Енума еліш
«Ену́ма е́ліш…» (аккад. 𒂊𒉡𒈠𒂊𒇺 — «Коли вгорі…»), «Епос про творіння» — месопотамська міфічна (космогонічна й теогонічна) поема часів Вавилонського царства (ймовірно, 12 ст. до н. е.), лейтмотив якої — уславлення бога Мардука як покровителя Вавилону та узаконення його верховенства в пантеоні. Написана аккадською мовою. Трапляється в копіях 9‒2 ст. до н. е. Складена з бл. 1 100 рядків, розміщена на 7 клинописних таблицях.
Зміст
Історія відкриття та вивчення
Текст віднаходили археолог О. Г. Лаярд (1817‒1894; Велика Британія), ассиріологи О. Рассам (1826; Ірак — 1910; Велика Британія) та Дж. Сміт упродовж 1848‒1876 у вигляді фрагментів у т. з. Ашшурбанапала бібліотеці (7 ст. до н. е.) в Ніневії. Інші фрагменти розкопані 1904‒1914 в городищі Ашшур (тепер Ірак), 1924‒1925 у м. Кіш (тепер городище Телль аль-Угаймір, мухафаза Бабіль, Ірак), 1928‒1929 в м. Урук (тепер не існує, округа Ес-Самава мухафази Мутанна, Ірак) та ін. Це дозволило майже цілком відновити класичний текст (суттєві лакуни наявні натепер лише в табл. 5). Знайдені копії (бл. 200 клинописних таблиць) дозволяють подальші реконструкції: текст не містить суттєвих розбіжностей, які б змінювали структуру й сенс оповіді (вже в ассирійську добу Мардука в поемі замінено на Ашшура), хоча й різняться граматичними формами. Знайдені також коментарі ассирійських учених до поеми з екзегезою окремих місць.
Хоча всі збережені копії належать до 1 тис. до н. е., дата створення тексту є дискусійною: від давньовавилонського періоду — до 1 тис. до нової ери. Версію про позадавнє походження тексту — 18 ст. до н. е. (часи правління Хамурапі) підважує те, що в давньовавилонську добу Мардук ще не відігравав провідної ролі в пантеоні (хоча у пролозі до «Кодексу Хамурапі» йдеться про передання Мардуку влади над світом від верховних богів Ану та Енліля). Датують також 15‒14 ст. до н. е., найчастіше — кінцем 12 ст. до н. е. (часи ІІ династії Ісіна), за правління Навуходоносора І (бл. 1125‒1104) або невдовзі потому, коли вивищення Мардука стало беззаперечним. Є й припущення про пізніше походження тексту — за часів Нововавилонського царства (бл. 7 ст. до н. е.), альтернативний погляд вважає всі тексти цього часу пізнішими копіями оригіналу.
Розбіжні думки висловлено й щодо авторства: колективне, персональне. Композиція оповіді та її витриманий стиль із використанням наскрізних словесних конструкцій свідчать радше про одного автора (ймовірно, жрець храму Мардука), який об’єднав елементи різних міфів і вибудував їх у чіткий сюжет, ввів елементи словесної гри та етіологічні фрагменти.
Перший переклад частини поеми здійснено в 1870-х співробітником Британського музею Дж. Смітом. Суттєві уточнення в розумінні тексту внесли філолог А. Г. Сейс (1845‒1933, Велика Британія), сходознавець П. Єнсен (1861‒1936), ассиріолог Ф. Деліч (1850‒1922; обидва — Німеччина). 1902 археолог і ассиріолог Л. В. Кінг (1869‒1919; Велика Британія) опублікував переклад, який послужив базою для подальших досліджень і доповнень, завдяки віднайденим новим фрагментам. Сучасні переклади європейськими мовами є значно досконалішими і повнішими, як-от ті, що виконали Б. Р. Фостер (2005), В. Д. Ламберт (2007), А. К. Гайнріх (2022) та деякі ін.
Українською мовою переклад поеми здійснив 1991 М. Москаленко.
Зміст поеми
Поема починається з народження богів первісною парою: передвічним Апсу (прісні води глибин, чоловічий первень) і праматері Тіамат (солоні води морів, жіноче породжувальне начало), «тією, що породила всіх». Ці образи первинних стихій ще не мають антропоморфних рис, це хтонічні чудовиська (див. Хтонічні божества), втілення хаосу. Народження світу постало як результат деміургійного шлюбу: змішавши свої води, пара дає початок поколінням богів. Першими народжені боги-чудовиська Лахму і Лахаму (від шумер. лахама — демони води), від яких, своєю чергою, походять Аншар і Кішар — батьки бога неба Ану (шумер. Ан). Він стає родоначальником нового покоління богів, головно антропоморфного вигляду: його сином є бог мудрості, знання і води Еа (шумер. Енкі, також Нудіммуд).
