Бонапарти

Великий герб Першої імперії у Франції з вбудованим у нього родовим гербом Бонапартів (золотий орел у синьому щиті).

Бонапа́рти (франц. Bonaparte, італ. Buonaparte) — європейська династія походженням з Корсики, яка правила в періоди Першої імперії у Франції (1804–1814, 1815) і Другої імперії у Франції (1852–1870), а також у низці залежних європейських держав на початку 19 ст.

Зміст

1 Історична довідка
2 Династичні шлюби
3 Визнання з боку інших монарших домів
4 Визнання дворянських титулів, дарованих Бонапартами
5 Додатково
6 Література
7 Автор ВУЕ

Історична довідка

Походження, прихід до влади Наполеона І

Рід Бонапартів (Буонапарте) походить із регіона Тоскани, звідки у 16 ст. переселився на о. Корсику. Піднесення роду пов’язано з постаттю Наполеона I Бонапарта (1769–1821). Унаслідок державного перевороту 18 брюмера VIII року Республіки (09.11.1799) він став Першим консулом Французької республіки, а 1804 був проголошений імператором французів.

Наполеон І поширив владу династії, призначивши своїх родичів правителями залежних держав:

Жозеф Бонапарт (1768; Франція — 1844; тепер Італія) — король Неаполя (1806–1808), згодом король Іспанії (1808–1813);
Луї-Люсьєн Бонапарт — король Голландії (1806–1810);
Жером Бонапарт (1784–1860; Франція) — король Вестфалії (1807–1813);
Еліза Бонапарт (повне ім’я — Марія Анна Еліза; 1777, Франція — 1820, тепер Італія) — княгиня Лукки і Пйомбіно, велика герцогиня Тосканська;
Поліна Бонапарт (справжнє ім’я — Марія-Полетта; 1780, Франція — 1825, тепер Італія) — герцогиня Гвасталли;
Кароліна Бонапарт (повне ім’я — Кароліна Марія Аннунціата; 1782, Франція — 1839, тепер Італія) — королева-консорт Неаполя (через шлюб із маршалом Й. Мюратом), регентка Неаполя під час відсутності чоловіка на період воєнних кампаній Наполеона I.

Наполеон ІІ (Орлятко)

Наполеон II Бонапарт (Франсуа-Шарль-Жозеф Бонапарт) — єдиний законний син Наполеона І від шлюбу з австрійською ерцгерцогинею Марією-Луїзою (1791; тепер Австрія — 1847; тепер Італія). Від народження мав титул короля Риму.

Після зречення Наполеона І у червні 1815 бонапартисти номінально проголосили 4-річного хлопчика імператором під іменем Наполеона ІІ, проте фактичного правління він не здійснював через реставрацію влади Бурбонів. Більшу частину життя провів у м. Відні під суворим наглядом австрійського двору і свого діда — імператора Франца І. У 1818 отримав титул герцога Рейхштадтського. Помер у віці 21 року від туберкульозу.

У бонапартистській традиції Наполеон ІІ відомий під прізвиськом «Орлятко» (франц. l’Aiglon, через використання образу орла на гербі імперії). Цей образ обіграно в низці літературних творів, зокрема в однойменній драмі Е. Ростана (1900).

Друга імперія та Наполеон ІІІ

Після Революції 1848 Луї-Наполеона Бонапарта було обрано президентом Другої Республіки. Здійснивши переворот у грудні 1851 і провівши плебісцит, у 1852 він проголосив себе імператором під ім’ям Наполеона ІІІ (див. Наполеон III Бонапарт).

Період Другої імперії у Франції (1851–1870) відзначився швидким економічним зростанням, розвитком промисловості, реалізацією масштабних інфраструктурних проєктів, зокрема перебудовою м. Парижа (під керівництвом барона Ж.-Е. Османна), а також активною зовнішньою політикою (участь у Кримській війні 1853–1856, підтримка об'єднання Італії).

Після поразки Франції у Франко-німецькій війні Наполеон ІІІ потрапив у полон під Седаном (02.09.1870). Це призвело до безкровної революції в м. Парижі, повалення Другої імперії та проголошення Третьої Республіки. Наполеон ІІІ помер в екзилі у Великій Британії.

Бонапарти як неправляча династія

Після загибелі 1879 в Південній Африці єдиного сина Наполеона ІІІ Наполеона-Ежена (Наполеона IV) пряма імператорська лінія згасла.

Права на очолювання Дому Бонапартів перейшли до нащадків Жерома Бонапарта (молодшого брата Наполеона І). Головами Дому Бонапартів за цією лінією були:

Наполеон Жозеф Бонапарт («Плон-Плон»; 1822–1891, Італія), принц Наполеон, син Жерома Бонапарта; голова Дому Бонапартів у 1879–1891;
Наполеон Віктор (Наполеон V; 1862, Франція — 1926, Бельгія) — голова Дому Бонапартів у 1891–1926, лідер бонапартистського руху (див. Бонапартизм) у часи Третьої Республіки;
Луї Наполеон (Наполеон VI; 1914, Бельгія — 1997, Швейцарія) — голова Дому Бонапартів у 1926–1997, учасник французького Руху Опору під час Другої світової війни (під псевдонімом Луї Бланшар). Перший представник династії після втрати влади, який отримав змогу повернутися до Франції.

