Серпневий путч 1991

Серпне́вий путч 1991 — антиконституційне захоплення влади, переворот державний, інспірований консервативними силами з метою гальмування процесу суверенізації республік Союзу Радянських Соціалістичних Республік і збереження прерогатив союзної державно-партійної номенклатури.

Історична довідка

Передумови

Улітку 1991 державні структури втратили контроль над розвитком суспільних процесів у СРСР. На 20.08.1991 заплановано підписати новий Союзний договір, за яким СРСР мали трансформувати в конфедерацію, скасувати частину вищих посад союзного рівня та провести радикальні кадрові зміни в усій номенклатурній вертикалі. Такий розвиток подій не влаштовував консервативні кола тогочасної владної еліти. Тому 19.08.1991 група з кола керівників союзних структур ізолювала М. Горбачова на його дачі в селищі Форосі та захопила владу в країні.

У змові брали участь заступник голови Ради оборони СРСР О. Бакланов (1932; тепер Україна — 2021; Росія), голова Комітету державної безпеки СРСР В. Крючков (1924–2007), прем’єр-міністр СРСР В. Павлов (1937–2003), міністр внутрішніх справ СРСР В. Пуго (1937–1991), голова Селянського союзу СРСР В. Стародубцев (1931–2011), президент Асоціації державних підприємств і об’єднань промисловості, транспорту та зв’язку О. Тізяков (1926–2019), міністр оборони СРСР Д. Язов (1924–2020; усі — Росія), віцепрезидент СРСР Г. Янаєв та ін.

Перебіг подій

19.08.1991 оприлюднено чотири документи, які мали на меті легалізувати змовницькі дії, підвести під них юридичну базу:

1. Указ віцепрезидента Г. Янаєва про те, що він тимчасово виконуватиме обов’язки глави держави, оскільки М. Горбачов не може це робити за станом здоров’я (без жодних посилань на висновки медичної експертизи).

2. Заява про необхідність запровадження надзвичайного стану в окремих районах СРСР терміном на 6 місяці. Для управління країною в цей час створено Державний комітет з надзвичайного стану (ДКНС, рос. ГКЧП).

3. Звернення до радянського народу, у якому, по-перше, ситуацію в СРСР схарактеризовано як кризу влади, зумовлену хаотичним сповзанням економіки до ринку, що спричинила вибух регіонального, групового та особистого егоїзму; по-друге, стверджено, що руйнація єдиного народногосподарського комплексу призвела до різкого падіння рівня життя населення; по-третє, заявлено, що в разі не застосування термінових та рішучих заходів зі стабілізації країну чекає голод, зубожіння, масові прояви стихійного невдоволення.

4. Постанова ДКНС № 1, зміст якої спрямовано на блокування будь-якої протидії ДКНС (розпуск усіх владних структур, воєнізованих формувань і визнання нечинними законів і рішень, які суперечать Конституції СРСР 1977; призупинення діяльності політичних угруповань, що перешкоджають нормалізації ситуації, заборона мітингів, демонстрацій політичних і страйків, встановлення контролю за засобами масової інформації). ДКНС підтримували реакційні сили в керівництві КПРС, хоч формально до його складу не ввійшов жоден функціонер політичний, а домінували представники воєнно-промислового комплексу та силових структур.

За рішенням ДКНС до м. Москви ввели Таманську мотострілкову та Кантемирівську танкову дивізії (362 танки, 140 бойових машин піхоти, 148 бронетранспортерів, 430 важких армійських грузовики, 3809 солдат та офіцерів). У розпорядженні ДКНС в столиці перебували Тульська повітрянодесантна дивізія, спецпідрозділ «Альфа», загони міліції особливого призначення, окрема дивізія особливого призначення ім. Дзержинського.

