Соціалізація

Соціаліза́ція (лат. socialis — громадський) — процес входження індивіда у суспільство. Містить засвоєння системи знань, норм, правил поведінки, цінностей та переконань, що дозволять ефективно функціонувати в межах певного суспільства.

Соціалізацію розглядають як двосторонній процес — цілеспрямований вплив суспільства на індивіда та його власні зусилля щодо входження в суспільство з подальшим набуттям бажаних соціальних статусів. Представники психоаналізу вважали, що процес закінчується з настанням дорослості, коли характер та поведінка людини стають майже незмінними. Переважаюча точка зору — соціалізація відбувається упродовж життя.

Теорії

Вивчається у галузях:

• психології (діяльність та засвоєння нового досвіду);
• соціальної психології (взаємодія у межах невеликих груп та їхній вплив на індивіда);
• соціології (співвідношення інститутів соціалізації та набуття соціальних статусів);
• культурології (відмінності процесу соціалізації у різних культурах);
• педагогіки (виховні аспекти соціалізації).

Найбільшу кількість досліджень зосереджено у психології, соціальній психології, соціології.

Основні психологічні теорії

• Психоаналіз (З. Фрейд, К. Г. Юнг, А. Адлер, К. Горні, Е. Фромм).

Представники напряму вважали, що ставлення до себе та навколишніх закладається у ранньому дитинстві як результат впливу найближчого соціального оточення. За наявності психотравмуючих подій індивід може стати песимістичним, жорстоким, зацикленим на проблемах, недовірливим до світу. Події раннього дитинства, порядок народжуваності в сім’ї та стиль виховання визначають стиль життя індивіда, ставлення до інших та спосіб взаємодії з людьми.

• Епігенетична теорія розвитку (Е. Еріксон).

Можливість засвоєння соціальних навичок залежить від вікового періоду, в якому знаходиться особистість. Від народження людини виділяють 8 вікових періодів. У кожен з них психіка максимально сприйнятлива до засвоєння певного типу інформації (сензитивність). Це оприявнюється у провідному виді діяльності (емоційне спілкування, сюжетно-рольові ігри тощо).

Якщо існує депривація необхідної у цей час інформації, соціалізація може сповільнитися або й стати неможливою надалі (феномен «дітей Мауглі»).

Кожен період закінчується кризою віковою, успішність проходження якої залежить від оточення, що впливає на неї (соціальна ситуація розвитку), в результаті чого людина набуває нових психологічних якостей (вікових новоутворень).

• Біхевіоризм (Дж. Б. Вотсон, Б. Ф. Скіннер).

Зовнішнє середовище є ключовим чинником формування особистості: знання, мова, переконання, цінності, ідентичності набуваються у процесі соціального научіння. Суспільство шляхом застосування позитивного та негативного підкріплення формує бажані для нього типи поведінки та стимулює до відмови від небажаних чи деструктивних.

Соціологічні теорії

• Структурний функціоналізм (Т. Парсонс, Р. К. Мертон).

Соціалізація — процес набуття соціальних статусів та засвоєння рольових ідентичностей та навичок рольової поведінки у межах цих статусів.

• Символічний інтеракціонізм (Ч. Г. Кулі, Дж. Г. Мід, Г. Блумер). Особистість — сукупність психічних реакцій людини на думку про неї оточуючих — значимих інших.

Ч. Кулі запропонував концепцію «дзеркального Я» — суспільство слугує своєрідним дзеркалом, у якому людина бачить реакції значимих інших на власну поведінку. Людина є суб’єктом, тобто активно обирає як слід змінювати поведінку, щоб покращити сприйняття себе навколишніми та забезпечити входження у бажані (референтні) для неї групи. Цьому допомагають агенти соціалізації — люди, які виступають провідниками у групи, навчають та допомагають засвоєнню навичок взаємодії.

Етапи соціалізації

У концепції символічного інтеракціонізму соціалізацію розглядають як процес, що відбувається у два етапи.