Молоде покоління своїм галасом дратує Апсу, і той вирішує його знищити. Однак Еа, довідавшись про наміри Апсу, вбиває його першим, привласнює його статус і народжує Мардука, покликаного перевершити усіх богів. Тіамат розпочинає війну з метою помсти, створивши армію демонів. Боги не наважуються протистояти їй та звертаються за допомогою до Мардука — єдиного, хто здатен побороти ворога. Той погоджується лише за умови, що інші боги визнають його своїм царем. Мардук вбиває Тіамат, підкорює її армію, утверджується в статусі верховного бога. З решток Тіамат створює небо і землю, зорі на небі, встановлює плин часу, розподіляє обов’язки поміж богами і врешті створює людей, щоби служили богам і доглядали за землею замість них. Вражені мудрістю і силою Мардука, боги будують йому «небесний Вавилон» з храмом у центрі. Під час бенкету на честь сходження Мардука на престол у вавилонському храмі він отримує 50 імен, які прославляють його численні чесноти.
Ідеологічний складник тексту
Текст виконував ідеологічну функцію — прославлення Вавилону через вивищення його бога-покровителя. У 1 тис. до н. е. це був канонічний текст месопотамської релігійної традиції та екзегези, який постійно копіювали й декламували (можливо, співали) під час ритуальних дійств, особливо за святкування вавилонського Нового року (Акіту) — найважливішого свята, яке відзначали за обов’язкової присутності царя.
Поема є богословсько-ідейним підґрунтям переосмислення того політичного процесу, що Вавилон ставав столицею Месопотамії, а отже і «священним містом» — резиденцією «царя богів»: бог Мардук і «його місто» Вавилон перебирали вищий статус, який раніше належав богу Енлілю і «його місту» Ніппуру. Заміна відбувалась поступово, вірогідно з ініціативи кліру Мардука та за підтримки царської влади, у добу між каситським (бл. 1595‒1155 ст. до н. е.) і посткаситським (бл. 1155‒1104 до н. е.) періодом. Верховенство Мардука було визнано не одразу у всій Вавилонії, а поступово, у наступні століття, завдяки, зокрема, впливу поеми. Бога Енліля в тексті практично не згадано, він з’являється під кінець, щоб надати Мардуку його титул «владики богів». Місто Ніппур у сюжеті взагалі відсутнє, роль вселенського центру, що перевищує інші міста і є божественним творінням, належить цілковито Вавилону.
Кульмінація поеми — дві останні таблиці, де Мардука наділено атрибутами, взятими від різних богів, особливо Енліля та його батька Еа. Це робить образ Мардука унікальним, оскільки в його особі втілена уся повнота якостей божества: блиск слави, безмежні можливості, бойове мистецтво, але також і доброта, почуття справедливості, джерело процвітання і достатку тощо.
Літературна організація тексту
Поема написана т. з. стандартною вавилонською — літературною мовою періоду розквіту месопотамської літератури (між 2-ю пол. 2 тис. до н. е. і початком н. е.), проте її зміст не є складним для розуміння (у порівнянні з іншими міфічними текстами), містить небагато архаїзмів і маловживаних слів. Текст неримований, хоча демонструє певну систему віршування і метрики, де кожен рядок розділений на два піввірші, які подекуди об’єднуються в чотиривірші.
Порівняно з шедевром месопотамської літератури «Епосом про Гільгамеша», літературна складова «Енума еліш…» тривалий час була недооціненою наукою через явну релігійну (ритуальну) спрямованість тексту. Останнім часом фахівці відзначають чітку стильову парадигму поеми: стиль змінюється протягом усього сюжету, що увиразнює контраст між старим божественним устроєм і новим, встановленим Мардуком. Для першої частини характерні довгі промови, повторювані й вміщені одна в одну (цей узвичаєний засіб у месопотамській літературі тут використаний нехарактерно часто й широко). Після перемоги Мардука нова історія розгортається в безперервному і швидкому темпі, повторів украй мало. Неодноразово акцентовано, що Тіамат — персонаж жіночого роду, а жінка не може дорівнювати силою чоловіку, що й передрікає врешті її поразку.