Епіцентром протистояння між консервативними лідерами ДКНС та ліберальними силами в особі керівництва РРФСР стала столиця СРСР. Б. Єльцин та його оточення вжили заходів, спрямованих проти заколотників. Розгорнули масштабну інформаційно-викривальну акцію для дискредитації ДКНС, доведення його антиконституційності. Наголошували на неправомірності відсторонення М. Горбачова від влади та запропонували взяти на себе витрати для проведення в триденний термін медичного огляду президента СРСР за участю експертів Всесвітньої організації охорони здоров’я. Організували оборону Білого дому (будівлі Верховної ради РРФСР). На заклик Б. Єльцина відгукнулося, за різними джерелами, від 4 до 90 тис. добровольців, які впродовж протистояння утворювали так зване живе кільце захисників, що було стримувальним фактором для ДКНС. Білий дім захищали 6 застав та 16 барикад, у приміщенні перебувало 1500 ополченців, 300 озброєних професіоналів, 300 ветеранів-афганців. Одразу після утворення ДКНС керівництво РРФСР ухвалило рішення про ешелоновану структуру опору. У м. Свердловську (тепер м. Єкатеринбург, Росія) створено опорну базу для боротьби із заколотниками. Туди терміново виїхав перший заступник голови Ради міністрів РРФСР О. Лобов (1937; тепер Україна — 2018; Росія), якого призначено головою резервного уряду. Міністр закордонних справ А. Козирев (1951; Бельгія) вилетів до м. Парижа для організації міжнародної підтримки Росії. Б. Єльцин, з одного боку, намагаючись максимально послабити вплив змовників, а з другого — діючи на перспективу, ухвалив низку постанов, що максимально концентрували владу в його руках. Указ Президента Росії № 61 підпорядковував всі органи виконавчої влади СРСР президенту РРФСР, а Указ № 64 оголошував Б. Єльцина командувачем збройних сил СРСР на території Росії. Виконувач обов’язків президента СРСР Г. Янаєв кваліфікував ці укази як неконституційні, такі, що не мають юридичної сили.

Очільники союзних республік. Н. Назарбаєв, Л. Кравчук, А. Акаєв та інші вичікували, не засудивши ні появу ДКНС, ні запровадження надзвичайного стану. У такий спосіб вони дистанціювалися на деякий час від московських подій, щоб, зберігши суверенітет, вступити в діалог з ДКНС як рівноправні партнери. Частина керівників великих регіонів: Татарстану, Краснодарського краю, Ростовської області, Самарської області та Липецької областей — підтримала заколотників.

Реакція громадськості на дії ДКНС була пасивною. На заклик Б. Єльцина розпочати загальний політичний страйк у м. Москві не відгукнулося жодне підприємство. Російське керівництво підтримала лише частина шахтарів — у Кузбасі застрайкували 16 зі 101 шахт і розрізів. Низка мітингів та демонстрацій відбулася в республіках. Зокрема, в Україні основними центрами антипутчиських виступів були західний регіон республіки — основна база націонал-демократичного крила опозиції, міста Харків і Донецьк — оплот її загальнодемократичної частини та м. Київ, що синтетично та органічно об’єднував різні потоки антитоталітарних сил. За даними КДБ у страйках і мітингах у країні взяло участь не більш ніж 150–160 тис. осіб.

20.08.1991 в другій половині дня в Генеральному штабі обговорювали питання про штурм Білого дому. Після проведеної напередодні рекогносцировки генерали — заступник командувача повітрянодесантних військ О. Лебедь (1950–2002; Росія), командир спецпідрозділу «Альфа» В. Карпухін (1947; тепер Україна — 2003; Білорусь), заступник командувача Московського військового округу А. Головньов (1942; тепер Росія) — доповіли, що оволодіти цим об’єктом не складно, однак будь-які силові дії на підступах призведуть до масштабного кровопролиття. Незважаючи на це, О. Лебедю наказали готувати комплекс заходів, спрямованих на блокування будівлі (операція «Гром»). Початок штурму призначено на 3 годину ночі 21.08.1991. Вночі стало відомо, що «Альфа» від участі в операції відмовилася, Дзержинська і Тульська дивізії не прибули на місце дислокації, а місце розташування бригади спецназу «Теплий стан» невідоме.

