Андріївський узвіз

Вид на Андріївський узвіз
Андріївський узвіз та «Замок Річарда — Левове Серце» (будинок №15)
Пам'ятник Проні Прокопівній та Свириду Голохвастову, персонажам кінокомедії "За двома зайцями". Розташований на Андріївському узвозі (м. Київ)

Андрі́ївський узві́з — вулиця в заповідній історичній частині м. Києва (Подільський, Шевченківський райони). Простягається від вулиці Володимирської до Контрактової площі, з’єднує Верхнє та Нижнє місто. Пролягає між горами Андріївською (Уздихальницею) та Замковою (Хоревицею, Старокиївською, Киселівкою) з перепадом у висоті 70 м. Довжина — 750 м.

Історична довідка

Андріївський узвіз вважають однією з найдавніших вулиць міста, що з’єднувала давньоруський дитинець з торговельною площею на Подолі. Літописи пов’язують із цим місцем заснування м. Києва, хрещення Київської Русі та всю історію міста початкового періоду. Численні дослідження проводили археологи: К. Лохвицький (1774–1849, Україна), В. Хвойка, С. Мазаракі (1855-1912, Україна), М. Каргер (1903–1976, Росія), Д. Бліфельд (1908–1966, Україна) та інші.

У середньовіччі відгалуження узвозу прокладено до дерев’яного замку, який став резиденцією литовських, а пізніше польських намісників м. Києва. Поруч із ним на горі розташовувалася Драбська брама.

1711 проїзд між Замковою та Андріївською горами було розширено й узвіз став придатним для проїзду возів. Після багатьох перепланувань траси вулиці та зведення Андріївської церкви (1744–1753) в стилі бароко за проектом Ф. Б. Растреллі наприкінці 18 ст. Андріївський узвіз почав активно забудовуватися. Спочатку переважали невеликі дерев’яні будинки-садиби, які згодом поступилися місцем ошатним особнякам та великим прибутковим будинкам.

У різні історичні періоди Андріївський узвіз мав різні назви (зокрема Велика дорога, Ольгина вулиця). Назву «Андріївський узвіз» вулиця отримала, ймовірно, 18 ст. від Андріївської церкви. Найменування пов’язане також із легендою про пророцтво апостола Андрія Первозваного щодо заснування майбутнього величного граду. 1920–1944 вулиця носила ім’я революціонера-більшовика Г. Лівера.

Характеристика

На Андріївському узвозі представлені різноманітні архітектурні стилі — від дерев’яного різьбленого зодчества до класицизму, неоготики та модерну. Авторами проектів були архітектори К. Шиман (1861 — після 1917, Росія — Україна; будинки № 2-б і № 2-в), М. Гарденін (1864-1914; № 13), М. Казанський (1858–1914; № 2-а), В. Ніколаєв (№ 21), П. Спарро (№ 4/26) та інші.

У житловому будинку № 13 (зведеному 1888) в 1906–1922 мешкала сім’я професора Київської духовної академії О. Булгакова (1859–1907, Росія), старший син якого М. Булгаков (жив тут 1906–1913) у романі «Біла гвардія» (1923) та п’єсі «Дні Турбіних» (за мотивами роману; 1925) описав його як помешкання головних персонажів.

У сквері біля підніжжя платформи Андріївської церкви розташована альтанка, встановлена 1897–1898 коштом купця та мецената В. Кокорєва (1817–1889, Росія) вже після його смерті.

Дім-терем (№34), названий так за свої куполи-шатри (не збереглися), зведений 1901–1902 за проектом архітектора О. Хойнацького (1850–1914, Україна), — оригінальний витвір київського домобудування початку 20 ст., що створює акцент у забудові вулиці.

Архітектурною домінантою Андріївського узвозу вважають будинок «Замок Річарда — Левове Серце» (№15), зведений 1902–1904. Споруда виконана у стилізованих формах готики, що імітують середньовічний замок.

З 1870-х Андріївський узвіз був центром революційного руху, тут розташовувалися явочні (конспіративні) квартири членів організації «Народна Воля» (див. Народництво; № 28), есерів В. Дебагорія-Мокрієвича (1848–1926, Україна — Болгарія) та художника С. Праотцева (№ 19), бундівців (див. Комуністичний бунд) професора П. Нейштубе та М. Кулішера (1847–1919; № 38), соціал-демократа Б. Люльєва, керівника Польської організації військової Я. Г. Юзевського (№ 7) тощо.

На вулиці проживали член Київської Старої громади, професор П. Житецький (№ 34); отець М. Ф. Грушевський (№ 21), спортивний тренер та засновник скаутингу в м. Києві О. Анохін (№ 17).

У різні історичні періоди на Андріївському узвозі мешкали письменники, поети, журналісти та науковці: письменник М. Грабовський (1805–1863; Польща), вчений-сходознавець Т. Кезма, бібліограф М. Сагарда, письменник Г. Тютюнник (№34), сценарист М. Ятко (№ 22-б), протоієрей Ф. Титов (1864–1935; № 21), літературознавець П. Зайцев (№ 20), правознавець П. Кованько (1876–1938, Україна) та історик С. Голубєв (обидва — № 15), філософ С. Гогоцький (№6), історик О. Оглоблин (№ 4), ентомолог Ю. Некрутенко (1936–2010; № 3), філософ П. Кудрявцев (1868–1940, Росія — Україна; № 2); оперні співачки Н. Новоспаська (1867–1962, Україна — Казахстан; № 34) і О. Бишевська (1906–1986, Україна — Росія; № 3), диригент та композитор О. Кошиць (№ 13).

