Вчинок

Вчи́нок — акт практичної дії, опосередкований процесом взаємодії та спілкування, що висвітлює моральні й соціальні аспекти діяльності людини.

Зміст

1 Історична довідка
2 Характеристика
3 Додатково
4 Цитати
5 Література
6 Автор ВУЕ

Історична довідка

Осмислення вчинку в етиці пов’язане з пізнанням чеснот, добра, справедливості, блага, морального обов’язку, засобів, цілей, мотивів і результатів моральної діяльності. У телеологічних моральних теоріях (див. Телеологія) оцінювання вчинку засноване на тому, що моральні норми походять від поняття добра як основної мети і цінності. Відтак оцінювати можна скоєні й можливі вчинки, наміри й доброчесність особи. В етиці чеснот оцінювання вчинку похідне від моральної оцінки життя особистості, а поняття правильного вчинку вторинне щодо поняття чесноти. На зв’язку між вчинками та чеснотами наголошували Аристотель, давньоримські і середньовічні філософи. Утилітаризм та етика обов’язку витіснили такий підхід у Новий час і добу Просвітництва.

У 20 ст. етику чеснот актуалізовано в працях Е. Енскомб. У неоаристотелівській етиці чеснот окремі чесноти інтерпретують з огляду на їхню роль у досягненні морального блага, в агентно-фундованій (англ. agent-based) пріоритет мають мотиви і схильності морального суб’єкта.

У консеквенціалізмі (див. Консеквент) моральна оцінка вчинків зумовлена їхніми дійсними і можливими наслідками, розглянутими з перспективи максимізації добра. У класичному утилітаризмі характеристика вчинку поєднувала визначення його правильності за корисністю наслідків. Ототожнено корисність з відсутністю страждання з максимізацією можливого задоволення та універсалізацією моральної оцінки у врахуванні наслідків для всіх, кого та чи інша дія зачіпає. Новітній утилітаризм зосереджено на понятті добробуту, або благополуччя, яке реалізується внаслідок здійснення вчинків. У Дж. Е. Мура об’єктивне тлумачення добробуту передбачало вихід за межі відчуття задоволення і щастя та максимізацію у вчинках вищих цінностей. У сучасній аналітичній філософії актуальна дискусія між утилітаризмом дій (оцінка вчинків за їхніми безпосередніми наслідками) та утилітаризмом правил (оцінка вчинків відповідно до моральних норм).

У деонтологічних теоріях (див. Деонтологія) вчинок може бути оцінений згідно з нормами, у яких зафіксовано морально правильне. У І. Канта правильність вчинку визначали правила, що мали силу правильного за суттю морального закону, дотримання якого є обов’язком людини. Деонтологічний підхід до вчинку представлено в працях Д. Росса та Р. Н. Ауді (1941; США).

Г. Арендт тлумачила вчинок як особливу форму людської діяльності у сфері міжлюдських зв’язків, непідпорядковану критеріям корисності або продуктивності. Це давало людині змогу виражати індивідуальність і ціннісну позицію та здійснювати самопрезентативну дію. М. Вебер віддавав перевагу етиці відповідальності та вбачав доцільність вчинку в стосунку до наявних обставин і фактичності детермінацій. Стверджував, що кожна дія чи бездіяльність зводяться до визначеної ціннісної позиції та протиставлення іншими цінностям.

М. Бахтін розглядав буття-вчинок у контексті архітектоніки буття-події, у центрі якого перебуває людина, що діє відповідально згідно з принципом причетності до світу.

У філософа В. Малахова (1948, тепер Україна) вчинок — першоелемент моральної діяльності та практичний акт цілеспрямованого утвердження певних моральних цінностей у ситуації, де вони поставлені під сумнів.

Характеристика

За широкого розуміння вчинок постає як дія, що відповідає певним моральним нормам і цінностям, за вузького — є актом свідомого морального самовизначення особистості, заснованим на виборі та утвердженні моральних цінностей. Як елемент поведінки людини проявляється в практичних діях згідно з намірами та відповідно до різних мотивів.

До структури вчинку входять:

намір;
мотив;
мета;
дія;
самооцінка дії;
оцінка дії іншими.

