Іоанн Ефеський

Близькосхідні єпархії Сирійської православної церкви у середньовічний період

Іоáнн Ефéський (грец. Ίωάννης τῆς Έφέσου; бл. 507, поблизу м. Аміди, тепер м. Діярбакир, регіон Південно-Східна Анатолія, Туреччина — бл. 589, м. Халкідон, тепер район м. Стамбула, Туреччина) — релігійний діяч, церковний історик і агіограф, послідовник міафізитства. Писав сирійською мовою.

Іоанн Ефеський (Ίωάννης τῆς Έφέσου)
Народження	бл. 507«бл» не може бути присвоєно заявленому типу числа типу зі значенням 0.507.
Місце народження	Діярбакир
Смерть	бл. 589
Місце смерті	Стамбул
Місце діяльності	Візантійська імперія
Напрями діяльності	історія, агіографія, церковне управління
Традиція/школа	Сирійська православна церква, міафізитство

Життя і діяльність

Джерела

Головними джерелами відомостей про життя Іоанна Ефеського є його праці, а також хроніка патріарха Сирійської православної (яковитської) церкви Михаїла Сирійця (1166–1199) та сирійська «Хроніка Зукніна» (8 ст.). Грецькі джерела того часу («Церковна історія» Евагрія Схоластика, візантійські хроніки 7–9 ст., «Діяння Вселенських Соборів») діяча майже не згадують.

Ранні роки

Всі брати Іоанна померли в ранньому дитинстві. Сам він у дворічному віці був зцілений стовпником (див. Стовпництво) Мароном, який звелів, щоби хлопчик з 4 років приєднався до його чернечої громади в Ара-Рабта (імовірно в Амідській долині, на правому березі р. Тигру). Марон став наставником Іоанна в аскетичному житті, в його обителі той здобув освіту, звідти здійснював паломництво у головні монастирі регіону та віддалені келії Месопотамії.

Після смерті Марона (бл. 521) 15-річний Іоанн перейшов у монастир Іоанна Амідського (одна з найбільших приміських обителей Аміди). Антихалкідонітська (див. у статті Халкідонський собор 451) позиція його насельників вплинула на переконання юнака.

Незабаром через гоніння на монофізитів, розпочаті Антіохійським патріархом Павлом II (518–520), ченці змушені були покинути м. Аміду. Близько 10 років блукали Сирією та Месопотамією, зрештою осіли в монастирі Хавраніата (Тополі), поблизу м. Аміди. У період вигнання (бл. 529) Іоанн був посвячений Іоанном бар Курсусом, єпископом Телльським, у диякони в Зукнінському монастирі (поблизу м. Аміди, тепер не існує).

Близько 530 ченцям було дозволено повернутися в Аміду, оскільки імператор Юстиніан I Великий вирішив примирити православних із монофізитами.

Паломництва й подорожі

У 530-х, після закінчення війни з Персією (528–532), Іоанн здійснив низку подорожей: побував у м. Антіохії, (532), обителях Нітрійської пустелі (тепер Ваді ан-Натрун) в Єгипті та м. Александрії (534–535), завітав у рідний монастир, відвідав м. Константинополь (535).

Коли Антіохійський патріарх Єфрем (526–545) відновив переслідування антихалкідонітів, Іоанн разом із ченцями знову подався у вигнання. Через 3 роки вони перебралися в монастир на правому березі р. Євфрату поблизу м. Клавдіополя в Каппадокії.

Близько 540 Іоанн переселився в м. Константинополь, де продовжив учені студії. Невдовзі став впливовим придворним, що виконував доручення імператорського подружжя.

У 541 знову здійснив подорож до м. Александрії. Разом із Іоанном Єгиптянином (якого зустрів на о. Родосі) відвідав провінцію Азію, допомагав тому при здійсненні таїнств і хіротоній у громаді монофізитів. Був свідком епідемії так званої Юстиніанової чуми в Палестині та Константинополі (542). Того самого року висвячений у пресвітери; став настоятелем монофізитського монастиря св. Мари в Сіках (передмісті столиці).

