Господа Животворящого (енцикліка)
«Го́спода Животворя́щого» (лат. Dominum et Vivificantem) — п’ята енцикліка Папи Римського Івана Павла ІІ про роль і значення Святого Духа. Оприлюднена 18.05.1986 на день Зіслання Святого Духа (свято П’ятидесятниці).
Структура і зміст
Документ містить теологічний, еклезіологічний (див. Еклезіологія), пастирський, гомілетичний (див. Гомілетика), сотеріологічний (див. Сотеріологія), історіософський тощо аспекти.
Уґрунтуванням енцикліки «Господа Животворящого» став догмат Католицької церкви про те, що Дух Святий «дається Церкві» від Отця і від Сина (див. також Філіокве). За словами папи Івана Павла ІІ: «…є в нашому сотвореному світі Дух, що є несотвореним Даром. Це Дух Отця і Сина: як Отець і Син це несотворений, безмежний, предвічний, всемогутній Бог, Господь... Цей Божий Дух "сповняє всесвіт" і все, що сотворене, в Ньому визнає джерело своєї ідентичности, в Ньому находить свій властивий, трансцедентний вираз».
Структуру енцикліки складають вступ (п. 1–2), три частини: перша (п. 3–26), друга (п. 27–48), третя (п. 49–66), закінчення (п. 67).
Вступ присвячений ролі й місцю третьої особи Святої Трійці — Духу Святому у справі спасіння вірних і світу загалом. У контексті міркувань щодо місійного характеру Церкви, яка покликана проповідувати істини Святого Письма, папа наголошує, що ця проповідь має бути невіддільною від возвеличення ролі та значення Духа Святого. На це спрямовують і рішення Другого Ватиканського собору, передусім догматична конституція «Світло народам» (лат. «Lumen Gentium»), пастирська конституція «Радість і надія» («Gaudium et Spes»).
У першій частині енцикліки «Дух Отця і Сина, даний Церкві» йдеться про місію Духа Святого — «Духа істини», «Утішителя», який через Церкву продовжує справу спасіння вірних. Саме про це під час Таємної вечері Ісус пророче сповістив апостолам. Іван Павло ІІ помислює про внутрішню сутність Духа Святого (у Триєдиному Бозі), який є проявом любові у взаємодії Божих іпостасей (п. 16), і вказує, що саме цей дар любові відіграє вирішальну роль у спасінні людей. Так, Месія, про якого нагадував пророк Ісая, прийде у Святому Дусі (п. 16) і матиме повноту цього Духа в собі. Істинність цих слів, за папою, засвідчена Іваном Хрестителем — Ісус об’являється як Син, що несе Дух (Лк. 3:21–22). Месіанська роль Ісуса Христа в Святому Дусі виповнилася через Воскресіння (п. 24), а в день П’ятидесятниці відбулося зіслання Духа Святого, і у такий спосіб «розпочався час Церкви» (п. 26). Папа Іван Павло ІІ констатує, що корпус рішень Другого Ватиканського собору, зокрема конституція «Світло народам», пройняті правдою про Духа Святого, що є Душею Церкви (п. 26). Назагал папа високо оцінює вчення собору як «пневматологічне» у своїх засадах, вважає його новим «оприсутненням Духа» в нашу епоху.
Друга частина енцикліки «Дух, що переконує світ у грісі» розкриває можливість спасіння через дію Духа Святого. Папа пише про те, що відновлення єдності людини з Богом потребує покаяння у скоєних гріхах, суду совісті, за допомогою Духа Святого. Покаяння в гріхах стає передумовою життя вічного і безкінечного як дарунку Бога в любові й благодаті (п. 31). Іван Павло ІІ стверджує, що зневажлива відмова прийняти спасіння, яке Бог дарує людині через Святого Духа, може бути його образою і є гріхом (п. 46). Як аргумент наведені слова Пія ХІІ про те, що головним гріхом нашого часу стає втрата почуття гріховності (п. 47).