Реалізація вчинку передбачає усвідомлення мотивів, визначення мети, вибір засобів її ухвалення, рішення і виконання, а завершується оцінкою дій та фіксацією на індивідуальному досвіді результатів і способів його здійснення.

Вчинок передбачає увиразнення ставлення особи до світу, інших та самої себе, його здійснення спирається на рівень розвитку її самосвідомості та самознання. Аналіз власних вчинків є важливою частиною самопізнання особистості. На відміну від імпульсивних дій вчинок трансформує реальність, одночасно руйнуючи щось у ній та додаючи нове, має конструктивний і деструктивний потенціал, передбачає моральний ризик, не має онтологічних гарантій, може бути здійснений лише в конкретній ситуації, але виходить за її межі. Він тісно пов’язаний з проблематикою морального й екзистенційного вибору, феноменами честі і гідності, сумління, актуалізує смисли та ціннісний порядок, вказує на рівень морального розвитку особистості, репрезентує цілісність її самосвідомості, причому виняткове значення має її індивідуальний досвід взаємодії з цінностями. У деяких ситуаціях вчинком може бути утримання від дії, що призводить до утвердження певних цінностей, котрі конкретна дія в разі її здійснення може поставити під сумнів. Як психічне явище вчинок передбачає єдність мотиваційної, регулятивної і пізнавальної сторін психіки та свідчить про цілісність особистості.

Додатково

У сучасному осмисленні проблематики суперечливості, ситуативності, творчого потенціалу та дієвості вчинку в самоактуалізації продуктивне поєднання зусиль етики, епістемології чеснот, філософії дії, психології, соціології.

А. Макінтайр пов’язує смисл вчинків із єдністю людського життя, особистою історією людини, чеснотами та їх культивацією як практикою, у якій твориться особистість.

Ч. Тейлор вписує вчинки разом із уявленнями про сенс життя в онтологічну структуру, що визначає всі моральні дії людини. Ідентичність особи творить горизонт, у якому вона прагне визначити, чим для неї є благо або цінність, і як вона може вчиняти. За Ч. Тейлором моральні питання вимагають сильних оцінок (англ. strong evaluation) або окреслення відмінності правильного й неправильного, що творить моральну карту орієнтації в моральному житті, визначаючи вчинки особи.

Цитати

Ф. Ніцше: «Та помисли — одне, вчинок — друге, а образ учинку — третє. Колесо причинності між ними не обертається».
Цит. за: Ніцше Ф. Так казав Заратустра. Жадання влади / Пер. з нім. А. Онишка, П. Таращука. Київ : Основи ; Дніпро, 1993. С. 37.

В. Малахов: «Цілераціональність вчинку тісно пов’язана з маніфестаційністю: йдеться не лише про досягнення поставленої мети, а й про те, щоб самим фактом її здійснення засвідчити моральну позицію, певний ціннісний вибір».
Цит. за: Малахов В. Вчинок // Філософський енциклопедичний словник. Київ : Абрис, 2002. С. 101.

Література

Zagzebski L. Virtues of the Mind: An Inquiry into the Nature of Virtue and the Ethical Foundations of Knowledge. New York : Cambridge University Press, 1996. 365 p.
Slote M. Morals from Motives. New York : Oxford University Press, 2001. 240 p.
Макінтайр Е. Після чесноти / Пер. з англ., за наук. ред. В. Малахова. Київ : Дух і Літера, 2002. 438 с.
Ross W. D. The Right and the Good / Ed. Ph. Stratton-Lake. New York : Oxford University Press, 2002. 176 p.
Тейлор Ч. Джерела себе / Пер. з англ., за ред. А. Васильченка. Київ : Дух і Літера, 2005. 696 с.
Audi R. The Good in the Right: A Theory of Intuition and Intrinsic Value. New Jersey : Princeton University Press, 2005. 256 p.
Anscombe G. E. M. Human Life, Action and Ethics. Luton : St Andrews, 2011. 296 p.
Татенко В. Методологія суб’єктно-вчинкового підходу: соціально-психологічний вимір. Київ : Міленіум, 2017. 184 с.