Іконошанування

Ікона Богородиці з монастиря Св. Катерини на Синаї, 6 ст.

Іконошанува́ння (від ікона) — у християнстві (православ’ї, католицизмі) — догмат, ухвалений на Сьомому Вселенському соборі (787), який встановлює правило шанобливого ставлення до ікон (образів) і водночас розрізняє шанування образу та поклоніння (служіння) Богу, Першообразу; елемент релігійного культу.

Характеристика

Зміст догмата формувався як богословський розвиток учення про Боговлюднення, нерозривне й незмінне сполучення в Ісусі Христі Божественної та людської природ. Відповідно до нього, під час споглядання Христа, зображеного в Його людській природі («пришестя в тілі»), та через акти пошанування ікон (поклони, цілування та ін.) християни водночас встановлюють особистісне спілкування з Богом, відновлюють зв’язок з Ним, торують шлях до спасіння. Іконошанування та іконопис, отже, з богословського погляду нерозривно пов`язані з тим оновленням і обожненням людського єства, яке було звершене у Христі. Прояви шани до ікон у цьому контексті постають як літургійне діяння.

Трульський (П’ято-Шостий) собор (692), що продовжив справу П’ятого (553) і Шостого (681) Вселенських соборів, ухвалив кілька правил стосовно церковного мистецтва (іконографії та іконології стосуються передусім 73-тє, 82-ге та 100-те правила). В ухвалах йшлося про належне зображення Христа (правило 82: «наказуємо віднині на іконах, замість старозавітнього агнця, зображувати в людському вигляді Агнця, що бере гріхи світу, Христа Бога нашого, аби через приниження побачити велич Бога-Слова і згадувати про Його життя в тілі, Його страждання і спасительну смерть…»); вони привертали увагу до того, який духовний зміст несе образ, яке його сакральне значення та як саме манера зображення має віддзеркалювати славу Божу. Це вважають початком створення іконографічного канону в християнстві.

Сьомий Вселенський собор (Другий Нікейський, 787) підтвердив ухвали Трульського. Поряд із тим Отці собору підкреслили розрізнення зображеного і реального Першоообразу: шана, яку віряни віддають іконі, належить її Першообразу, іпостасі, тому, Хто зображений, а не власне зображенню, матеріалу ікони — дереву і фарбам («честь, яку ми образу надаємо, переходить до Першообразу, i той, хто вклоняється іконі, той посутньо вклоняється Особі, на ній зображеній»; «оскільки через зображення на іконах Вони видимі для нас, то ті, хто на Них дивляться, спонукані згадувати та любити Першообрази»). Відповідно, розрізняють акти поклоніння (винятково Богу) і акти вшанування (ікон, образів, інших священних предметів).

Іконошанування у східному християнстві розглядають і в аспекті індивідуального містичного досвіду, споглядання, уявлення і містичного переживання вищої реальності, занурення в роздуми про таємниці християнського об'явлення.

Середньовічне богослов’я Західної церкви (наприклад, розлога Libri Carolini, укладена за наказом Карла I Великого, кін. 8 ст.) також акцентувало, що образи — це лише репрезентація, а не явлення святого, їхнє завдання — спонукати до пригадування духовних смислів. Вони мають повчальне, катехитичне та естетичне значення. Крім того, Церква розглядала зображення як заміну Святого Письма для неписьменних (тобто для переважної більшості тогочасних мирян, див. у ст. Біблія бідних) — вони служать для навчання неосвічених, ілюстрування таємниці втілення, а їх споглядання пробуджує відданість краще, ніж слухання проповіді (Тома Аквінський).

Противники цієї релігійної практики ототожнювали шанування ікон з ідолопоклонством та марновірством. Ікононошанування відкидали деякі середньовічні єресі, від епохи Реформації — протестантські церкви.

Історична довідка

У перші століття існування християнства іконошанування не посідало помітного місця у релігійних практиках.

З-поміж перших іконографічних пам’яток найважливіше місце посіли розписи катакомб, некрополів, де відбувалися регулярні зібрання і богослужіння перших християн (натепер відомо понад 80 таким комплексів). Серед зображень головували символи (риба, якір, голуб, ягня, хрест, трикутник), алегорії (рибалки, Доброго пастиря, виноградної лози, пелікана, оленя, що йде до джерела, птахів із ягодами), найчастіше запозичені з євангельських притч. Давні розписи зображували переважно біблійні епізоди.