Від 1997 головою Дому Бонапартів і титулярним імператором французів є онук Луї Наполеона (Наполеона VI) Жан-Крістоф Наполеон (Наполеон VII; нар. 1986, Франція).

Жан-Крістоф Наполеон (Наполеон VII) успадкував титул від дідуся згідно з заповітом останнього. Приводом для передачі титулу Наполеоном VI онуку замість сина стало розлучення (1989) і другий шлюб (1996) принца Шарля Наполеона (нар. 1950, Франція) без дозволу батька, а також республіканські переконання останнього (членство в Соціалістичній партії).

Луї Наполеон не визнав заповіту і претендує на головування в імператорському домі, однак його претензії підтримує лише незначна частина бонапартистів. Суперечка між батьком і сином не викликала глибокого розколу у бонапартистському русі.

Династичні шлюби

Шлюбна політика Бонапартів була ключовим інструментом легітимації корсиканського роду серед давніх монархічних династій Європи:

шлюб Наполеона І й Марії-Луїзи Австрійської (1810): після розлучення з Ж. де Богарне Наполеон І одружився з донькою імператора Австрії Франца І (до 1806 — імператор Священної Римської імперії Франц ІІ) з династії Габсбургів;
шлюб Жерома Бонапарта й Катерини Вюртемберзької (1807) встановив династичний зв’язок із домом Вюртембергів;
шлюб Е. Богарне (пасинка Наполеона І) й Августи Баварської (1806) встановив союз із династією Віттельсбахів.

Після 1870 Бонапарти продовжували укладати шлюби з представниками правлячих і колишніх правлячих європейських домів:

принц Наполеон-Жозеф («Плон-Плон») у 1859 одружився з принцесою Марією Клотильдою Савойською, донькою першого короля об'єднаної Італії Віктора Емануїла ІІ;
принц Наполеон Віктор у 1910 одружився з принцесою Клементиною Бельгійською, донькою короля Леопольда ІІ (з Саксен-Кобург-Готської династії);
принц Жан-Крістоф Наполеон у 2019 одружився з графинею Олімпією фон унд цу Арко-Ціннеберг, праправнучкою останнього імператора Австрії Карла І Габсбурга.

Визнання з боку інших монарших домів

Визнання Бонапартів європейською аристократією і династіями пройшло шлях від повного заперечення до повноцінної інтеграції.

За Першої імперії: стара європейська аристократія (Бурбони, Габсбурги, Романови) тривалий час сприймала Наполеона І як «узурпатора» та наслідок Французької революції; попри це, після воєнних перемог Наполеона європейські двори були змушені дипломатично визнати його титул і укладати з ним династичні союзи.

За Другої імперії: Наполеон ІІІ здобув повне дипломатичне визнання з боку всіх європейських держав; водночас зберігалися певні монархічні застереження, наприклад, російський імператор Микола І у дипломатичному листуванні звертався до Наполеона ІІІ «Sire, mon cher ami» («Володарю, мій дорогий друже») замість традиційного в офіційному листуванні між монархами «Mon frère» («Мій брате»).

Після 1870 (невладний період) європейські династії визнали статус Бонапартів як претендентів на французький престол; представники династії повноцінно інтегрувалися у вищий світ європейського дворянства, перебувають у близьких родинних зв’язках із королівськими родинами Бельгії, Італії, Люксембургу та Австрії, а також є традиційними учасниками міждинастичних та офіційних монархічних заходів у Європі.

Визнання дворянських титулів, дарованих Бонапартами

Дворянство Першої імперії (франц. Noblesse d’Empire), засноване Наполеоном І у 1808, а також титули Другої імперії (Наполеона ІІІ) мають повне і беззастережне визнання з боку інших європейських династій і дворянських інституцій. Це визнання забезпечила позиція Бурбонів після реставрації. Повернувшись до влади, король Людовик XVIII юридично закріпив визнання наполеонівських титулів у Хартії 1814.

Додатково

На відміну від багатьох інших європейських неправлячих домів (Габсбургів, Савойського дому, Віттельсбахів, Ангальтів та ін.), Дім Бонапартів не має і не присуджує власних династичних лицарських орденів. Заснований Наполеоном І орден Почесного легіону інтегрований у нагородну систему Французької республіки.

Поточною родинною усипальницею Бонапартів є Імператорська каплиця в м. Аяччо, о. Корсика (споруджено 1857–1859, освячено 1860). Наполеон І похований у Домі Інвалідів у м. Парижі, Наполеон III із дружиною — в Імператорській каплиці в м. Біарріці.

Література

Morali D. Storia geneologica della famiglia Bonaparte. Firenze : Tipografia di Mariano Cecchi, 1846. 193 р.
Demartini F., Graziani A. M. Les Bonaparte en Corse / Éd. A. Piazzola. Ajaccio : Editions Alain Piazzola, 2001. 242 p.
Tassigny E. de. Les Napoléonides — L'album des Bonapartes — Généalogie de la IVe Dynastie. Aix en Provence : Éditions Mémoire et Documents, 2012. 184 p.
Haegele V. Napoléon et les siens: un Système de Famille. Paris : Perrin, 2018. 425 p.
Робертс Е. Наполеон / Пер. з англ. О. В. Михельсон, Д. Ю. Петриченка. Харків : Фоліо 2025. 958 с.