Потворне
Потвóрне — категорія естетики, яка позначає те, що викликає чуттєву відразу і незадоволення через недосконалість, дисгармонійність, безформність або невпорядкованість.
Історична довідка
Архаїчна свідомість мислила потворне як «викривлене», спотворене. Так, стародавні іранці вважали жаб, скорпіонів, павуків тощо за втілення злого бога Ангра-Майнью та нищили їх. У давньогрецькій релігії потворне представлене чудовиськами (Медуза Горгона, Мінотавр, Цербер тощо); їх нищать стріли-промені Аполлон (бог), меч Персея тощо. Давньогрецькі філософи розкривали сутність потворного через його ознаки (неспівмірність, неузгодженість, невизначеність, асиметрія, дисгармонійність, безформність) і пропонували дві лінії його розуміння. Перша, започаткована Платоном і Аристотелем, пов’язана із визнанням центризму категорії прекрасного та другорядності — потворного. Платон розглядав потворне як негативний наслідок матеріальності речей. Аристотель осмислював його як мистецький феномен: відразливе у художньому творі може викликати естетичне задоволення від майстерності митця, а трагедія є «профілактикою» потворного у дійсності. Друга лінія розуміння потворного розроблена кініками, котрі представляли його як естетичну цінність.
У середньовічній християнській картині світу задум Бога-Творця мислився як бездоганний; потворною тут виступає спокуса розриву з Богом, що тлумачилося як антитеза прекрасному і рух до небуття. Псевдо-Діонісій Ареопагіт трактував його як прояв зла та називав «неподібною подобою» (на відміну від прекрасного — символу Божественної краси); Василій Великий пов’язував потворне з переживанням відрази. В Августина Блаженного і Томи Аквінського потворне позбавлене самостійного онтологічного підґрунтя і є нестачею краси. У середньовічній естетиці чуттєва краса без етичної складової визнавалася джерелом гріховних спокус, а неприваблива зовнішність могла суміщатися з незримою красою. Чернечий аскетизм возвеличував потворні речі, семантично пов’язані зі стражданнями Христа і святих. У сміховій культурі Середньовіччя і Відродження потворне і комічне співіснують у гротеску. Образи потворного часто присутні в творчості І. Босха і А. Дюрера.
У 18 ст., у річищі ідеології Контрреформації почалася художня реабілітація потворного (трагічні карлики Д. Веласкеса тощо), яка швидко набрала сатиричного характеру. А. Рокко у комічній формі прославляв потворних жінок і тілесні конфузи. Е. Берк пов’язував потворне як протилежність прекрасному з піднесеним. Естетика класицизму відкидала потворне; філософи Просвітництва осмислювали можливості його зображення в мистецтві. Д. Дідро звертав увагу на його відносність. Ґ. Е. Лессінґ розглядав специфіку відтворення потворного в різних видах мистецтва і труднощі його зображення. І. Кант розвивав думку Аристотеля щодо необхідності стриманого зображення потворного у мистецтві. Г. В. Ф. Гегель стверджував, що деякі види мистецтва можуть дозволити собі більше в зображенні потворного, але митець повинен це мінімізувати.
У 19 ст. дозвіл на зображення потворного радикалізується. Й. К. Ф. Розенкранц називав його тіньовою стороною, але й невід’ємним моментом прекрасного, виділяв потворне духовне, потворне в природі та мистецтві. Принципом існування потворного він вважав несвободу духу під час переходу від духовного ідеалу до матеріальної реалізації, а формою виявлення потворного-як-несвободи називав карикатуру, в якій примирення потворного з прекрасним здійснюється через комічне.
Ідею цінності потворного в мистецтві розвивав романтизм. Багатьох приваблювало потворне як жахливе (твори М. Шеллі, Ф. де Гойї), а В. Гюго переосмислив співвідношення потворного і доброго в дусі християнської традиції (образ Квазімодо) і вважав гротеск найважливішою категорією сучасної естетики. Це було успадковано реалізмом (Ч. Діккенс, Ф. Достоєвський тощо). Потворне посіло особливе місце в натуралізмі, де воно позбавилося етичної оцінки та сигніфікувало недосконалість нашого світу (Е. Золя).
Естетизація потворного спостерігалася у поезії Ш. Бодлера і А. Рембо. Увага до його зображення притаманна мистецькому авангарду 20 ст. З. Фрейд пояснював захоплення потворним тим, що воно вириває людину зі звичного світу, переносячи у світ, протилежний і повсякденному, і прекрасному.
Постмодернізм фактично знімає етичне розмежування Добра та Зла, естетичну диференціацію Прекрасного і Потворного. Т. Адорно наголошував на первинності потворного щодо прекрасного і пов’язував виникнення уявлень про нього з табу на архаїчні криваві культи. Для Т. Адорно мистецтво до 20 ст. позначене діалектикою прекрасного і потворного, але від другої половини 19 ст. частка потворного у мистецтві щодалі збільшується (через розвиток техніки, що чинить насильство над людиною і природою). Г. Зедльмайер заперечував цінність потворного і трактував його піднесення в мистецтві як вираження деформації світогляду. За Ю. Кристевою, потворне відіграє центральну роль у катарсисі: через огиду відбувається очищення від екзистенціального жаху. У. Еко розглядає потворне як самостійну і цінну неоднозначну естетичну категорію. Різні аспекти потворного осмислювали Ж. Батай, Ж. Бодріяр, С. Жижек.