Окрім ікон, які традиція приписує апостолу та євангелісту Луці, з 1 ст. н. е. відомі зображення Хрещення Господнього, Таємної вечері, з 2 ст. — Благовіщення, Хрещення, Різдва Христового та ін. Осібне місце в ранній іконографії відведено Богородиці. Її зображення в катакомбах (найдавніші датують кін. 1 — поч. 2 ст.) майже такі ж чисельні, як і Христа, найпоширеніші сюжети — поклоніння волхвів і Благовіщення.

Найдавніші відомі «портретні» ікони, писані на дереві (дошках), відносять до 5‒6 ст. (ікона «Спасіння римського народу», 5 ст.; ікона Богородиці з немовлям в оточенні ангелів і святих з монастиря Святої Катерини біля гори Синай, 6 ст.), хоча не виключають, що подібні зображення існували набагато раніше, в 2‒3 ст. (про них згадував, зокрема, Євсевій Кесарійський).

На розвиток іконографії та іконології вплинули кардинальні зміни в статусі християнства після Міланського едикту (313) та проголошення його офіційною релігією Римської імперії. Висновують про масове поширення ікон уже в 6 ст. Водночас постало питання про неприпустимість язичницьких впливів на християнське мистецтво. Створення в епоху Юстиніана I Великого довершених архітектурних і образотворчих взірців актуалізувало розвиток богословської мистецької теорії, чітких релігійних канонів. Власне це завдання і розв’язували згадані Вселенські собори.

Утвердження іконошанування в християнській церкві було непростим, відбувалося через гострі дебати і конфлікти. 726 візантійський імператор Лев III Ісавр (правив у 717‒741) видав указ про заборону вшанування ікон, чим започаткував понад столітній (726–843) період іконоборства. Після відновлення іконошанування трактати іконоборців, ухвали т. з. іконоборчих соборів (754, 815), інші документи були майже повністю знищені. Фрагменти іконоборчої літератури відомі з уривків, які прихильники іконошанування наводили в своїх працях з метою спростування.

Авторитетними апологетами іконошанування були Іван Дамаскин, Феодор Студит та ін.

Форми іконошанування

Традиційні форми шанування ікон: розміщення їх у храмах, каплицях, біля святих місць, на перехресті доріг, на почесних місцях в оселі; благоговійне цілування, поклони, запалювання свічок, кадіння; прикрашання багатими окладами та вотивними дарами; укладання акафістів; урочисті процесії, благословіння іконами тощо. З часом з’явилися різні чини освячення ікон (у богословському розумінні таке освячення змінює природу іконописного образу).

Сформувалася особлива символіка, «мова» образів, де кожен знак, елемент зображення, жест, колір, пропорції тощо наділені особливим значенням (див у ст. Іконопис), що вплинуло на розвиток церковного образотворчого мистецтва.

Додатково

На відміну від богословського тлумачення мистецтвознавчий підхід аналізує ікону як художній твір з певними формальними, стилістичними, іконографічними та технічними характеристиками, що виготовлений у конкретному історичному та регіональному контексті.

Література

Вайцман К., Хадзидакис М., Миятев К. и др. Икони от Балканите, Синай, Греция, България,Югославия. София; Белград : Български художник, 1967. 220 с.
Weitzmann K. The Icon. Holy Images — Sixth to Fourteenth Century. New York : G. Braziller, 1978. 134 р. URL: https://archive.org/details/iconholyimagessi0000weit_o7i4/page/n5/mode/2up
Бычков В. В. Малая история византийской эстетики. Киев : Путь к истине, 1991. 406 с.
Степовик Д. В. Іконологія й іконографія. Івано-Франківськ : Нова Зоря, 2003. 312 с.
Власенко А. Доіконоборський період формування іконографічного канону // Київська православна богословська академія. 2011. URL: https://kpba.edu.ua/novyny/publikatsii/doikonoborskyi-period-formuvannia-ikonohrafichnoho-kanonu-ta-ioho-znachennia-u-transformatsii-estetychnoi-spadshchyny-ellinizmu/
Козінчук В. Р. Українська ікона: трансформація канону. Івано-Франківськ : Симфонія форте, 2023. 655 с.