має згубні наслідки: розум, позбавлений підтримки об’явлення, втрачає свої найглибші сенси і мету; віра без підтримки розуму стає лише відчуттям і переживанням, перетворюється на фідеїзм і замість «універсального призначення» спадає до рівня міфології або забобон. Автор наполягає на тому, що віра і розум, теологія і філософія мусять усвідомити і відбудувати свою «глибинну єдність».

Папа також звертає увагу на те, що без участі філософії неможливо розв’язати (або пояснити) низку важливих теологічних проблем: напр., семантичні засоби характеристики Бога; співвідношення іпостасей Трійці; творче діяння Бога у світі і насамперед створення Ним світу; зв’язок між Богом і людиною; ідентичність Христа як істинного Бога і водночас істинної людини; питання моральної теології, як-от свобода, особиста відповідальність, провина тощо.

Значення

Енцикліку оцінюють як реакцію на тенденції сучасної культури, визначені хитанням між крайнощами раціоналізму й ірраціоналізму, переходом від безмежної віри у раціоналізм до втрати віри і довіри до людського розуму.

Папою висунута категорична вимога перед Католицькою церквою «проявити активний інтерес до філософії». Іван Павло ІІ зобов’язав Магістеріум стимулювати розвиток філософської думки; закликав богословів не лякатися «розуму», підкреслював важливість «мислячої віри» Своє завдання понтифік убачав у тому, щоб встановити гармонійний і плідний зв’язок між теологією і філософією, налагодити діалог між різними філософськими системами сучасного світу (зокрема християнської філософії з нехристиянською і світською, незалежною від євангельського одкровення). Послідовно проведена думка, що теології потрібна філософія, як для діалогу, так і для перевірки зрозумілості та універсальності теологічних постулатів.

За висновком Івана Павла ІІ, філософія має стати тереном зустрічі між різними культурами світу (етнічними, релігійними) і християнською вірою, підґрунтям для порозуміння між віруючими і невіруючими.

Цитата

«Глибокий зв’язок між богословською мудрістю і філософськими знаннями — це один з найоригінальніших елементів спадщини, якою послуговується християнська традиція, поглиблюючи дослідження богооб’явленої істини. Тому я заохочую їх наново відкрити та якнайповніше висвітлити метафізичний вимір істини, щоб у такий спосіб зав’язати критичний і виважений діалог як з усіма течіями сучасної філософської думки, так і цілою філософською традицією, однаково як з тими, хто залишається у згоді з Божим Словом, так і з тими, хто йому суперечить.»

 Енцикліка Fides et ratio Святішого Отця Йоана Павла ІІ про співвідношення віри й розуму / Пер. з лат. § 105. URL: http://dds.edu.ua/ua/articles/2/duhovna-svitlytsa/rik-viry-2012-2013/1115-fides-et-ratio.html


Джерела

Література

  1. Гинзбург В. Л. Разум и вера. Замечания в связи с энцикликой папы Иоанна Павла II «Вера и разум» // Вестник РАН. 1999. Т. 69. № 6. С. 546–552.
  2. Історія релігії в Україні : у 10 т. / Ред.: А. Колодний, П. Яроцький. Т. 4: Католицизм. Київ : Світ знань, 2001. 598 с.
  3. Ratzinger J. Wiara, prawda i kultura — refleksje w związku z encykliką «Fides et Ratio» // Tenże: Wiara — prawda — tolerancja. Chrześcijaństwo a religie świata. Kielce : Jedność — Herder, 2004. P. 147–167.
  4. Мартиненко О. П. Діалог сучасної науки та релігії (аналіз реакції В. Гінзбурга на ідеї, викладені в енцикліці Іоанна Павла ІІ «Fides et Ratio») // Наука. Релігія. Суспільство. 2010. № 4. С. 126–131.
  5. Яроцький П. Л. Релігієзнавство. Сучасні процеси у світі й Україні. Київ : Кондор–Видавництво, 2013. 442 с.
  6. Климов В. В. Відношення між наукою і релігією як індикатор наукового поступу. Релігієзнавчий аспект. Київ : [б. в.], 2015. 318 с.

Автор ВУЕ

П. Л. Яроцький


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Яроцький П. Л. Віра і розум (енцикліка) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Віра і розум (енцикліка) (дата звернення: 28.09.2020).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
08.09.2020

Покликання на статтю

Опитування читачів ВУЕОпитування читачів ВУЕ