На вулиці розміщувалися майстерні художників і скульпторів — Ф. Красицького, І. Макушенка, Ф. Балавенського (1864–1943; № 15), І. Кавалерідзе (№ 21), В. Скугарєва (1928–1987, Україна; № 7), В. Акопова (нар. 1939, Україна; № 2) та інших.

Тут працювали лікарі — Ф. Яновський (№ 17), І. Воскресенський (1870-ті — 1966; № 38) та інші.

На Андріївському узвозі наприкінці 1905 відбулися перші редакційні збори українського сатирично-гумористичного тижневика «Шершень» (виходив 1906; № 15), працювала приватна друкарня І. Шенфельда (№ 2).

Завдяки незвичному природному розташуванню та глибоким чистим колодязям тут у 1870–1880-х функціонувала фабрика штучної мінеральної води та лимонаду доцента фармації та фармакології Київського університету Е. Неметті (1827–1885). На Андріївському узвозі розміщувалися магазини, лавки та ресторації, церковні майстерні, швацькі ательє, пансіони, приватні школи та гімназія, поштове відділення й телефонна станція. Рівнинною частиною вулиці ходив трамвай, який пов’язував центр Подолу з нижньою станцією фунікулера, розташованою тоді на Боричевому Току.

У середині 20 ст. Андріївський узвіз був звичайною київською вулицею. Зростанню інтересу до нього сприяла поява творів письменника В. Некрасова — нарису «Будинок Турбіних» («Дом Турбиных»; 1967), репортажу «Мандрівка вулицею дитинства» («Путешествие по улице детства»; 1968), повісті «Записки зіваки» («Записки зеваки»; 1975).

На початку 1980-х почалася джентрифікація вулиці. У зв’язку зі святкуванням 1500-літнього ювілею м. Києва (1982) було проведено роботи з реставрації та упорядкування. 1981–1983 проведено регенерацію забудови, виконано нове брукування, встановлено стилізовані ліхтарі (автори проекту — А. Мілецький, О. Колесников, Л. Гараніна, Д. Воронов). Від 1982 тут проводяться художні вернісажі та свята мистецтв, зокрема відзначення Дня Києва, з 1984 — регулярно. Вулиця стає мистецьким центром м. Києва. Старі будинки передаються художникам, ковалям, гончарам; з’являються Київський академічний драматичний театр на Подолі (1987) та Київський академічний театр «Колесо» (1988), а також кафе та ресторани. Згодом на Андріївському узвозі почали проводити фестивалі, кінопокази, були відкриті художні галереї та музеї — Літературно-меморіальний музей М. Булгакова (1989), Музей-майстерня І. П. Кавалерідзе (1993) та Музей Однієї Вулиці (1991), а також приватні галереї: «Триптих» (1988), «Brey Art Club» (1993), «Карась» (1995) та інші.

На Андріївському узвозі встановлені численні меморіальні дошки, а також пам’ятники М. Булгакову (2007; скульптор М. Рапай) та співаку і актору О. Вертинському (2019; скульптор Б. Довгань).

Андріївський узвіз фігурує у багатьох книгах, кінофільмах і художніх полотнах, романтичних поезіях та піснях.

Додатково

Упродовж тривалого часу між істориками точилися наукові дискусії щодо тотожності Андріївського узвозу з літописним Боричевим узвозом.

«Замок Річарда — Левове Серце» (будинок №15) має незвичну історію. За міською легендою, будівельники, незадоволені розрахунками з власниками, заховали у вентиляції яєчну шкарлупу. Вона стала причиною дивних звуків у будинку та появи настійних чуток про привидів. Назву замок отримав завдяки письменнику В. Некрасову. Історики стверджують, що вона пов’язана не лише зі схожістю з англійськими фортецями, а й з іменем його мешканця Р. Юревича, блискучого оповідача, який проживав тут понад півстоліття.

У 1840–1860-х на Андріївському узвозі розміщувалися борделі та будинки розпусти. Вони були виведені звідти завдяки зусиллям А. Муравйова (1806–1874) — письменника, пам’яткоохоронця, почесного члена Московської та Київської духовних академій. З 1859 діяч оселився в м. Києві, мешкав у будинку № 38 та опікувався вулицею.


Література:

  1. Андріївський узвіз // Київ. Енциклопедичний довідник. Київ : Головна редакція Української Радянської Енциклопедії, 1981. С. 42.
  2. Андріївський узвіз // Вулиці Києва. Київ : «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995. С. 11.
  3. Андріївська церква // Звід пам'яток історії та культури України : в 28 т. Київ : Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури при видавництві «Українська енциклопедія» імені М. П. Бажана, 1999. Т. 1. Ч. 1. С. 160–169.
  4. Шлёнский Д. Андреевский спуск. Жизнь улицы. Львів : Центр Європи, 2015. 525 с.
  5. Виноградова М. В. Нове в дослідженні міської садиби на Андріївському узвозі, 13 у Києві // Праці Центру пам’яткознавства. 2016. Вип. 30. С. 54–63.
  6. Шлёнский Д. Судьбы Андреевского спуска. Киев, 2016. Киев; Дрогобыч : Коло, 2016. 240 с.
  7. Шлёнский Д. Истории одной улицы. Киев; Дрогобыч : Коло, 2017. 224 с.

Автор ВУЕ

Д. В. Шльонський


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Шльонський Д. В. Андріївський узвіз // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Андріївський узвіз (дата звернення: 24.10.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
11.02.2021

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