Місіонерська діяльність

За сприяння імператриці Феодори (бл. 525 — 548) Юстиніан I доручив Іоанну місіонерство та викорінення язичництва серед сільського населення внутрішніх районів Малої Азії (з 542). Місіонерська діяльність тривала із перервами до 571 і мала ознаки інквізиторства. Поширювалася на провінції Азію, Фригію Пакатіану, Карію та Лідію. Згідно з власними свідченнями, за роки місіонерства Іоанн хрестив близько 70 тис. осіб, побудував 99 церков (зокрема й на місці зруйнованих язичницьких храмів і капищ), 12 монастирів та 4 богадільні. Навертав не лише язичників, але й юдеїв (перетворив на храми 7 синагог).

Ініціював викриття та обвинувачення вищих сановників імперії у заняттях магією та скоєнні язичницьких обрядів (546, зокрема префекта преторія Сходу Фоки).

Діяльність Іоанна підтримували з імператорської скарбниці: йому надсилали книги, начиння та вбрання для новозаснованих храмів. Єпископ отримував допомогу і з рідної Аміди, куди їздив у 548. Юстиніан І став на бік Іоанна у його протистоянні з єпископом Тралл (тепер м. Айдин, Туреччина). За це новонавернені, за свідченням Михаїла Сирійця, ставали халкідонітами.

Іоанн зіткнувся також із залишками монтанізму: бл. 550 у с. Пепуза він виявив вшановувані останки Монтана та пророчиць Максимілли й Прискілли, наказавши їх спалити.

Увесь цей час він залишався настоятелем монастиря св. Мари, бував у столиці, здобув вплив у церковних колах.

На єпископській кафедрі

Близько 558 засновник Сиро-яковітської церкви Яків Барадей (дата нар. невідома — 578) висвятив Іоанна на єпископа Азії (митрополія Ефес). Проте він не мав резиденції в м. Ефесі, а перебував у заснованих ним монастирях у Дарірі та Сіках (м. Константинополь).

У 550-х став помічником скинутого Александрійського монофізитського патріарха (535–537) Феодосія I (дата нар. невідома — 566), що також мешкав у м. Константинополі. Був головним адміністратором монофізитської громади і зберігав довіру імператорського двору (тоді як Феодосій після смерті імператриці Феодори значною мірою втратив вплив). У 562, за часів патріарха Євтіхія (552–565), Іоанн взяв участь у справі 5 язичницьких жерців, виявлених у столиці. За його наказом спалено 2 тис. язичницьких книг, знищено багато статуй.

За часів імператора Юстина II (565–578) Іоанн став представником столичних монофізитів у спілкуванні з халкідонітами. Його авторитет у монофізитському середовищі поступався лише впливу Якова Барадея і Феодора, єпископа Бострійського. Різні партії, що утворилися в середовищі монофізитів, намагалися залучити Іоанна на свій бік (часом проти його бажання) як посередника чи третейського суддю у суперечках з опонентами. Брав участь у диспутах. У 575 в суперечці за Александрійську кафедру між Феодором і Петром посів нейтральну позицію.

У 565–571 імператор Юстин II домагався примирення халкідонітів з монофізитами, проте його зусилля були безуспішними. Знову розпочато переслідування монофізитів. Навесні 571 патріарх Іоанн III Схоластик затримав у Константинополі кількох монофізитських єпископів, зокрема й Іоанна Ефеського. Патріарх пропонував заарештованим піти на угоду з халкідонітами (православними) на засадах примирливого послання Кирила Александрійського (433). Ті погоджувалися за умови анафематствування (див. Анафема) Четвертого Вселенського собору (Халкідонський собор 451). Патріарх ухильно пообіцяв виконати умову після відновлення спілкування монофізитів із халкідонітами. Іоанн і його сподвижники поступилися та приєдналися до літургійного спілкування з православними. Проте, коли вони знову нагадали патріарху про свою умову щодо Халкідонського собору, той послався на авторитет Римської кафедри і запропонував їм звернутися до папи та вчинити згідно з його розпорядженнями. У відповідь монофізити розірвали спілкування з патріархом і були заарештовані.