Характеристика
Суть потворного увиразнюється у співвідношенні з іншими категоріями естетики. Його визначення як протилежності прекрасному є недостатнім. Потворне — не просто заперечення краси, воно в негативній формі відображає уявлення про естетичний ідеал, позначає неутилітарні стосунки, пов’язані із негативними емоціями, переживаннями невдоволення та відрази. Важливим є співвідношення потворного із піднесеним, жахливим, моторошним, навіть комічним.
Потворне багатоманітне в проявах. Т. Адорно джерелом його багатозначності називав існування опозиції прекрасного — потворного. За К. Розенкранцем потворне — не антипод краси, а щось, що перебуває між красивим і комічним, тому можна виділити такі його види, як безформність, неправильність або помилковість та дефігурацію. У. Еко розрізняв потворне саме по собі, потворне формальне (негармонійне співвідношення частин, порушення норми пропорції між частиною і цілим або загалом пропорцій), зображення обох цих варіантів у мистецтві та ситуативно потворне.
Значення
Естетика розрізняє потворне у дійсності та у мистецтві. Уявлення про нього пов’язані з естетичними ідеалами доби (народу). Воно переживається як дисгармонійність, непропорційність, нестача, може трактуватися як прояв хаосу або бути джерелом естетичного задоволення (в авангарді та сучасному мистецтві), відбивати індивідуальні та соціальні страхи. У. Еко стверджував, що потворне з форми викриття зла у класичній естетиці перетворилося на засіб провокації у сучасних естетиці і художніх практиках. Т. Адорно звертав увагу на соціальні аспекти зображення потворного, яке є викликом існуючому суспільному ладу та світопорядку. Потворне часто супроводжує демонізацію ворога. Естетика потворного особливо затребувана в часи соціальних потрясінь. Поширення культурою масовою і мас-медіа потворних образів може призвести до дистанціювання і байдужості реципієнтів.
Додатково
Н. Гудмен описав парадокс потворного, суть якого полягає в тому, що потворні речі можуть виявитися естетично привабливими, натомість прекрасне може трактуватися як надмірно солодкаве і відразливе. Вирішити цей парадокс найпростіше, звузивши поняття про красу і розглядаючи потворне як дещо цікаве або розрізняючи декілька рівнів естетичних цінностей, що знаходяться у взаємному співвідношенні, коли деякі предмети з одної перспективи будуть вважатися красивими, а з іншої – навпаки.
Цитати
«Якщо взагалі щось виникло в чомусь, то радше гарне виникло в огидному, ніж навпаки».
(Адорно Т. Теорія естетики / Пер. з нім. П. Таращука. Київ : Основи, 2002. С. 75).
«Схильність сучасного мистецтва до тавтології потворного (погане — це насправді погане) втілює настрій розгубленості, який подається як доля».
(Бондаревська І. А. Некрасиве мистецтво // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». Філософія та релігієзнавство. 2016. Т. 180. С. 19).
Література
- Лессинг Г. Э. Лаокоон, или о границах живописи и поэзии / Пер. с нем. Е. Эдельсона // Избранные произведения. Москва : Художественная литература, 1953. С. 385–516.
- Адорно Т. Теорія естетики / Пер. з нім. П. Таращука. Київ : Основи, 2002. 518 с.
- Кристева Ю. Отвращение // Силы ужаса: эссе об отвращении. Санкт-Петербург : Алетейя, 2003. С. 36–67.
- История уродства / Под ред. У. Эко.; пер. с итал. А. А. Сабашниковой, И. В. Макарова, Е. Л. Кассировой и др. Москва : Слово/Slovo, 2007. 456 с.
- Зедльмайр Х. Утрата середины / Пер. с нем. С. С. Ванеяна. Москва : Прогресс-традиция ; Издательский дом «Территория будущого», 2008. 640 с.
- Розенкранц К. Эстетика безобразного / Пер. с рум. Шкепу М. А. // Шкепу М. А. Эстетика безобразного Карла Розенкранца. Киев : Феникс, 2010. С. 37–259.
- Єременко Ю. В. Потяг до потворного: від огиди до катарсису // Філософські дослідження. Вип. 11. Луганськ, 2010. С. 172–181.
- Бондаревська І. А. Некрасиве мистецтво // Наукові записки Національного університету «Києво-Могилянська академія». Філософія та релігієзнавство. 2016. Т. 180. С. 12–21.
- Буцикіна Є. О. Трансформація категорії «потворне» в межах постнекласичного естетичного дискурсу // Мультиверсум. Філософський альманах. 2016. Вип. 3-4. С. 146–154.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Доброносова Ю. Д. Потворне // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Потворне (дата звернення: 11.10.2026).
Оприлюднено: 28.10.2019
