Максимович, Михайло Олександрович

Максимо́вич, Миха́йло Олекса́ндрович (15.09.1804, х. Тимківщина, тепер с. Богуславець Золотоніського району Черкаської області, Україна — 22.11.1873, х. Михайлова Гора, тепер с. Прохорівка Черкаського району Черкаської області, Україна) — науковець-енциклопедист (природознавець, філософ, історик, археолог, архівознавець, краєзнавець, етнограф, фольклорист, лінгвіст, літературознавець). Професор (з 1833), член-кореспондент Імператорської академії наук (від 1871); поет, публіцист, громадський діяч, перший ректор Імператорського університету Св. Володимира.

Максимович, Михайло Олександрович
Народження	15.09.1804
Місце народження	Богуславець, Золотоніський район, Черкаська область, Україна
Смерть	22.11.1873
Місце смерті	Прохорівка, Черкаський район, Черкаська область, Україна
Місце поховання	Прохорівка, Черкаський район, Черкаська область, Україна
Alma mater	Московський державний університет імені М. В. Ломоносова
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	Природознавство, філософія, історія, археологія, архівознавство, краєзнавство, етнографія, фольклористика, мовознавство, літературознавство

Життєпис

Походив із родини дрібнопомісних дворян із козацьким корінням. Початкову освіту здобув у школі при Зозулівсько-Благовіщенському монастирі (м. Золотоноша). 1819 закінчив Новгород-Сіверську гімназію.

Вищу освіту здобув на словесному й природничому відділеннях філософського факультету та на медичному факультеті Московського університету (тепер Московський державний університет імені М. В. Ломоносова).

Від 1826 обіймав посаду директора ботанічного саду Московського університету. Захистив магістерську дисертацію на тему «Про системи рослинного царства» (1827). Від 1833 — ординарний професор, завідувач кафедри ботаніки Московського університету.

1834 став ректором Імператорського університету Св. Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка), одночасно виконував обов’язки попечителя Київського навчального округу. Через стан здоров’я наступного року пішов у відставку, залишившись професором кафедри словесності.

1837 був деканом філософського факультету університету. Від 1841 через загострення хвороби деякий час не працював. 1843–1845 очолював кафедру словесності в тому самому університеті. Через незгоду з освітньою політикою царизму та з огляду на стан здоров’я остаточно припинив викладацьку діяльність.

Оселився у власному маєтку на х. Михайлова Гора й зосередився на науково-творчій діяльності. Неодноразово намагався повернутися до науково-академічної роботи в офіційних установах, однак через українофільські погляди наражався на опір міністерства освіти.

Підтримував особисті й творчі зв’язки з Т. Шевченком, М. Гоголем, О. Бодянським, П. Гулаком-Артемовським, Є. Гребінкою, Г. Квіткою-Основ’яненком, М. Костомаровим, М. Щепкіним, А. Міцкевичем, П. Шафариком та ін. Похований на х. Михайлова Гора.

Діяльність

Автор понад 260 праць, присвячених проблемам природознавства, фізики, філософії, історії, археології, краєзнавства, філології, етнографії, фольклористики тощо. Частину праць опубліковано після його смерті в трьохтомному зібранні творів (1876–1880).

Природознавство

Автор 4 книг, 96 статей і 8 популярних видань у царині природознавства.

Методологічними засадами природничо-наукового світогляду Максимовича була натурфілософія, полідисциплінарність, систематизація й дотримання законів логіки. Розвивав думку про матеріальність рослинного світу і тваринного світу, об’єктивний характер законів природи.

Фундатор вітчизняної ботаніки. Для вивчення флори проводив польові дослідження в Центральній Росії та на Кавказі, зібрав сотні зразків рослинності. Опублікував низку праць із цієї дисципліни, зокрема: «Про системи рослинного царства» (1827). Книгу «Основи ботаніки» (перша частина «Органологія рослин»; 1828; друга «Систематика рослин»; 1831) використовували як підручник у російських і європейських університетах.

Досліджував проблеми зоології («Головні основи зоології або науки про тварин»; 1824) і загальної біології та довкілля («Роздуми про природу»; 1833). У науково-популярній праці для широкого загалу «Книга Наума про великий Божий світ» (1833; витримала 11 видань) представив узагальнений виклад світобудови від її першоджерел. Студії Максимовича охоплювали проблематику обміну речовин, клітинної будови живих організмів, еволюції фауни, встановлення причинно-наслідкових зв’язків у природних явищах тощо. Цікавився мінералогією, збирав та описував зразки порід.