Ув’язнення тривало загалом 6,5 років (571–577): спершу Іоанн був поміщений у в’язницю Евбулового ксенодохія в Константинополі; потім засланий на 28 міс. на один із Принцевих островів у Мармуровому морі; після повернення в столицю (що стало можливим з грудня 574, завдяки заступництву нового кесаря Тіберія I) ще 3 роки жив під суворим наглядом. Після смерті патріарха Іоанна III Схоластика (577) на Константинопольську кафедру повернувся Євтихій (577–582), і монофізити отримали більшу свободу дій, хоча переслідування у столиці тривали. Через суперечку з патріархом Євтихієм та придворним вельможею Каллініком монастир Іоанна в Сіках позбувся землі, а сам Іоанн — майна.

Тіберій І після проголошення його августом (578–582) видав едикт проти аріан та інших єретиків, під дію якого потрапили й монофізити. Іоанн та його найближче оточення були заарештовані, у грудні 578 відправлені до в’язниці, але згодом звільнені з умовою негайно покинути м. Константинополь. Через деякий час дія едикту на монофізитів була припинена, проте з ініціативи патріарха Євтихія гоніння продовжилися.

Іоанн не втручався у боротьбу Якова Барадея з монофізитським Антіохійським патріархом Павлом ІІ/ІІІ (564–575). Проте він був присутній у 580 на великому зібранні представників монофізитської ієрархії, яке відбулося в столиці з ініціативи гассанідського вождя Мунзіра-бар-Харета (569–582). Після смерті Якова Барадея (581), його прихильники звернулися до Іоанна Ефеського з посланням, де просили підтримати їхнього лідера Петра Каллінікійського, поставленого патріархом Антіохії на противагу Павлу. Іоанн відмовився, дорікнувши своїм адресатам у зневазі до канонів, оскільки Павла не було позбавлено кафедри на законних підставах. Визнаючи заслуги Якова Барадея, Іоанн ставився до нього критично, шкодував через розкол в середовищі монофізитів у важкий період гонінь 570-х.

Про останні роки життя Іоанна Ефеського за часів імп. Маврикія (582–602) відомості відсутні. За згадкою Михаїла Сирійця, він помер після річного ув’язнення в м. Халкідоні, заздалегідь передбачивши дату своєї смерті.

Праці

Праця Іоанна Ефеського «Церковна історія» (566–585) складається з 3-х частин. На початку 3-ї частини автор згадував, що написані перші дві частини (у 12 книгах) охоплюють період від початку правління Гая Юлія Цезаря до 6-го року правління імператора Юстина II (тобто до 571).

У першій частині описано період до смерті імператора Феодосія II Молодшого (450) та початку монофізитських суперечок. Вона збереглася лише у нечисленних цитатах у хроніці Михаїла Сирійця, які стосуються епохи Костянтина I Великого. Імовірно, автор спирався на праці грецьких церковних істориків, насамперед Євсевія Кесарійського, користувався агіографічними творами. У другій частині викладено події 450–571; від неї збереглися розлогіші фрагменти у працях Михаїла Сирійця, «Хроніці Зукніна», а також в анонімних хроніках 846 та 1243. Третя частина, що дійшла з лакунами, складається з 6 книг. Вона була завершена в останні роки життя Іоанна: найпізніша з наведених автором дат — 896 селевкідської ери (584 або 585 н. е.), проте не виключають, що Іоанн довів оповідь до 588. Її поява пов’язана з гоніннями на монофізитів після 571, і з цього погляду вона є самостійним твором, хоча й дотриманим у тому самому жанрі та стилістиці, що й попередні частини. Очевидно, Іоанн не мав змоги відредагувати свій текст (і в такому варіанті він дійшов до нашого часу).

