Бонапартизм

Бонапарти́зм (фр. bonapartisme, від фр. Bonaparte — Бонапарт, прізвище Наполеона I Бонапарта) — поширений в історіографії та політології термін на позначення різних режимів політичних та ідеологій, як у контексті історії Франції, так і поза ним.

1) Військово-бюрократичний режим особистої влади, встановлений Наполеоном І Бонапартом унаслідок перевороту державного 18 брюмера VIII року Республіки (09.11.1799) і закріплений створенням Першої імперії у Франції (1804–1814, 1815).

Становлення бонапартизму відбулося в умовах кризи розбалансованого режиму Директорії (1795–1799) в останні роки Французької революції 1789–1799. Переворот 18 брюмера VIII року Республіки проголосив перехід влади до трьох консулів (консулат), проте фактичний контроль зосередився в руках першого консула — Наполеона Бонапарта.

Офіційне проголошення Наполеона І імператором французів 1804 остаточно оформило політичну систему Першої імперії.

Політичний режим Наполеона І мав такі риси:

концентрація влади: ліквідація поділу влади, підпорядкування законодавчих органів виконавчій вертикалі;
централізація влади: запровадження інституту префектів у департаментах, створення ефективної фінансової системи (заснування Банку Франції) і встановлення жорсткого поліцейського контролю;
уніфікація правової системи: затвердження єдиного для всієї держави Цивільного кодексу (1804; див. Кодекс Наполеона), який закріпив рівність громадян перед законом, скасував положення цивільного права окремих провінцій і міст, гарантував недоторканність власності приватної та свободу совісті;
політика компромісу: укладення конкордату з Папою Римським Пієм VII (1801), що примирив державу з Католицькою церквою; амністія дворянам-емігрантам, підтримка нової буржуазії та селян-власників;
стабілізація режиму шляхом проведення всенародних голосувань (плебісцитів), які оформлювали потрібні рішення (прийняття конституцій, довічне консульство, встановлення імперії).

2) Політичний режим у Франції за правління Наполеона III Бонапарта. Відновлення бонапартистського режиму відбулося після державного перевороту 01.12.1851, здійсненого небожем Наполеона І Луї-Наполеоном Бонапартом (президент Другої Республіки з 1848). У грудні 1852 він був проголошений імператором під іменем Наполеона ІІІ. Тим започатковано період Другої імперії у Франції (1852–1870).

Політичний режим Другої імперії мав такі риси:

плебісцитарний авторитаризм: використання плебісцитів як інструменту прямого зв’язку між імператором і народом в обхід парламентаризму;
політика соціального маневрування: намагання виступати «надкласовим арбітром», здобувати прихильність промислової буржуазії, з одного боку (через економічне стимулювання), а селянства й робітників — з іншого (через соціальні програми й легалізацію страйків);
економічний розвиток та інфраструктурні проєкти: індустріалізація, розбудова залізничної мережі, масштабна містобудівна реконструкція м. Парижа (під керівництвом барона Ж.-Е. Османна);
еволюція структури влади: поступовий перехід від авторитаризму (1850-ті) до «ліберальної імперії» (1860-ті), що передбачав розширення прав парламенту, послаблення цензури, легалізацію опозиційної преси.

3) Суспільно-політичний рух у Франції 19 ст., що виступав за реставрацію династії Бонапартів. Як самостійна політична течія бонапартизм сформувався після поразки Наполеона І під Ватерлоо (1815, див. Битва під Ватерлоо) у період Реставрації Бурбонів і Липневої монархії.

Основу ідеології становив ідеалізований образ Наполеона I як захисника здобутків Французької революції, гаранта соціального порядку і втілення національної могутності Франції. Важливу роль у формуванні міфу відіграли «Мемуари з острова Святої Єлени» (фр. «Le Mémorial de Sainte-Hélène»), опубліковані 1823 Е. О. де Лас Казом (1766–1842; Франція).

Ідеологічне обґрунтування руху дав Луї-Наполеон Бонапарт у праці «Наполеонівські ідеї» (фр. «Des idées napoléoniennes»; 1839). Він формулював бонапартизм як синтез двох протилежних ідей:

порядку (сильна централізована влада, ієрархія, стабільність);
свободи й прогресу (народний суверенітет, рівність перед законом, економічний розвиток).