Археологія, історія, краєзнавство

М. Грушевський вважав Максимовича одним із творців української історіографії. Погляди науковця ґрунтувалися на парадигмі романтизму з властивими останньому акцентами на творчу уяву, інтуїтивне й чуттєве співпереживання, персоніфікацію подій. В історичних працях поряд зі критично-раціоналістичними простежено ідеалістичні засади наукового мислення. Не ставив за мету створити цілісну історію України, досліджував її окремі періоди, епізоди, персоналії, регіональну специфіку, зосередившись зокрема на давньоруській добі та критиці гіпотези М. Погодіна про історію заселення українських земель, історії козацтва й Хмельниччини, перебігу Коліївщини тощо.

Одним із перших обґрунтував загальну концепцію історії України, розумів Давню Русь як праукраїнську державу [праці «Історичні замітки» (1834, 1849), «Звідки йде руська земля» (1837), «Про уявне запустіння України в нашестя Батия» (1857) та ін.]. Відстоював думку про генетичний зв’язок між княжою й козацько-гетьманською добою в історії України. Максимовичу належить пріоритет у створенні міфологеми генези української нації. Працював у царині історичної персоналістики (нариси про С. Наливайка, П. Сагайдачного, Б. Хмельницького та ін.).

Займався археологією, зокрема віднайшов та описав 44 бронзових і мідних наконечників стріл. На Михайловій Горі виявив і описав скарб польських монет 17 ст.

Один із перших українських археографів (див. Археографія). Збирав, систематизував і публікував давні акти, літописи та хроніки (документи Софійського собору в м. Києві, Києво-Печерської лаври, Луцького братства та ін.), сприяв діяльності відповідних товариств і комісій. Відстоював критичний метод опрацювання джерел. Серед джерелознавчих праць: «Відомості про південноруські літописи» (1857), «Відомості про літопис Григорія Граб’янки» (1855) тощо.

Заклав підґрунтя українського історичного краєзнавства. Опублікував понад 50 статей із історії більш ніж 130 поселень України. Серед них: «Волинь до ХІ ст» (1841), «Огляд старого Києва» (1840), «Нариси Києва» (1847), «Бубнівська сотня» (1848–1849) та ін. Досліджував історію рідних місць, зокрема Золотоніщини, Чигиринщини, Канівщини тощо. Подав тлумачення багатьох ойконімів, гідронімів, мікротопонімів, працював у галузі антропоніміки.

Лінгвістика, літературознавство, літературна творчість

Автор низки лінгвістичних досліджень. У дискусії з М. Погодіним, який стверджував, що українськомовне населення начебто прийшло на Наддніпрянщину з Галичини, Волині й Поділля, наполегливо й послідовно відстоював ідею автохтонності, оригінальності й самодостатності української мови, досліджував її лексичні, морфологічні й фонетичні особливості: «Думки про малоросійську мову та її правопис» (1829), «Філологічні листи до М. П. Погодіна» (1856), «Листи-відповіді до нього ж» (1857).

Звертаючись до історії української мови, особливу увагу приділяв давньоруській словесності, вивчаючи її в бібліографічному аспекті: «Історія давньої руської словесності» (1839), «Книжкова старовина південноруська» (1849–1850) та ін. Довів хибність думки про тотожність давньоруської мови й церковнослов’янської мови. Розробив авторський правопис, що базувався на етимологічному принципі («максимовичівка»), який набув обмеженого поширення (переважно на Галичині 2 пол. 19 ст.).

Одним із перших в Україні звернувся до лінгвістичної компаративістики, порівнявши значення слів української та російської мов. Працював у царині діалектології, зокрема вперше класифікував окремі діалекти української мови («Критико-історичне дослідження про руську мову»; 1838).

Дослідив пам’ятки давньоруської літератури, зокрема, «Слово о полку Ігоревім», у працях «Пісня про полк Ігоревий» (1837), «До пояснення й історії Слова о полку Ігоревім» (1859). Переклав цю пам’ятку українською мовою (1857). Вивчав галицьку поезію, аналізував твори російської літератури: «Огляд російської літератури за 1830 р.» (1831), «Про поему О. Пушкіна “Полтава” в історичному сенсі» (1829).

Автор поетичних творів громадянської та інтимної лірики, наприклад, «На смерть Шевченка», «Не покину, поки згину» та ін.; казок «Веселі злидні», «Марко багатий», «Снігуронька».

Етнографія і фольклористика

Зачинатель української етнографії. Подав панораму національно-етнографічного побуту з життя українського села. Цьому присвятив народознавчу працю «Дні та місяці українського селянина» (1856), структурні частини якої відображають цикл пір року: «Весна», «Влітку», «Восени», «Взимку». Докладно змалював народні обряди залежно від пори року. Відлік річного циклу розпочав не з Різдва Христового, а від початку весняних робіт, оскільки ними починається рік в українському традиційному календарі. Досліджував побут і звичаї українського козацтва.

