Антіной

Мармуровий бюст Антіноя в образі бога Діоніса, знайдений на віллі Адріана в Тіволі, 2 ст.

Антінóй [ грец. Ἀντίνοος; лат. Antinous; близько 110 або 111 н. е. (імовірно 27.11), м. Клавдіополіс, тепер м. Болу, пров. Болу, Туреччина — 130 н. е. (імовірно 30.10), тепер мухафаза Ель-Мінья Єгипет] — вродливий юнак, фаворит і улюбленець римського імператора Адріана; після смерті обожнений ним (Божественний Антіной). Один із найвідоміших образів серед античних сюжетів у європейській культурі.

Життєпис

Про життя Антіноя відомостей обмаль, наявні історичні джерела лаконічні й створені вже після його смерті. Грек за походженням, народився в римській провінції Віфінія (північний захід Малої Азії). Висновки щодо віку Антіноя ґрунтуються на численних зображеннях.

У 123 він познайомився з імператором Адріаном, який під час першої подорожі на Схід імперії відвідав Віфінію, що постраждала від землетрусу.

Адріан був одружений із Вібією Сабіною (бл. 86–136), родичкою імп. Траяна (який усиновив Адріана). Проте шлюб мав політичний характер, посприяв тіснішим родинним зв’язкам Адріана з імператорською сім’єю та його сходженню до влади; подружжя було бездітним. Поряд із тим відомо про гомосексуальні зв’язки Адріана. Після зустрічі з імператором Антіной став його фаворитом. Спочатку імператор відправив юнака на навчання в пансіон Педагогіум у м. Римі, звідки той повернувся приблизно у 127. Від 128 Антіной невідступно перебував при імператорі, супроводжував його у всіх подальших подорожах (Греція, Італія, Африка, Палестина, Єгипет). Характер їхніх стосунків не був публічним, однак пізніше історики припустили любовний зв’язок і духовну близькість. За панівним припущенням, Антіной став найбільшим коханням Адріана — історія цього кохання набула статусу культового в гомосексуальній субкультурі.

У 130 під час полювання на лева в Лівії Адріан врятував Антіноя від смерті. Невдовзі під час подорожі Єгиптом, дорогою до м. Фів (Теб), на свято Осіріса 20-річний Антіной несподівано потонув у р. Нілі напроти м. Гермополіса (тепер не існує, мухафаза Ель-Мінья) в Середньому Єгипті.

Місце поховання достеменно невідомо: за однією версією, юнака поховано на віллі Адріана в Тіволі (поблизу м. Рима, тут знайдено обеліск із єгипетськими ієрогліфами, присвячений смерті юнака), за іншою — тіло було поміщене у меморіальному храмі в м. Антінополісі (засновано Адріаном на честь Антіноя, тепер не існує, було розташоване неподалік м. Гермополіса).

Версії загибелі

Антіной загинув за загадкових і нез’ясованих обставин, що наживило ґрунт для багатьох чуток. Одні свідчили, що Антіной загинув внаслідок нещасного випадку. Інші стверджували, що він був зумисне утоплений. Низка дослідників припускає політичне вбивство Антіноя тими, хто був незадоволений його впливом на імператора. Не виключають причетність до трагедії дружини імператора Вібії Сабіни, яка теж подорожувала разом із ними і ненавиділа Адріана. Як зазначав Секст Аврелій Віктор: «дружина його, Сабіна, яка зазнавала образи, майже як рабиня, … відкрито заявляла, що, пізнавши його жахливий характер, доклала всіх зусиль, аби не завагітніти від нього на загибель роду людського» (De vit. 14, 8). Треті вважають, що Антіной кинувся у воду, принісши себе як ритуальну жертву, щоби запобігти смерті Адріана (провіщеній імператору жерцями або лікарями). Відомо, що імператор, як і Антіной, вважали себе втаємниченими в різні езотеричні культи, брали участь у Елевсінських містеріях та інших окультних практиках. Історик Елій Спартіан, аналізуючи поширений поголос, писав, що Антіной «прирік себе заради Адріана» (Hadr. 14, 6). Невідомий автор (Псевдо-Аврелій Віктор) теж підкреслював, що цей вчинок «вважають виявом благочестя і релігійності»: «…кажуть, що коли Адріан хотів домогтися продовження свого життя, а маги зажадали, аби хтось добровільно пожертвував собою заради нього, то всі відмовилися, тоді як Антіной запропонував себе» (De caes. 14, 8).

Зовсім фантастичною вважають версію, що Антіноя принесли в жертву для зцілення імператора. Так, історик Діон Кассій розмірковував, що Антіной або «з власної волі прирік себе на загибель, кинувшись у Ніл, як пише Адріан», або, «як достовірно відомо, був принесений у жертву» задля виконання задумів Адріана (Hist. 69, 11.2–3).

