Партія влади

Партія влади — політична сила, що за результатами парламентських виборів отримала право одноосібно або через участь у коаліції на формування уряду; відіграє роль головного виразника інтересів еліти політичної у сфері політики публічної. У ширшому сенсі — політична партія чи блок політичний, що асоціюється із чинною владою, є її опорою та використовує адміністративний ресурс для збереження свого домінування, часто маючи прагматичний і деідеологізований характер.

Характеристика

Партія влади є типовим явищем для недемократичних або гібридних режимів політичних. Характерні риси:

• розмиття меж між партійними структурами і державними органами;
• контроль над ключовими міністерствами, місцевою владою;
• орієнтація на загальні гасла політичні, а не системні програми;
• домінування політичного лідера, якому підпорядкована ідеологія;
• жорстка ієрархічна побудова, низька внутрішньопартійна демократія;
• активне використання адміністративного ресурсу і тиску на опозицію;
• штучне нарощування членства за рахунок залежних від держави працівників;
• використання доступу до влади для отримання незаконних переваг і збагачення;
• короткий життєвий цикл, що завершується розпадом після втрати влади.

Сприятливе підґрунтя для утвердження партії влади створюють однопартійне домінування в парламенті, слабкість опозиції, нерозвиненість громадянського суспільства, відсутність громадського контролю, корупція, апатія соціальна і фрустрація суспільства.

Партії влади широко представлені на пострадянському просторі (Білорусь, РФ, Україна тощо).

В Україні

Під партією влади розглядають об’єднання політичне партійного типу, створюване консолідованою політичною елітою з метою збереження й відтворення влади, формування уряду, більшості парламентської та забезпечення президентського курсу. У такі партії залучають представників олігархії та чиновництва, їхню підтримку забезпечує використання адміністративного ресурсу.

Історична довідка

Спільним для партій влади в радянській Україні була організаційна побудова за територіально-виробничою ознакою, успадкованою від республіканської партійної організації КПРС — Комуністичної партії України (КПУ). Ця модель передбачала створення ієрархічної структури від центральних до первинних осередків, що забезпечувало тотальний контроль. Критерієм успішності вважали зростання чисельності партії, часто шляхом адміністративного примусу.

Після невдалого серпневого путчу 1991 і заборони КПУ її націонал-комуністичне крило на чолі з Л. Кравчуком трансформувалось в неінституціоналізовану протопартію влади, перехопивши в опозиції гасла незалежності. У перші роки президентства Кравчука роль таких протопартій відігравали як новостворені демократичні сили (напр., Народний рух України), так і стара номенклатура.

Історія партійного будівництва України налічує кілька партій влади.

Народно-демократична партія (НДП) наприкінці першої каденції Л. Кучми стала спробою створити партійну організацію з чиновників. Вона мала центристську, пропрезидентську орієнтацію, трималась ідеології державницького патріотизму і використовувалася для адміністративної мобілізації електорату. Після 2002 НДП втратила політичну вагу.

Під час другої каденції Кучми статус партії влади ділили кілька політичних проєктів — надбудов олігархічних груп: Соціал-демократична партія України (об’єднана) [СДПУ(о)], «Трудова Україна», Партія регіонів. На парламентських виборах 2002 вони об’єднались у блок «За єдину Україну!» («За ЄдУ!»), який став першою спробою влади сформувати консолідовану політичну силу навколо президента, «технічним» інструментом контролю над Верховною Радою України.

Після Помаранчевої революції у січні 2005 В. Ющенко ініціював створення партії влади — «Народного союзу «Наша Україна» (НСНУ). Партія мала націонал-демократичну ідеологію, значну народну підтримку, але через внутрішні конфлікти і невиконані обіцянки втратила вплив після програшу Ющенка на виборах у 2010.

Партія регіонів стала класичним прикладом авторитарно-олігархічної партії влади, особливо після обрання В. Януковича Президентом України (2010). Характеризувалася злиттям партійного апарату з державною вертикаллю, залежністю від олігархічного капіталу, використанням адміністративного ресурсу, корупцією та проросійською орієнтацією. Крах партії пов’язаний із порушенням курсу України на євроінтеграцію, репресіями та узурпацією державної влади, що призвели до Революції гідності. Після повномасштабного вторгнення РФ в Україну (24.02.2022) рішенням суду заборонена як партія, що загрожує національній безпеці.

Особливості українських партій влади

Українські партії влади сутнісно були партіями «персоналістського» типу. Головною метою їхнього оточення був доступ до державних ресурсів для використання у приватних інтересах. Такі партії функціонували як картелі: вищі партійні функціонери політичні ставали одночасно державними службовцями, що контролювали процес ухвалення рішень. Вплив рядових членів був незначним. Відмінні риси — інтелектуальна невиразність програм, вождизм, чванство, зневага до підлеглих, агресивна нетерпимість до інакомислення тощо. Сполучення партії з владою неминуче прирікало партію влади на політичну поразку.

Життєдіяльність партії влади забезпечували такі чинники:

• під час виборів на користь такої партії шляхом механічного адміністративного втручання формували ілюзію потужної електоральної підтримки, а з метою збільшення загальноукраїнського відсотка підтримки виокремлювали «базовий» регіон;
• обрана партія потрапляла в парламент, створювала дієву фракцію парламентську, концентрувала значні фінансові й владні ресурси;
• привабливість для номенклатури проявлялась у наростанні випадків вступу (або примусу вступу) до неї представників місцевої влади і місцевого самоврядування;
• чітке орієнтування партії влади на виконавчу влади вертикаль, що докладала зусиль для її перемоги на парламентських виборах;
• умови майже абсолютної позапартійності посттоталітарного суспільства, яке складалося з осіб, привчених вирішувати проблеми за рахунок держави;
• у виконавчій вертикалі влади юридично не було місця будь-яким політичним партіям, понад те, ця гілка влади не потребувала партійного втручання;
• навколо партії влади існували створені нею партії-сателіти, протистояти яким «призначено» представників умовної ліво-консервативної опозиції;
• неможливість за традицією політичної боротьби партії передбачити майбутнє її керівництва й організації загалом, проте за біографією політика можна дослідити історію створення і діяльності партії.

Література

1. Мелешевич А. Партії влади та партійні системи в пострадянських країнах // Вибори та демократія. 2006. № 1. С. 72–80.
2. Мороко В. В. Феномен «партії влади» : традиції радянської партійної роботи в діяльності сучасного українського політикуму // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. 2008. № 1 (23). С. 315–325.
3. Дем’яненко Б. Л. Проблеми формування та функціонування «партій влади» в Україні в сучасних політологічних дослідженнях // Розвиток кратологічних знань в Україні. Корсунь-Шевченківський : ФОП Гавришенко В. М., 2011. С. 582–695.
4. Дем’яненко Б. Прояви посттоталітарного синдрому у формуванні та функціонуванні «партій влади» в Україні // Наукові записки з української історії. 2012. Вип. 30. С. 32–38.
5. Пальшков К. «Партія влади». // Вдовичин І. Я., Угрин Л. Я., Шипунов Г. В. та ін. Новітня політична лексика (неологізми, оказіоналізми та інші новотвори). Львів : Новий Світ — 2000, 2015. С. 279.

Автор ВУЕ

• Б. Л. Дем’яненко

Покликання на цю статтю: Дем’яненко Б. Л. Партія влади // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Партія влади (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.08.2025