Етнографія
Етногра́фія (грец. ἔθνος — народ, грец. γράφω — пишу) — галузь історичної науки, що вивчає походження народів, формування особливостей традиційної культури, побуту та процес їхнього розвитку.
Зміст
Історична довідка
Етнографія як наука про народи сягає пізнього Середньовіччя. Європейські держави почали колонізацію нових територій, що спричинило вивчення культури матеріальної і духовної (зокрема побуту, звичаїв тощо) корінних народів.
Уперше термін «етнографія» вжив письменник Й. Зоммер (1559–1622; тепер Німеччина) 1607 в м. Магдебурзі. У науковий обіг поняття ввійшло з кінця 18 ст.
Етнографію кваліфікували як одну з галузей географії, завдання якої полягало в загальному описанні окремого народу. У Франції етнографію розуміли як науку, що пропонує класифікацію мов. Пізніше науку долучено до системи антропологічних (див. Антропологія) знань. Поняття вживали як синонім до терміна «етнологія» та спочатку тлумачили як науку про культури, відірвані від їхніх творців і носіїв — народів, пізніше — як науку про відсталі у своєму розвитку, неісторичні народи.
У західноєвропейських та американських країнах терміном «етнографія» позначають описову народознавчу науку, яка функціонує переважно в системі музеїв.
Характеристика
Об’єкт і предмет дослідження
Об’єкти етнографічного дослідження — етноси, племена, народи, нації, групи етнографічні та етнічні.
Предмет дослідження — особливості способу життя та матеріального виробництва, домашні ремесла і промисли, знаряддя праці, житла та господарські будівлі, одяг і прикраси, традиційна їжа (страви та напої) тощо.
Складником етнографічних студій є різні аспекти духовної культури, зокрема звичаї, обряди, вірування, народний календар, традиційні знання, пов’язані з господарською діяльністю, про довкілля, людину, суспільство, способи лікування, прогнозування погоди, морально-етичні норми, сімейний і громадський побут, право звичаєве, різні форми народного мистецтва, усна поетична творчість та ін.
Методи аналізу
Етнографія поєднує описовий і теоретичний аспекти дослідження. Послуговується порівняльно-історичним методом, а також методами типологічного аналізу, комплексного аналізу, компонентного (системного) аналізу, реконструкції, безпосередніх польових спостережень і фіксацій, опитування, анкетування, інтерв’ю тощо.
Етнографія в Україні
Накопичення етнографічних відомостей тривало з часів Давньої Русі. Про особливості побуту та культури різних племен і народів зазначено в «Повісті минулих літ», «Слові о полку Ігоревім», а також у пізніших літописах, хроніках тощо. Свідчення про українців як окремий народ містять твори І. Вишенського, К. Зіновієва та ін.
Становлення української етнографії як науки почалося наприкінці 18 ст. Його пов’язують з друком праці «Опис весільних українських простонародних звичаїв…» (рос. «Описание свадебных украинских простонародных обычаев...») Г. Калиновського (дати й місця народження та смерті невідомі).
У 19 ст. на позначення відповідної науки функціонували терміни «етнографія», «народознавство» та «етнологія». На розвиток етнографії вплинула діяльність українських «Громад», Історичного товариства Нестора Літописця, Харківського історико-філологічного товариства, Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, Наукового товариства ім. Шевченка тощо. Центрами етнографічних студій були університети, зокрема Харківський (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна), Київський (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка) та Львівський (тепер Львівський національний університет імені Івана Франка).
Серед дослідників-етнографів В. Антонович, О. Афанасьєв-Чужбинський, М. Білозерський, Ф. Вовк, В. М. Гнатюк, Я. Головацький, М. Грушевський, Ф. Колесса, М. Костомаров, М. Максимович, І. Нечуй-Левицький, Олена Пчілка, М. Сумцов, П. Чубинський, В. Шухевич, Д. Яворницький та ін.
Від початку 20 ст. етнографічні дослідження координувала Етнографічна комісія при ВУАН. Із 1940-х — Інститут українського фольклору АН УРСР (тепер Інститут мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України) та Державний музей етнографії та художнього промислу АН УРСР (тепер Музей етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України).
На початку 20 ст. всі три назви наук — етнографія, етнологія, народознавство — побутували синхронно. У радянський час терміни «етнологія» та «народознавство» оголошено буржуазними й націоналістичними.
Українську етнографію розвивали науковці української діаспори: М. Драгоманов, Ф. Вовк, В. Щербаківський, Л. Чикаленко, С. Рудницький, В. Січинський, Д. Антонович, З. Кузеля, В. Кубійович, О. Воропай, С. Килимник та ін.
Етнографічні матеріали представлено в музеях та виставкових центрах в Україні та за її межами. Зокрема, в Музеї етнографії та художнього промислу Інституту народознавства НАН України; Музеї народної архітектури та побуту Середньої Наддніпрянщини (див. Переяслав, Національний історико-етнографічний заповідник); Закарпатському музеї народної архітектури та побуту (м. Ужгород); Національному музеї народної архітектури та побуту України (м. Київ); Музеї народної архітектури та побуту Прикарпаття (див. Давній Галич, Національний заповідник); Етнографічно-туристському комплексі «Козацький хутір» (див. Чигирин, заповідник); Музеї народної архітектури, побуту та дитячої творчості (с. Прелесне Донецької області); Музеї народної архітектури і побуту у Львові імені Климентія Шептицького; Чернівецькому обласному державному музеї народної архітектури та побуту тощо (усі — Україна); Українському музеї Канади (філії в містах Саскатуні, Вінніпезі, Торонто, Едмонтоні, Калгарі, Ванкувері), Селі української культурної спадщини (м. Едмонтон, усі — Канада); Українському музеї (м. Нью-Йорк), Українському музеї-архіві (м. Клівленд), Українському національному музеї (м. Чикаго, усі — США) тощо (див. Музеї України, Музей просто неба, Культурна спадщина України).
Література
- Пономарьов А. П., Артюх Л. Ф., Косміна Т. В. Українська минувшина: ілюстрований етнографічний довідник. Київ : Либідь, 1994. 256 с.
- Вовк Х. К. Студії з української етнографії та антропології. Київ : Мистецтво, 1995. 335 с.
- Етнографія України / за ред. С. А. Макарчука. – Вид. 2-ге, перероб. та допов. Львів: Світ, 2004. 517 с.
- Тиводар М. Етнологія. Львів : Світ, 2004. 623 с.
- Українське народознавство: навчальний посібник / За ред. С. П. Павлюка. Київ : Знання. 2004. 570 с.
- Тиводар М. Етнографія Закарпаття: історико-етнографічний нарис. Ужгород : Гражда. 2011. 411 с.
- Макарчук С. Історико-етнографічні райони України: навчальний посібник. Львів : Друк, 2012. 352 с.
- Глушко М. Історія народної культури українців. Львів : ЛНУ ім. Івана Франка, 2014. 414 с.
- Павлюк С. Енциклопедичний словник понять і термінів з етнології. Львів : Інститут народознавства НАН України, 2020. 448 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Капелюшний В. П. Етнографія // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Етнографія (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 01.05.2025