У 19 ст. бонапартисти були одним із трьох провідних монархічних угруповань у Франції (поряд із легітимістами, які виступали за реставрацію старшої гілки Бурбонів, і орлеаністами, які підтримували реставрацію Орлеанської гілки Бурбонів). Бонапартисти мали на меті встановити сильну виконавчу владу на чолі з представником династії Бонапартів, апелюючи до широких верств селянства та армії. У період Третьої Республіки (після 1870) бонапартистський рух поступово втратив вплив.

До кінця 19 ст. бонапартизм інтегрувався в право-консервативну частину французької політичної системи. Поряд із тим, як течія, він продовжував існувати у 20 ст. (ідею реставрації династії Бонапартів відстоювала низка правих політичних організацій міжвоєнної доби).

Після Другої світової війни бонапартизм на загальнофранцузькому рівні остаточно маргіналізувався. У 1990–2000-х течія пережила незначну активізацію, наслідком якої стала поява кількох невеликих політичних груп. Усі ці групи обстоюють типові для французьких консерваторів (див. Консерватизм) позиції євроскептицизму.

Серед політичних сил регіонального значення станом на початок 21 ст. зберегла обмежений вплив одна бонапартистська політична партія — Бонапартистський центральний комітет (фр. Comité central bonapartiste), заснована 1908.

Діяльність цієї партії зосереджено на о. Корсиці (батьківщина Наполеона I Бонапарта), зокрема в департаменті Південна Корсика, де її члени представлені в органах місцевого самоврядування. Члени цієї партії впродовж багатьох років традиційно обіймають посаду заступника мера м. Аяччо (адміністративний центр регіону Корсика).

Станом на 2026 Бонапартистський центральний комітет обмежено представлений у Національній асамблеї (один депутат — почесний член партії), має значне представництво в Асамблеї Корсики (16 із 63 місць) та кількох корсиканських муніципалітетах.

4) Сучасні політичні режими, що мають окремі спільні риси з режимами Наполеона I Бонапарта та Наполеона III Бонапарта.

У 19–20 ст. поняття «бонапартизм» вийшло за межі французького контексту та увійшло до тезаурусу політології.

Марксистська інтерпретація

Узагальнене тлумачення бонапартизму як явища запропонував К. Маркс у праці «Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта» (1852). Він визначив бонапартизм як особливу форму держави, що виникає у специфічний історичний момент, коли протиборчі (згідно з марксистською концепцією) класи (буржуазія і пролетаріат) досягають тимчасового балансу сил: буржуазія вже втратила здатність керувати країною через парламентські демократичні інститути, а пролетаріат ще не став достатньо сильним для здобуття й утримання влади. На думку К. Маркса, у цих умовах державний апарат вдається до спроби спертися на декласовані елементи, армію та селянство. Таким чином він здобуває відносну автономію від суспільства, балансуючи між основними класами соціальними.

Сучасні політологічні концепції

У 21 ст. у порівняльній політології термін «бонапартизм» використовують як теоретичний аналог або синонім понять «цезаризм», «персоналістський авторитаризм» або «гібридний режим».

Характерними рисами бонапартистських режимів є:

інструменталізація виборів або референдумів для забезпечення «легітимності» режиму;
конструювання образу «сильного лідера» й культивування особистої лояльності до нього;
централізація влади, зокрема силових органів;
намагання балансувати між потребою задовільнити інтереси олігархічних груп і базових запитів основної маси населення для забезпечення лояльності з їхнього боку.

Література

Dülffer J. Bonapartism, Fascism and National Socialism // Journal of Contemporary History. 1946. Vol. 11. No. 4. P. 109–128.
Bluche F. Le bonapartisme, Paris : Presses universitaires de France, 1981. 127 p.
Choisel F. Bonapartisme et Gaullisme. Paris : Albatros, 1987. 301 p.
Арендт Х. Джерела тоталітаризму. Київ : Дух і літера, 2002. 539 с.
Silvani P. Le Bonapartisme: Une saga Corse. Ajaccio : Albiana, 2003. 360 р.
Dictatorship in History and Theory: Bonapartism, Caesarism, and Totalitarianism / Ed. by P. R. Baehr and M. Richter. New York : Cambridge University Press, 2004. 324 р.
Биков О. М. Бонапартизм як тип політичного режиму (теоретичний аспект) // Актуальні проблеми вітчизняної і всесвітньої історії. 2016. Вип. 27. С. 128–130.
Chevallier A. Napoléon et le bonapartisme. Paris : Presses universitaires de France, 2021. 128 р.