«Енума еліш…» як літературний твір є інтертекстуальним, включає в себе численні запозичення з месопотамських творів різних жанрів (космологічні й етіологічні міфи, епічні оповіді, пророцькі й магічні тексти, гімни й молитви тощо). Запозичення мають богословське підґрунтя, часто є переробленням і доповненням літературної традиції під нову догму. Поема увібрала різні елементи подібних текстів шумерською й аккадською мовами, були перероблені та доповнені шумерські передання, перш за все про Енліля і Нінурту, відзначають близькість тексту епосу до міфу про Атрахасиса.
Усі збережені копії практично ідентичні як графічно, так і за змістом, що підтверджує їх канонічний статус. Текст розрахований на ерудованого читача, в ньому присутня гра слів, яка відсилає до давньої писемної традиції. Довгий список з 50 імен Мардука, що займає більшу частину двох останніх таблиць, повторює структуру традиційних списків божеств.
«Енума еліш…» допускає кілька рівнів прочитання, які пов’язані єдиною метою — вивищення Мардука до статусу верховного бога. У тексті нерозривно переплетені мотиви давніх міфів про творіння, владу і битви поколінь богів. За тогочасними уявленнями, назва — це творчий акт, а розуміння значення імені розкриває сутність названих речей, у цьому разі — природу і діяння Мардука. Його імена маніфестують ідеї, які проголошує текст в цілому. Епілог поеми подано як об'явлення, що його слід передати нащадкам.
Рецепція. Значення
У Месопотамії
Поема була одним з головних текстів у літературних колах Месопотамії (за числом знайдених копій випереджає усі відомі тексти, включно з «Епосом про Гільгамеша»). Посилання на текст часто наявні в царських написах, знайдені численні шкільні тексти з уривками з поеми. Читання тексту було частиною ритуалу під час святкування Нового року (Акіту), яке тривало 12 днів, і було присвячене богу Мардуку: найдавніше свідчення ритуалу належить до 8 ст. до н. е., детальний його опис відносять до доби еллінізму (3‒2 ст. до н. е.). Після падіння Вавилонського царства в 539 до н. е. поему продовжували копіювати в учених жрецьких колах аж до початку нової ери.
В інших культурах
Відзначають подібність між близькосхідними міфами про теомахію з «Теогонією» Гесіода, де Зевс став царем богів. Ці мотиви були спільними для культур Східного Середземномор’я і Близького Сходу від епохи бронзи. Найвагомішим свідченням того, що текст не був забутим і після падіння Вавилону, а варіанти поеми знали і в пізній античності, є праця філософа-неоплатоніка Дамаскія (бл. 458 — після 538), останнього схоларха Академії Платона в Афінах. Його трактат «Питання і вирішення за першими принципами» містить короткий опис початку історії «Енума еліш…» (близький до вавилонської версії), переосмисленої в неоплатонічному дусі.
«Енума еліш…» містить низку паралелей з біблійною Книгою Буття, що є предметом інтенсивної наукової дискусії про вплив месопотамської міфічної традиції на старозавітну космогонію.
У сучасній культурі
Текст «Енума еліш…» не досяг такого літературного визнання в масовій культурі як «Епос про Гільгамеша». Мотиви епосу прослідковують головно в маргінальному середовищі рок-культури, тексти якої відсилають до теогонії й космогонії «Енума еліш…», фрагментарно з’являються в японських відеоіграх.
Текст поеми, поряд з іншими месопотамськими міфами, послужив матеріалом для літературних містифікацій письменника, орієнталіста Захарії Сітчина (1920; тепер Азербайджан — 2010; США), пов’язаних з теорією палеоконтактів.
Додатково
- Зберігся текст доби еллінізму вавилонського історика Беросса (кін. 4. – поч. 3 ст. до н. е.) грецькою мовою з назвою «Вавилонія» («Βαβυλωνικα»), який поряд із текстами з месопотамської історії та культури, містить скорочений переказ «Енума еліш…» зі зміненим фіналом: люди створені з крові Мардука, який приносить себе у жертву після створення світу.
