Бароко (театр)

Баро́ко (італ. bаròссо, фр. baroque, букв. — вибагливий, химерний, від порт. barroco — перлина неправильної форми) — напрям у мистецтві та літературі кінця 16–18 ст., якому властиві підкреслена врочистість, пишна декоративність, динамічність композиції.

Зміст

1 Історична довідка
2 Характеристика
3 Бароко в Україні
4 Значення
5 Література
6 Автор ВУЕ

Історична довідка

Поєднання двох мистецьких новацій — формулювання законів перспективи в 15 ст. та постановка першої в історії опери — «Дафна» Я. Пері (близько 1597) — заклало основу театру бароко. Натхненна класикою драматургія 16 ст. поступилася місцем інтермецо, балету та опері.

Винайдення нових засобів представлення, приголомшливих візуальних ефектів спонукало до встановлення в театральних будівлях усе складнішої техніки. Результатом стало те, що видовище домінувало над усіма іншими аспектами.

У стилі бароко театр розвивався насамперед у Великій Британії, Німеччині, Іспанії та Італії. Хронологічні межі відрізняються в різних країнах.

В англійському театрі в епоху бароко виникли складні, заплутані сюжети, на сцені тріумфували злі сили. Персонажі «кривавих» трагедій драматургів Дж. Вебстера та Дж. Форда (1586–1640; Велика Британія) здатні на витончені злочини, мерзенні вчинки; п’єси присвячені конфлікту між пристрастями та совістю. Одержимі пристрастями також персонажі іспанського театру — драматургів Т. де Моліни та П. Кальдерона де ла Барки «Стійкий принц» (1629) і «Життя — це сон» (1635). П’єса П. Кальдерона «Життя — це сон» — роздуми про ілюзію та реальність, гру та мрію. Її назва якнайкраще відображає естетику драматургії бароко, де фантастичний світ театру протиставляється мізерному, сірому життю.

У Франції бароковий театр затвердився на початку 17 ст. під впливом англійського та іспанського театру. Прикладом є трагікомедія П. Корнеля «Комічна ілюзія» (1636). Вистава має складну структуру, заснована на художньому засобі «театр у театрі» (актори починають грати ще одну п’єсу в самій виставі) та грі оманливих видимостей, має на меті ввести глядача в оману. Гра в ілюзії була частиною барокової ідеї про те, що життя — це театр.

У другій половині століття реакцією на надмірності та екстравагантність бароко став класицизм, однак барокова тенденція тривала протягом усього 17 ст., барокові твори знаходять навіть у авторів, які вважаються традиційними.

Характеристика

Театр бароко характеризується переплетінням мотивів раціоналізму і містики, монументальністю форм і водночас їхньою дисгармонією, контрастним поєднанням абстрактних алегорій і грубо натуралістичних елементів, піднесеного і жахливого, строкатістю мозаїчністю прийомів, вживанням химерно-вигадливих тропів, метафори, прозопопеї (уособлення), очуднення. Існували два основних розгалуження в культурі бароко, зумовлені соціальним призначенням театру. Це придворні, закриті для масового глядача театри, шкільні театри, народна драма, ярмаркові театри. Види, жанри, форми театру бароко здебільшого мали локальний характер, притаманний лише певній країні або окремому її регіону. Крім трагедії та комедії, театр бароко культивував історичну хроніку, пастораль, сатиру (памфлет), модернізовані жанри середньовічної сцени типу мораліте й містерії, казку, фарс, оперу-буф, комедію-балет, алегоричну драму-диспут, пантоміму тощо. Автори барокового театру змішували жанри й регістри (п’єса могла бути трагічною й комічною водночас). У цей період перебігав процес усталення і впорядкування мистецьких форм, що дістало завершення лише з утвердженням класицизму.

Драматурги бароко не соромилися демонструвати жорстокі дії, які могли шокувати глядача. Вони також не звертали уваги на правдоподібність своїх творів.