У ніч з 20 на 21 серпня в тунелі на перетині Садового кільця і проспекту Калініна (тепер вул. Новий Арбат) під час спроби зупинити колону бойової техніки загинули В. Усов (1954; тепер Латвія — 1991; тепер Росія), Д. Комар (1968–1991) та І. Кричевський (1963–1991; обидва — тепер Росія). Колегія Міністерства оборони СРСР ухвалила рішення про виведення військ з м. Москви, скасування підвищеної бойової готовності, рекомендувала міністру оборони терміново вийти зі складу ДКНС.

21.08.1991 до селища Форосу майже одночасно прибули дві делегації — ДКНС (Д. Язов, В. Крючков, О. Бакланов та ін). і російського керівництва на чолі з віцепрезидентом РРФСР О. Руцьким (1947) і головою Ради міністрів РРФСР І. Силаєвим (1930–2023; обидва — тепер Росія). М. Горбачов відмовився зустрічатися з путчистами та повернувся до м. Москви. Змовників невдовзі заарештували.

Характеристика

Серпневий путч 1991 був державним переворотом, про що свідчать класичні риси цього виду змін політичних:

• відмова частини державного керівництва від лояльності до легітимної влади;
• авантюристичні дії вузького кола змовників;
• фактичне (хоч і короткочасне) захоплення влади в країні;
• ізоляція легітимного лідера М. Горбачова;
• оприлюднення від імені самопроголошеного ДКНС юридичних документів — указів, заяв, звернень;
• намагання здійснити не докорінну зміну влади, а лише зміну суб’єкта влади політичної;
• бажання однієї політичної групи — керівників держави, військових, представників силових структур — усунути від влади нелегітимним способом іншу групу;
• втручання військових у процес політичний керівництва державою;
• використання армії для тиску політичного і психологічного на суспільство тощо.

Серпневий путч підготували та розпочали консервативні сили. Демократичні сили, скориставшись ситуацією, здійснили реальний державний переворот, що призвів до дезінтеграції СРСР.

Наслідки

Серпневий путч 1991 спричинив радикальні зміни в державному й суспільному житті країни, посиливши центробіжні тенденції в СРСР. 24.08.1991 український парламент ухвалив Акт про незалежність України. До кінця жовтня 1991 офіційно проголосили про незалежність держави ще 8 радянських республік. Цей процес став не лише одним зі свідчень краху перебудови в СРСР, а й важливим фактором остаточної дезінтеграції СРСР.

Додатково

У серпні 1991 історичні процеси відбулися майже за типологію державних переворотів політолога С. Ф. Гантінгтона: підготовлений і розпочатий консерваторами урядовий державний переворот / палацова революція (англ. government coup), що мав на меті лише зміну державного керівництва, під дією історичних обставин переріс у революційний державний переворот (англ. revolutionary coup), який, своєю чергою, зумовив кардинальні зміни і перетворення політичної, суспільної та економічної структури держави, що призвели до остаточної руйнації СРСР.

Література

1. Камінський А. На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні. Мюнхен : Український Вільний Університет, 1990. 624 c.
2. Литвин В. М. Украина: политика, политики, власть. На фоне политического портрета Л. Кравчука. Киев : Издательский Дом «Альтернативы», 1997. 335 c.
3. Бойко О. Д. Україна в 1985–1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, 2002. 306 с.
4. Даниленко В. М. Україна в 1985–1991 рр.: остання глава радянської історії. Київ : Інститут історії України НАН України, 2018. 278 с.
5. Плохій С. Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу / Пер. з англ. Я. Лебеденка, А. Сагана. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. 512 с.
6. Бойко О. Д. 30 років незалежності України : у 2 т. Харків : Фоліо, 2021. Т. 2. 446 с.

Автор ВУЕ

• О. Д. Бойко

Покликання на цю статтю: Бойко О. Д. Серпневий путч 1991 // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Серпневий путч 1991 (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 20.08.2025