- Низку паралелей «Енума еліш…» з біблійною Книгою Буття пояснюють, зокрема, спільним семітським корінням аккадців і євреїв: патріарх Авраам, за Біблією, походить з шумерського міста Ур (Бут. 11:31). Припускають вплив на євреїв з боку месопотамців і під час Вавилонського полону (6 ст. до н. е.). Головну подібність текстів вбачають у водній субстанції творіння, що є характерним для більшості близькосхідних міфологій. Однак біблійна і месопотамська космогонія представляють кардинально різні світогляди. В «Енума еліш…» світ і боги походять з одного й того ж першоелемента — води. У Бутті первинний хаос також ототожнено з водяною безоднею (Бут. 1:2), проте біблійне поняття «Техом» (תהום — безодня, океан, еквівалент Тіамат) означає безформну масу води, створену за волею Бога, а не первинну творчу енергію. В обох текстах створення неба і землі подано як результат розділення вод. У біблійній оповіді відсутня боротьба Творця з першостихією, Бог діє творчою силою Слова і творить світ «з нічого». Частини світу — не фрагменти вбитих божеств, а творіння, викликані до життя божественною волею. Книга Буття, отже, маніфестує ідею передвічного і всемогутнього єдиного Творця, космогонія не пов’язана з теогонією й теомахією. Деякі вчені співвідносять 7 таблиць з 7-ма днями біблійного творіння, співпадає і послідовність творчих актів: створення небесної тверді, суші, світил, людини і відпочинок. В обох текстах створення дня і ночі передує створенню світил, однак в Книзі Буття вони є не божествами, а лише природними джерелами світла, біблійний автор не персоніфікує їх, не наділяє іменами. Створення людини Богом із земного пороху (Бут. 2:7) тотожне її створенню з глини в поемі «Енума еліш…». У поемі боги зібрались на раду перед створенням людини, тоді як біблійний монотеїзм демонструє Бога, який радиться Сам із Собою (інше трактування — з ангелами, між іпостасями), звідси форма множини — «створимо» (Бут. 1:26) та ін. Алюзії з міфом про битву деміургів трапляються також в книгах Пророків і Псалмах, де йдеться про торжество Бога над водяним хаосом, який втілюють морські чудовиська Левіафан, Рагаб та й саме море (Йов 9, 26, 38, 39; Іс. 27:1; Єр. 5:22; Пс. 73:13,14; 88:10; 103 та ін.). У біблійному контексті ці образи підкреслюють цілковиту владу Бога над природними силами. Низка теологів твердять, що космогонія й антропогонія Книги Буття є свідомо полемічною щодо «Енума еліш…» та спрямована передусім на те, щоби заперечити язичницький політеїзм, маніфестувати вічного та єдиного Бога-Творця.
- Зміст поеми:
Таблиця 1. До створення світу існувала лише вода у вигляді двох первісних божественних сутностей — Апсу (безодня, підземні прісні води, вселенський батько) і Тіамат (солоні морські води, вселенська мати). Змішуючись, ці божественні принципи, народжують перше покоління богів Лахму і Лахаму, про яких нічого, окрім імен, невідомо, і котрі народжують пару Аншар («все небо») і Кішар («вся земля») — Небо і Землю. Затим Аншар породжує інше небесне божество — Ану, а той — бога Еа, що перевершує мудрістю усіх богів. Згодом Апсу вирішує знищити молоде покоління богів (яке дратувало його своїм галасом) за підтримки свого радника Мумму. Тіамат заперечує і радить навчати молодих богів, однак Мумму наполягає на відновленні первозданної тиші. Апсу вирішує втілити свій намір, проте бог мудрості Еа випереджає його. Він створює заклинання, яке занурює Апсу в сон, вбиває його, забирає атрибути його влади і заковує Мумму в кайдани. Бездонні води Апсу стають житлом для Еа разом з його дружиною Дамкіною. В серці Апсу подружжя народжує Мардука, який перевершує інших своїми винятковими якостями і якого називають «Син-сонце», у нього по четверо очей і вух, величезні кінцівки. Еа дає йому 4 вітри. Тіамат вирішує помститися і готує війну проти молодих богів, породжує 11 різних демонів на чолі з Кінгу, її новим обранцем, якому вона дає таблиці доль і обіцяє зробити царем богів.
Таблиця 2. Еа довідується про плани Тіамат. Аншар вимагає, щоб Еа зупинив ворожу армію, але той не наважується. Тоді у боротьбу намагається вступити Ану, однак він тікає від страху перед жахливим військом Тіамат. Боги у відчаї перед смертельною загрозою, яку неможливо зупинити. Еа таємно прикликає свого сина Мардука, побачивши силу якого, Аншар та інші боги зраділи. Мардук повідомляє, що він виступить проти Тіамат і переможе її. Проте висуває умову: всі інші боги повинні визнати його верховенство.