Агіографічна збірка Іоанна «Житія східних святих» (566–568) складається з 58 історій, більшість — про святих прихильників монофізитства (з багатьма автор був знайомий особисто) та життя громади переслідуваних ченців з Аміди. Серед героїв збірки були ченці-подвижники, сповідники часів гоніння Юстина I, діячі антихалкідонітського руху (стовпник Марон, Іоанн бар Курсус, Іоанн Єгипетський, Яків Барадей). Розповіді в творі відрізнялися від інших житій святих — у разі, коли автор не мав відомостей про той чи той період життя героя, оповідь залишав незавершеною. Географія житій стосувалася Сирії, Месопотамії, Єгипту, Малої Азії й Константинополя. Як «Церковній історії», так і «Житіям східних святих», властиві автобіографічність, відступи з описом повсякденного життя та побуту столиці, інших міст, сіл і монастирів Сирії.

Хоча Іоанн знав грецьку мову, а його «Житія» за жанром близькі до «Лавсаїка» Палладія Еленопольського та «Історії боголюбців» Феодорита Кирського, немає жодних свідчень його знайомства з цими творами. Це пояснюють тим, що він писав для ревних антихалкідонітів на Сході, далеких від літературного середовища греків. Іоанн не полемізував з богословських тем із православними, його метою було зміцнення вірян і підбадьорення монофізитів у період гонінь. Викривальні закиди Іоанна стосувалися не так догматичних поглядів, як вчинків опонентів.

Богословські питання не привертали його уваги: описуючи догматичні суперечки монофізитів, він репрезентував загальні теоретичні положення різних течій, згадував осіб, що належали до цих течій, їхні вчинки, поведінку. «Житія» рясніють описами історичних подій, і ця їхня особливість обумовлена характером сирійського чернецтва, що сторонилося споглядальності єгипетських анахоретів та було тісніше пов’язане зі світом.

Іоанн Ефеський не заглиблювався в богословські тонкощі діофізитства, для нього очевидно, що Халкідонський собор і томос Лева I Великого містять нову єресь на основі поглядів Несторія. Він був схильний приписувати виникнення цього «лжевчення» підступам диявола. Тим же пояснював і розбрат серед монофізитів у 560-х.

Інші праці не збереглися; про них відомо зі спогадів у працях Іоанна Ефеського та з текстів пізніших хроністів (Псевдо-Діонісій, Михаїл Сирієць). Так, «Книга гонінь» (536–537 чи 537–540) відома за згадкою в 35-й «історії святих» і описувала гоніння на монофізитів у 518–536; «Про чуму, що була по всій землі, особливо ж у країнах південних» (бл. 545) — спогади, що увійшли до складу втраченої частини «Церковної історії», і в компілятивній праці Михаїла Сирійця; «Апологія до східного собору і до всього зібрання вірян» (між 571 і 575) — оповідь про унію халкідонян і монофізитів у 570–571 і подальші гоніння — увійшла до 3-ї частини «Церковної історії»; а також послання.

Визнання

Іоанн Ефеський — один із найдавніших і найавторитетніших сирійськомовних церковних істориків. Був сучасником і учасником багатьох подій, описуваних ним, що робить «Церковну історію» цінним джерелом з історії Візантії часів правління Юстина II та Тіберія I. До того ж його хроніка — це пам’ятка, створена противником халкідонітського християнства, яке утвердилося у Візантії, а тому подає огляд подій в іншому ракурсі, ніж праці східних церковних істориків 6 ст. — Феодора Читця, Евагрія Схоластика та Іоанна Малали.