Бароко відображало нестабільність світу 17 століття. У театрі знайшли втілення основні теми авторів цього напряму: метаморфози, нестабільність, рух, показовість, ілюзії. Нестійкість і рух відображалися в театрі вибором численних сюжетів. Показовість проявлялася у багатстві декорацій. На сцені використовували складну техніку, необхідну для відтворення різноманітних чудес, створення зримого образу прекрасного світу, приголомшення глядачів. Ілюзію підкреслювали використанням «театру в театрі». У «Гамлеті» В. Шекспіра (1603) принц змушує акторів зобразити сцену вбивства його батька, щоб зрозуміти реакцію винних і збити з пантелику вбивць. У «Комічній ілюзії» П. Корнеля (1636) вся п’єса заснована на ілюзії та принципі «театру в театрі».

Театр бароко був сконцентрований на масовому глядачі. Використовуючи пишні костюми, ефектні декорації, актори й режисери спектаклю прагнули викликати емоції у тих, хто переглядав дію на сцені. У театрі бароко грали не тільки чоловіки, а й жінки, костюми яких були яскравими, оздобленими пір’ям та блискітками.

Освітлення театру в цей період забезпечувалося ґнотові лампи, прихованими за крилами та аркою авансцени. У залі для глядачів зазвичай встановлювали великий єдиний центральний світильник або кілька менших на стелі.

Зважаючи на зростання інтересу до видовищ, роль художника ставала важливішою, до кінця 18 ст. в кожному театрі було два або більше постійних художників.

Бароко в Україні

В Україні побутування театру бароко припало на 16 — першу половину 18 ст. Ідеї бароко були привнесені в Україну з Заходу через Польщу. Серед явищ українського театру бароко — народна драма («Лодка», «Цар Максиміліан»), постановку якої здійснювали аматори з простолюду; вертеп, близький за сюжетом різдвяній шкільній драмі та окремим інтермедіям. Наприкінці цього періоду створено гетьманський театр К. Розумовського у м. Глухові, де виконували російською, італійською французькою мовами опери-буф, комедії-балети.

Осередком культури стали шкільні театри. П’єси для них писали церковнослов’янською мовою викладачі риторики й поетики (піїтики) з православного духовенства, звертаючись до сюжетів, пов’язаних з церковною літературою.

Найбільшого розвитку театральне бароко досягло в Києво-Могилянській академії. Викладачі та студенти за зразками європейських університетів і колегіумів вводили барокові засади в шкільну драматургію. Середовище Києво-Могилянської академії володіло техніками високих жанрів: містерій, мораліте, драми, а також синтезували їх засобами народного мистецтва. «Просфоніма» («Похвала», 1591), «Вірші на жалосний погреб зацного рыцера Петра Конашевича-Сагайдачного» К. Саковича (1622) — перші шкільні твори драматичного жанру в Україні. П’єси мали здебільшого релігійний характер. Популярними були п’єси різдвяного і великоднього циклів, які відображали звичаї та побут українців. Ходіння з зіркою відомо на Заході України з 1680. Назва «вертеп» уперше трапляється в уривку інтермедії чи діалогу «На різдво Христа» (1771–1776).

З часом все ширше використовували світські мотиви, а окремі з них набували соціального звучання [«Владимир, славенороських стран князь і повелитель» Феофана (Прокоповича), «Мілость божія, Україну через Зіновія Богдана Хмельницького... освободівшая» невідомого автора].