Таблиця 3. Аншар організує бенкет для богів, на якому вони погоджуються з тим, що Мардука буде проголошено їхнім владикою.
Таблиця 4. Боги на бенкеті вимагають доказів сили Мардука, і за його словом з’являються і зникають сузір’я. Боги вручають Мардуку знаки царської влади — скіпетр і одяг, а також зброю для майбутньої битви: лук, стріли, булаву, тенета, у нього в розпорядженні вітри і колісниця. Мардук і Тіамат обмінюються взаємними звинуваченнями, і починається битва, у якій Мардук отримує перемогу, полонить усіх демонів Тіамат і Кінгу. Затим Мардук вбиває Тіамат і з частин тіла створює небо як житло для Ану, Енліля і Еа, а також землю.
Таблиця 5. Мардук продовжує світобудову: налаштовує зорі, створює день і ніч, встановлює тривалість року в 12 місяців, створює Місяць, Сонце, а також природні стихії. З грудей Тіамат він утворює гори, а з її очей — ріки Тигр і Євфрат. Таблицю доль він вручає Ану. Боги прославляють Мардука та присягають йому на вірність. Мардук оголошує про намір створити Вавилон — місце зустрічі великих богів, які зможуть там відпочивати і проводити урочистості.
Таблиця 6. Мардук звернувся до Еа з наміром створити людину, істоту, яка б працювала, а натомість боги могли б відпочивати. Еа радить зробити це з крові убитого демона Кінгу, що Мардук і виконує. Затим він розділяє богів на верхніх і нижніх (небесних і земних, ігігів і ануннаків) та розподіляє обов’язки поміж ними. Боги на знак подяки за їхнє спасіння будують йому дім — Вавилон з храмом у центрі і влаштовують бенкет, де бог Ану створює трон для Мардука як символ верховної влади. Було проголошено перші з 50 імен (титулів) Мардука, кожне з яких уславлює певну якість бога.
Таблиця 7. Продовжується проголошення імен Мардука відповідно до сфер світобудови.
Джерела
- А н г л. п е р е к л. — «Enuma Elish» / Transl. by W.G. Lambert // Оmnikа. URL: https://omnika.org/texts/179
- Foster B. R. Before the Muses. An anthology of Akkadian Literature. Maryland : CDL Press Bethesda, 2005. P. 436‒486.
- Н і м. п е р е к л. — Das Babylonische Weltschopfungsepos Enuma Elis (Alter Orient Und Altes Testament, 375) / T. R. Kämmerer, K. A. Metzler. Münster : Ugarit Verlag, 2012. 417 p.
- Der babylonische Weltschöpfungsmythos Enuma Elisch. Eingeleitet, neu übersetzt und kommentiert von Adrian C. Heinrich. München : C. H. Beck, 2022. 173 p.
- У к р. п е р е к л. — «Коли вгорі…» (Поема про сотворіння світу) // На ріках вавілонських : З найдавнішої літератури Шумеру, Вавілону, Палестини / Упоряд. М. Н. Москаленко. Київ : Дніпро, 1991. С. 152‒176.
Література
- Bottéro J. Religion in Ancient Mesopotamia. Chicago : University of Chicago Press, 2001. 260 p.
- Groneberg B. Die Götter des Zweistromlandes : Kulte, Mythen, Epen. Stuttgart : Artemis & Winkler, 2004. 294 s.
- King L.W. The Seven Tablets of Creation : Enuma Elish Complete. CreateSpace Independent Publishing Platform, 2010. 144 p.
- Oshima T. Babylonian Prayers to Marduk. Tübingen : Mohr Siebeck, 2011. 483 p.
- Kämmerer T. R, Metzler K. A. Das babylonische Weltschöpfungsepos Enûma elîsch. Alter Orient Und Altes Testament. Münster : Ugarit, 2012. 417 s.
- Lambert W. G. Babylonian Creation Myths. Winona Lake : Eisenbrauns 2013. 656 p.
- Bidmead J. The Akitu Festival : Religious Continuity and Royal Legitimation in Mesopotamia. Piscataway : Gorgias Press, 2014. 235 p.
- Gösta G. Еnūma eliš – Weg zu einer globalen Weltordnung : Pragmatik, Struktur und Semantik des babylonischen «Lieds auf Marduk». Tübingen : Mohr Siebeck, 2014. 524 s.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Луцюк М. В. Енума еліш // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Енума еліш (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 06.11.2024