• Первинна (неформальна) соціалізація — процес першого входження в людську спільноту (первинні групи), засвоєння базових навичок спілкування та зразків поведінки. Найбільш динамічною є у ранньому дитячому віці. У старшому ж первинні групи лише корегують попередньо засвоєні зразки поведінки. Агенти первинної соціалізації — найближче коло людей (переважно члени сім’ї, родини, найближчі друзі, сусіди) із порівняно більш емоційним характером.
• Вторинна (формальна) соціалізація — процес входження у певні соціальні спільноти (вторинні групи), засвоєння навичок спілкування та типів поведінки, прийнятих саме у цих групах (університетська група, робочий колектив тощо), відбувається у більш усвідомленому віці. Агентами вторинної соціалізації виступають формальні особи, не пов’язані значними емоційними зв’язками з суб’єктом соціалізації.

Часто використовують триетапний підхід.

• Дотрудова соціалізація охоплює дитинство та юність, до моменту входження в колектив трудовий. Особистість виступає переважно об’єктом: суспільство здійснює вплив, регулює та контролює поведінку за допомогою економічних важелів.
• Трудова соціалізація охоплює період економічної активності та набуття професійних статусів. Особистість є об’єктом (суспільство впливає на поведінку) та суб’єктом (особистість може впливати на інших людей, регулюючи їхню поведінку).
• Посттрудова — соціалізація після праці; процес, що позначає соціальну адаптацію особистості до втрати професійних статусів (зазвичай у зв’язку з виходом на пенсію) та поступовим зниженням фізичної і соціальної активності (через вікове погіршення здоров’я). Із посттрудовою соціалізацією пов’язана значна кількість досліджень соціальної ексклюзії (виключення з соціального життя) та десоціалізації (процес втрати соціальних зв’язків та становища / статусу в суспільстві, що може мати наслідком депривацію основних соціальних потреб та труднощі в задоволенні базових потреб).

Різновиди соціалізації

Основа поділу — результативність.

• Успішна — особистість включена у суспільство, ефективно у ньому функціонує (один із методів перевірки — соціометрія). Наслідок — соціальна інклюзія (включення у групу, можливість задовольнити необхідні соціальні потреби у спілкуванні, визнанні тощо).
• Неуспішна — індивід не може ефективно виконувати соціальні ролі, відчуває дискомфорт від перебування у певному соціальному середовищі. Наслідок — соціальна ексклюзія (виключення з групи чи соціальна ізоляція).

Основа поділу — сфера, у межах якої відбуваються: гендерна, професійна, вікова соціалізація.

• Гендерна соціалізація — процес засвоєння зразків поведінки, що вважаються нормою для осіб переважно чоловічої чи жіночої статей у межах певного суспільства; прийняття гендерної ідентичності.
• Професійна соціалізація — процес засвоєння норм і правил поведінки, визначених для носіїв певних професійних статусів та входження у професійні субкультури; прийняття професійної ідентичності.
• Вікова соціалізація — процес засвоєння зразків поведінки, що вважаються нормою для осіб певного віку у межах певного суспільства; прийняття вікової ідентичності.

Література

1. Рубчевский К. В. Формы прохождения социализации личности // Психологическая наука и образование. 2002. № 2. С. 86–92.
2. Выготский Л. С. Психология развития человека. Москва : Смысл ; Эксмо, 2005. 1136 с.
3. Григорьева М. Ю. Факторы успешной социализации подростков в современном обществе // Образование личности. 2018. № 2. С. 104–110.
4. Пальчинська М. В. Соціалізація особистості в умовах віртуалізації суспільства // Наукове пізнання: методологія та технологія. 2019. № 2 (43). С. 82–89.

Автор ВУЕ

М. П. Кухта

Покликання на цю статтю: Кухта М. П. Соціалізація // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Соціалізація (дата звернення: 23.10.2026).

 

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.04.2022