Виданням книги «Малоросійські пісні» (1827) започаткував українську фольклористику. Поставив і розв’язав низку проблем: 1) відбір і систематизація пісенного матеріалу; 2) порівняльний аналіз пісень із врахуванням психологічних характеристик; 3) розгляд питань правопису українського; 4) аналіз термінологічних аспектів. Продовжив роботу виданням збірника «Українські народні пісні» (у 3 кн.; 1834) і «Збірника українських пісень» (1849). Вважав пісні народні найвищим досягненням українського фольклору.

Видавнича й громадська діяльність

1830–1834 видавав літературний альманах «Денниця» («Денница», 3 випуски), на сторінках якого публікував твори тогочасних літераторів. Редактор-видавець збірників «Киянин» («Киевлянин»; 1840–1841), «Українець» («Украинец»; 1859, 1864), де оприлюднював свої статті й рецензії.

Співпрацював у Тимчасовій комісії для розбору давніх актів при Київському, Волинському, Подільському генерал-губернаторствах.

Двічі поспіль був гласним Золотоніського повітового земства (1865–1870), брав участь у роботі особливої комісії з улаштування шкіл земських у повіті, комісії з розвитку медичних закладів, а також комітету зі складання топографічного опису доріг і гребель.

Один з ініціаторів встановлення пам’ятника Б. Хмельницькому в м. Києві.

Визнання і вшанування пам’яті

Мав цивільний чин статського радника.

За видатні заслуги в галузі науки та освіти нагороджений Св. Володимира орденом IV ст. (1837).

Почесний доктор слов’янської філології та почесний член Київського, Московського, Петербурзького університетів і низки наукових товариств.

На честь Максимовича названо вулиці в містах Києві, Дніпрі, Золотоноші, Каневі, Львові, Черкасах, Чернівцях та ін., а також наукові бібліотеки Київського національного університету імені Тараса Шевченка (з 1994) і Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (з 2014).

Меморіальні дошки встановлено на фасадах Київського національного університету імені Тараса Шевченка (1994) й Наукової бібліотеки Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького (2017).

Черкаська обласна організація Національної спілки краєзнавців України запровадила Краєзнавчу премію імені Михайла Максимовича. Вручається з 1994.

До двохсотріччя від дня народження Максимовича випущено ювілейну монету (2 гривні, нейзильбер) і поштову марку (2004).

Додатково

У радянську добу постать Максимовича і його творчість широко не досліджували, відповідні публікації виходили епізодично. Після проголошення незалежності України регулярно відбуваються наукові конференції з вивчення наукової спадщини вченого, максимовичівські читання, перевидано багато його праць тощо.

Праці

Книга Наума о великом божием мире. Москва : Университетскаятипография, 1833. 96 с.
Украинские народные песни : в 3 кн. Москва : Университетская типография, 1834.
Об участии и значении Киева в общей жизни России. Киев : Университетскаятипография, 1837. 21 с.
Сборник украинских песен, издаваемый Михайлом Максимовичем. Киев : В типографии Феофила Гликсберга, 1849. 114 с.
Украинец 1864 года. Киев : В типографии И. и А. Давиденка, 1864. 40 с.
Сказание о Межигорском монастыре. Киев : Типография Федорова, 1865. 42 с.
Письма о Киеве: от Максимовича к Погодину. Москва : Типография М. П. Погодина, 1869. 90 с.
Собрание сочинений М. А. Максимовича : в 3 т. Киев : Типография М. П. Фрица, 1876–1880.
Слово о полку Игореве, переведенное на нынешний русский язык. Киев : Университетскаятипография, 1879. 23 с.

Література

Бойко Н. «Не покину, — поки згину, — мою Україну…»: історіографічний нарис життя і творчості М. О. Максимовича. Сміла : Тясмин, 2001. 176 с.
Бондар Л. С. Максимович Михайло Олександрович // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. / За ред. О. В. Сухомлинської. Київ : Либідь, 2005. Кн. 1. С. 276–283.
Шип Н. А. Максимович Михайло Олександрович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / Гол. ред. В. А. Смолій. Київ : Наукова думка, 2009. Т. 6. С. 460–462.
Кондратюк К. К. Дослідник давньої історії України Михайло Максимович // Вісник Львівської комерційної академії. Серія: Гуманітарні науки. 2014. Вип. 12. С. 62–68.
Томенко М. Діяльність та наукова спадщина Михайла Максимовича в контексті творення світогляду «Українського світу» в ХІХ столітті // Humanitarian Studios: Pedagogics, Psychology, Philosophy. 2022. Т. 13. № 1. С. 170–178.

Автор ВУЕ

Г. М. Голиш

Покликання на цю статтю: Голиш Г. М. Максимович, Михайло Олександрович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Максимович, Михайло Олександрович (дата звернення: 11.11.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.06.2024