Виключно світській тематиці присвячені комічні сценки з народного побуту — інтермедії. Постановки шкільної драми відбувались в актових і молитовних залах шкіл, імовірно, на тлі настінних релігійних розписів. Є свідчення, що у м. Києві окремі вистави грали просто неба в урочищі Глибочиця. Місце виконання, архітектура приміщення визначали й тип сцени — містеріальний, з симультанною декорацією, що передбачала окремі майданчики для Раю, Землі, Пекла («Олексій, чоловік божий»), або камерний, зі сценою-коробкою і трикутними кулісами (теларіями), як у єзуїтському театрі. Судячи з ремарок до п’єс, використовувались світлові ефекти, спеціальні сценічні механізми («махіни і літання», показ геєни вогненної, загибелі корабля серед морських хвиль, перебування Йони у китовім череві), тіньова проєкція (показ «чрез умбри»). Вистави супроводжувались музикою, хоровими співами, танцями, пантомімами. Певна частина вистав мала літературно-декламаційний характер. Костюм і окремі атрибути були вирішальною ознакою дійової особи, прикметою її соціального стану (Цар, Гетьман, Чернець та ін.), вказівкою на функціональну роль «постаті від театру» (Пролог, Антипролог, Епілог), на алегоричну сутність персонажів з Біблії, Євангелія чи античної міфології (Христос, Люципер, Венера, Муза, Вулкан, Фортуна та ін.) або персонажів-абстракцій (Натура людська, Гнів Божий, Милість Божа, Україна, Земля, Небо, Доброчесність, Глупство, Вік златий, Вік залізний, Серце Богородиці та ін.).

Для характеристики міфологічних та алегоричних дійових осіб існувала детально розроблена у спеціальних трактатах емблематика. Були трактати, які регламентували творчість хорега (режисера) та подавали правила акторської гри. Найменш регламентованими, а тому найближчими до правди життя були інтермедії. З часом вони звільнилися від канонічної основи шкільного театру і, поєднані з народною драмою, стали основою репертуару мандрівних дяків, ярмаркових театрів. Це були паростки публічного театру. Традиції інтермедії набули продовження в українській реалістичній комедії 19 ст. Зокрема, від інтермедій ведуть родовід такі комедійні персонажі, як бурлака Микола («Наталка Полтавка»), Стецько («Сватання на Гончарівці»), Шельменко («Шель- менко-денщик»). Побут і звичаї мандрівних дяків відображено у п’єсі І. Карпенка-Карого «Чумаки», дотепному описі ярмаркової вистави у романі О. Ільченка «Козацькому роду нема переводу». Широку картину життя духовної школи, постановки шкільної вистави подано в історичній комедії Л. Старицької-Черняхівської «Милість Божа».

Значення

Традиції «низового бароко» — інтермедій та вертепу — вплинули на розвиток професійного театру в Україні кінця 18 ст. й упродовж 19–20 ст. Український театр набув чітких форм, живився традиціями народного та релігійного характеру.

Досягнення майстрів бароко мали помітний вплив на подальший художній процес, сприяли формуванню національних шкіл мистецтва у 18–19 ст., збагатили мистецтво класицизму, романтизму і реалізму.

Засоби виразності бароко, які покликані були посилити вплив художніх творів на людину, активно використовують і сучасні митці.

Література

Дмитрова Л. Підручна книга з історії всесвітнього театру. Київ : Держвидав України, 1929. 469 с.
Український драматичний театр: нариси історії : в 2 т. / За ред. М. Рильського. Київ : Наукова думка, 1967. Т. 1. 520 с.
Софронова Л. О. Київський шкільний театр і проблеми українського бароко // Українське літературне барокко. Київ : Наукова думка, 1987. С. 109–131.
Le Théâtre. Paris : Larousse ; Bordas, 1997. 258 р.
Хоменко Г. І. Романний код mors voluntaria й театр «люціферічного дійства» Леся Курбаса // Від бароко до постмодерну. 2007. Т. 5. С. 309–314.
Тарнопольська І. О. Єзуїтська драма і театр Києво-Печерської лаври: культурно-інтелектуальна історія Наддніпрянської України XVI–XVII ст. як частина загальноєвропейської барочної культури // Наддніпрянська Україна: історичні процеси, події, постаті. 2008. Вип. 6. С. 29–35.
Бараненкова Н. А. Традиції староукраїнського барокового театру в ранніх прозових творах Миколи Гоголя // Література та культура Полісся. 2009. Вип. 53. С. 46–53.
Бароко: Театр // Енциклопедія «Наукове товариство імені Шевченка» : в 4 т. Львів; Київ; Тернопіль : Наукове товариство імені Шевченка, 2012. Т. 1. С. 471–476.
Performativity and Performance in Baroque Rome / Ed. by P. Gillgren, M. Snickare. London : Routledge, 2017. 280 p.