Абетка


Фінікійська абетка

Абе́тка, алфавіт, азбука — сукупність усіх літер або складових знаків, прийнятих у писемності якої-небудь мови та розміщених у певному усталеному порядку. Абетки виникли в середині 2 тис. до н. е. в консонантно-звукових системах письма. Найдавніша давньосемітська фінікійська абетка, що стала основою більшості давніх і нинішніх літерно-звукових абеток, зокрема пунічної, давньоєврейської, арамейської, грецької (кін. 2 тис. до н. е.), складалася з 22 графічних знаків, розташованих один за одним у чіткій послідовності. Вони позначали приголосні звуки або напівголосні звуки й дістали назви за акрофонічним принципом (звукове значення літери відповідало першому звукові в назві літери). Можливість письма без літер на позначення голосних звуків зумовлював характер семітських мов, де семантика кореня пов’язана з приголосними, а голосні виражають словотворчі і граматичні елементи слова. Тотожним із фінікійським було розташування літер грецької архаїчної абетки, яка виникла, очевидно, у 8 ст. до н. е. Спочатку вона майже повністю збігалася з фінікійською, а згодом до неї було введено додаткові літери. Для позначення голосних у грецькій абетці було використано, зокрема, ті літери, що позначали фінікійські приголосні, чужі грецькій фонетиці.

Поступово, із виникненням західногрецького і східногрецького письма, певних змін зазнала й абетка (у формах і вживанні деяких літер). На основі західногрецького виникли італійська абетка, зокрема етруська (7 ст. до н. е.), з якої походять давньонімецькі руни (3 ст. до н. е.) і латинська абетка (6 ст. до н. е.). За часів Римської імперії та Середньовіччя латинська абетка у зв’язку з поширенням впливу католицької церкви набула міжнародного характеру, закріпилася в писемності багатьох країн Західної і Центральної Європи, а пізніше стала основою створення французької, німецької, англійської, італійської та інших абеток європейських народів. Зі старогрецького у 5–4 ст. до н. е. виникла грецька класична абетка, а потім — греко-візантійське письмо. На 403 до н. е. грецька класична абетка складалася з 24 літер (на позначення 17 приголосних і 7 голосних звуків). Класичне грецьке письмо стало основою коптської (християнсько-єгипетської), готської, грузинської, вірменської та слов’янської абеток. Зокрема, на основі візантійського скоропису було створено глаголицю, а на основі греко-візантійського уставного письма 9–10 ст. — кирилицю. Глаголична абетка складалася з 40 літер, кирилична — спочатку з 38, згодом — із 44; із них 24 літери запозичено з греко-візантійського уставу, а інші 20, що передавали відсутні в грецькій мові звуки слов’янського мовлення, взято з інших писемних систем (зокрема, літеру ц — з єврейської абетки., ч і ш — з глаголиці) або утворено шляхом видозміни грецьких літер (порівнюючи б як видозміна грецького β, ѫ і ѧ — видозміни грецького уставного А) та використанням лігатурних сполучень кириличних літер (ь від кириличної і; ъ, ѣ — результат графічного ускладнення ь; Ψ — лігатурне поєднання ш і т; ъі — поєднання літер ъ та і; йотовані ѥ, ıа, ѩ, ѭ, ю — лігатурні сполуки кириличного і з відповідними літерами є, а, ѧ, ѭ, оу тощо). Кирилична абетка поширилася серед православних слов’ян у Сербії, Болгарії та Київській Русі, ставши основою писемних систем сербської, болгарської та східнослов’янських мов. До 19 ст. кирилиця вживалася також у румунів.

Хоча кирилична абетка утвердилася в Русі в 10–11 ст. із запровадженням християнства, грецькі літери, а потім — первісну кирилицю, цілком імовірно, стали вживати на давньоруських землях значно раніше, можливо, з 6–7 ст. н. е. Азбуку, очевидно, значно давнішу від азбуки, згаданої Храбром, і «Мюнхенського абецедарія», виявлено на стіні Софійського собору в Києві (27 літер, із яких 23 збігаються з грецькою абеткою, і 4 слов’янські — б, ж, ш, щ). Вона, можливо, відбиває «передкириличний» етап поступового освоєння грецької абетки і введення до нього перших слов’янських літер.

Графіка кирилиці упродовж 10–18 ст. зазнавала змін. У сербському письмі до неї було додано літери љ, њ, ћ, ђ, џ та ін. На Русі кирилиця також не повністю відповідала живій мові, тому з самого початку її застосування відбувався інтенсивний процес пристосування слов’янської писемності до звукового ладу давньоруської вимови: рано вийшов з ужитку юс великий (ѫ) на позначення носового ǫ, і в пам’ятках кінця 12–13 ст. він майже не трапляється, а натомість вживають літери оу. Юс малий (ѧ) почали використовувати переважно для позначення голосного а після м’яких приголосних (пѧть, мѧсо, оувѧдати). Після поширення книгодрукування виникла суспільна необхідність в упорядкуванні абетки й правопису. За російською реформою 1708–1710 було запроваджено гражданський шрифт, з абетки усунено декілька непотрібних літер: омегу (Ѡ), псі (ѱ), ксі (ѯ), земля (ʒ), іжицю (ѵ), остаточно вилучено юс великий та юс малий (ѫ, ѧ), замість ѥ, ѩ, (ıа) введено е, я, узаконено спорадично вживані з 16 ст. літери э та я. Проте окремі з них (наприклад, ѫ, ѱ, ѵ) то поновлювали, то вилучали.

Протягом 18–19 ст. гражданський шрифт було прийнято за основу білоруської, болгарської і сербської абеток. Наприкінці 18 ст. він став також основою нової української абетки, а в Західній Україні витіснив кирилицю лише наприкінці 19 ст. Упродовж 19 ст. поступово вийшли з ужитку літери ѣ, ы, ъ і закріпилися в сучасному звуковому значенні є та ї, літерою и почали позначати звук [и] з давніх ы та і (дим, диво), а літерою і — звук і з ѣ та з о, е в нових закритих складах (ліс, сік, ніч). 10.10.1918 відбулася реформа російської абетки, що сприяло остаточному впорядкуванню української абетки у 1920-х.

Література

  1. Беляев Д. Ф. История алфавита и новое мнение о происхождении глаголицы. Казань, 1885.
  2. Видеман Ф. Начатки ист. греч. письма. Опыт исследования в области древнейшего греч. алфавита. Лейпциг, 1908.
  3. Струве В. В. Происхождение алфавита. Петроград, 1923.
  4. Георгиев В. Происхождение алфавита // Вопросы языкознания. 1952. № 6.
  5. Георгиев Е. Славян. письменность до Кирилла и Мефодия. София, 1952.
  6. Дирингер Д. Алфавит. Москва, 1963.
  7. Мусаев К. М. Алфавиты языков народов СССР. Москва, 1965.
  8. Истрин В. А. Возникновение и развитие письма. Москва, 1965.
  9. Різник М. Г. Письмо і шрифт. Київ, 1978.
  10. Опыт совершенствования алфавитов и орфографий языков народов СССР. Москва, 1982.
  11. Павленко Н. А. История письма. Минск, 1987.

Див. також

Автор ВУЕ