У третьому розділі «Дух, що дає життя» папа оголошує 2000 рік Ювілеєм Духа Святого, адже за вченням церкви, саме від Духа Святого з’явився в світі Ісус Христос і розпочався новий відлік часу в історії людства — до / після народження Христа. Він приходить для того, щоби визволити людину з гріха, допомогти їй у внутрішній боротьбі між «тілом» і «духом». За міркуваннями папи, опір Святому Духові (що його св. Павло означує як напруження, боротьбу, бунт у людському серці) у різних епохах історії, а особливо за сучасної, знаходить свій зовнішній вияв у прагматичному змісті культури й цивілізації; існує як філософська система, як ідеологія, як програма подій та формування людської поведінки. Свого найвищого втілення досягає в матеріалізмі. Папа вказує на наслідки і знаки неприйняття сили Духа Святого («знаки смерті») серед частини людства.
Іван Павло ІІ висновує, що сучасний світ потребує повернення до животворного Духа Святого, а через Нього — «справжнього дозрівання людства» в особистому і громадському житті (п. 59). Це дозволить християнам по-новому урозуміти сенс життя загалом і свою природу, повернути собі «образ і подібність Божі, яким є людина від початку». На шляху такого внутрішнього дозрівання, «яке включає одночасно повне відкриття сенсу людськості», Бог «наближається до людини та дедалі глибше проникає в увесь людський світ» (п. 59).
Енцикліку завершують роздуми понтифіка про те, що перехід християнства від другого до третього тисячоліття стане шляхом до миру, в якому завдяки Богу, що є Любов’ю, у світі буде створена «цивілізація любові». З притаманним йому християнським оптимізмом папа бачив позитивну перспективу миротворчого вирішення найгостріших соціальних конфліктів сучасності, адже «Церква пильно дивиться на Того, що є Любов’ю Отця і Сина, і, незважаючи на зростаючі загрози, не перестає з довір’ям благати миру й служити мирові людини на землі» (п. 67).
Значення
Праця папи Івана Павла ІІ завершує триптих теологічних енциклік, присвячених іпостасям Святої Трійці, дві попередні: «Redemptor Hominis» («Відкупитель людини», 04.03.1979) про Сина Божого та «Dives Misericordia» («Бог багатий милосердям», 30.11.1980) про Бога-Отця.
Цитата
«… тільки Дух Святий «переконує у грісі», у злі, але з тим наміром, щоб відбудувати добро в людині і в людському світі: щоб «обновити лице землі». Він довершує діло очищення з усього того, що «спотворює» людину, що є «нечистим»; Він лічить навіть найглибші рани людського існування. Він перемінює внутрішній неврожай душ на поля благодати й святости; “уперте — нагинає”, “охололе — розігріває”, “заблукане — приводить” на шляхи до спасіння»
Господа Животворящого: про Святого Духа в житті Церкви й світу. Енцикліка Вселенського Архиєрея Івана Павла ІІ. Львів : Місіонер, 2008. С. 89.
Джерела
Господа Животворящого: про Святого Духа в житті Церкви й світу. Енцикліка Вселенського Архиєрея Івана Павла ІІ. Львів : Місіонер, 2008. 103 с.
Література
- Boniecki A., Kolenda-Zaleska K. Zrozumieć papieża. Rozmovy o encyklikach. Kraków : Znak, 2003. P. 60–77.
- Czaja A. Chrystusowy Duch a nowe życie człowieka. Zasadnicze orędzie encykliki «Dominum et Vivificantem» // Roczniki Тeologiczno-Кanoniczne. 2007. Т. 54. Z. 2. P. 151–165.
- Вайґель Дж. Свідок надії: Життєпис Папи Івана-Павла ІІ / Пер. з англ. Р. Скакуна. Львів : Український католицький університет, 2012. С. 501–502.
- Присухін С. І. Поліфонія культури життя: філософсько-богословська спадщина Йоана Павла ІІ в сучасному дискурсі. Релігієзнавчий аспект. Київ : Київський національний економічний університет імені Вадима Гетьмана, 2017. 475 с.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Присухін С. І. Господа Животворящого (енцикліка) // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Господа Животворящого (енцикліка) (дата звернення: 10.10.2026).
Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 11.08.2023