Третя частина «Церковної історії» Іоанна Ефеського була вперше введена в науковий обіг (перекладена та опублікована) сходознавцем В. Кюртоном (1808–1864, Велика Британія) в Оксфорді. Від середини 19 ст. праці діяча стали предметом спеціалізованих досліджень. Здійснено їх переклади головними європейськими мовами.

Додатково

Після 566 лідери монофізитської партії тритеїстів єпископи Конон Тарський і Євген Селевкійський хотіли, щоб Іоанн приєднався до їхньої єресі. У 570 в м. Константинополі з ініціативи імператора відбувся диспут, на якому третейським суддею виступив столичний патріарх Іоанн III Схоластик. Тритеїстів представляли Конон і Євген, а серед їхніх опонентів був Іоанн Ефеський, який під час диспуту дотримувався нейтралітету.
Іоанн описав патріарха Євтихія у знущальних тонах, глузував, зокрема, з його полемічних творів про дві природи Ісуса Христа, які імператор велів заборонити, щоб вони не викликали заворушень у Церкві. За словами автора, завдяки гонінням на монофізитів любителі легкої наживи займалися відкритим пограбуванням вірян. Гоніння припинилися лише зі вступом на патріарший престол Іоанна IV Постника (582–595).
Іоанн повідомляв в «Історії» про свою участь у процесах 580, коли патріархи Євлогій Александрійський (580–607) та Григорій Антіохійський (570–593) були звинувачені у сумнівних діях — принесенні у Дафні в жертву хлопчика.
У «Церковній історії» Іоанн описав слов’ян як «проклятий народ», що в 580-х роках спустошив Балкани, захопив багато міст і перетворив римські провінції на власні володіння. Він із подивом зазначав, що слов'яни — «люди прості» — навчилися воювати «краще за ромеїв», «набули золото, срібло, і табуни коней, і багато зброї».
Іоанн мав таку повагу у своїх релігійних супротивників, що навіть місцева громада халкідонітів брала участь у його похороні.

Праці

А н г л. п е р е к л. —

The Third Part of the Ecclesiastical history of John Bishop of Ephesus. Oxford : Oxford University Press, 1853. 418 p.
Lives of the Eastern Saints // Patrologia Orientalis / Ed. by E.W. Brooks. Paris : Firmin-Didot, 1923–1926. Т. 17–19.

Л а т. п е р е к л. —

Iohannis Ephesini Historiae ecclesiasticae fragmenta quae e prima et secunda parte supersunt // Chronicon anonymum Pseudo-Dionysianum vulgo dictum II / Coll. E. W. Brooks. Louvain : Durbecq, 1927. Vol. 2. 420 p.

Н і м. п е р е к л. —

Die Kirchengeschichte des Johannes von Ephesus. Munchen : G. Stahl, 1862. 311 p.

Література

Land J. P. N. Joannes Bischof von Ephesos, der erste syrische Kirchenhistoriker. Leyden : Brill, 1856. 200 р.
Atiya A. A History of Eastern Christianity. Millwood : Kraus Reprint, 1980. 489 p.
Harvey S. A. Asceticism and Society in Сrisis: John of Ephesus and the Lives of the Eastern saints. Berkeley : University of California Press, 1990. 226 p.
Palmer A. Monk and Мason on the Tigris frontier: the early history of Ṭur ʻAbdin. Cambridge : Cambridge University Press, 1990. 265 p.
Шевченко І. Релігійні місії очима Візантії // Перекл. з англ. Й. Вільхового, М. Габлевич. Записки НТШ. Львів, 1991. Т. 222. С. 11–27.
Roey A. van, Allen P. Monophysite texts of the sixth century. Leuven : Peeters Publishers, 1994. 320 p.
Menze V.-L. Justinian and the making of the Syrian Orthodox Church. Oxford : Oxford University Press, 2008. 316 p.

Автор ВУЕ

І. П. Мозговий

Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Іоанн Ефеський // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Іоанн Ефеський (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 05.05.2026