Не виключають і того, що юнак скоїв самогубство під час нападу меланхолії чи з переживань, що його любов ставала неприпустимою для суспільства (мабуть, через досягнення віку, коли згідно з грецькою традицією вона мала припинитися). Швидше за все, Антіной сам, у стані релігійного екстазу, жертовно віддав себе задля здоров’я імператора.

Обожнення. Культ Антіноя

Після смерті юнака хвороба імператора відступила, проте Адріан був невтішний у своєму горі. Сучасники свідчать, що він загиблого «оплакував, як жінка» (імператора критикували не за звичні для того часу одностатеві стосунки, а за те, як він гірко побивався після смерті улюбленця). За його наказом жрецтво обожнило Антіноя (обожнювання імператорів та близьких їм людей у Римській імперії 2 ст. було звичною практикою). Хоча культ Антіноя не мав офіційної санкції Сенату, його масштаби перевершили всі подібні випадки теїзації й стали безпрецедентними для римської історії.

На згадку про Антіноя навпроти місця його смерті було засноване місто Антінополіс, яке стало одним із головних культурних центрів грецької діаспори в Середньому Єгипті. Тут щорічно проводили ігри на честь молодого бога. Його ім’ям назвали нове сузір'я Антіной, яке придворні астрономи вирізнили («відкрили») на небі поблизу Чумацького шляху між Зодіаком та сузір’ям Орла. Згідно з легендою, воно з’явилося внаслідок піднесення на небо душі юнака. Адріан, за словами Діона Кассія, заявив, що «бачив зірку, яка нібито є Антиноєм, і охоче прислухався до вигадок своїх наближених, які стверджували, що ця зірка і справді утворилася з душі Антіноя і тоді вперше з’явилася на небосхилі» (Hist. 69, 114). Сузір’я було «скасовано» тільки в 19 ст.

Антіноя шанували як бога, що помирає й воскресає, щоразу повертається до життя задля блага людства. Культ поширився всією імперією аж до Британії, але особливої популярності набув у Греції та Єгипті, де злився з культами місцевих божеств, головно Діоніса та Осіріса (що було характерно для тієї епохи). У різних містах, зокрема в Афінах, були засновані свята й ігри, тривалий час відомі як антіноеї. Від імені Антіноя давали передбачення оракули. [«Греки, за волею Адріана, обожнювали Антіноя і стверджували, що через нього даються передбачення, — Адріан хвалився, що сам складав їх» (Dio. Hadr. 14, 7)]. Зводили храми та вівтарі, присвячені юнакові. У м. Мантінея в Аркадії (Пелопоннес), жителі якого колись заснували поліс-батьківщину Антіноя, було збудовано великий храм та гімнасій. Йому присвячували вірші, серед авторів поезій були, зокрема, Месомед із Крита (2 ст.), Нуменій з Апамеї та Панкрат із Александрії.

З часом культ Антіноя став значною мірою самостійним явищем, не пов’язаним із діями Адріана. І хоча масове створення зображень юнака сповільнилося після смерті імператора (138 н. е.), культ Антіноя проіснував до кінця 4 ст.

Культ був засуджений як із боку деяких освічених язичників, так і Отців церкви. Критики вважали його відображенням морального розпаду, пожадливості, містичних забобонів та божевілля Адріана. Поряд із тим імператор, всупереч бажанню, висунув «опонента» християнському богові (Антіной став, отже, «останнім богом античного світу», який зазнав багато прокльонів від ранніх християн). Ще до офіційної заборони культу в 391 християни руйнували храми і зносили статуї Антіноя, вважаючи його образою своєї віри. Водночас культ розкриває окремі вияви духовно-релігійної атмосфери доби раннього християнства.

У римському мистецтві

Завдяки широкому впровадженню культу Антіноя особливе місце в античному мистецтві посіли присвячені йому численні скульптури, що стали репрезентативними творами того часу. Їх споруджували по всій імперії, особливо в Греції та Єгипті. При цьому схожість різних зображень стала наслідком створення в імперії відповідного офіційного канону. Попри індивідуальність та життєвість образу Антіноя, згадані скульптури відносяться не так до римського портретного мистецтва, як до ідеалістичного елліністичного. Під час правління Адріана як шанувальника грецького мистецтва римські скульптори вкотре звернулися до еллінізму, часто наслідуючи у своїх творах грецькі взірці.

За часів Адріана вважали за правило етикету мати в будинку скульптуру Антіноя. Тому й масштаби увічнення пам’яті юнака були винятковими — до нас дійшло бл. 5 тис. статуй та барельєфів, які імператор наказав спорудити на честь свого улюбленця у багатьох містах. За кількістю зображень, що збереглися, Антіной перевершує багатьох знаменитих і видатних римлян, поступившись хіба що імператорам Августу й Адріану. Значна їх частина (як портрети, так і ідеалізовані зображення у вигляді богів) належать до найкращих мистецьких творів часів Адріана. Антіной поставав на них як грецький герой чи бог — Діоніс, Осіріс, Гермес, Аполлон, Серапіс та ін.

Завдяки портретам, Антіноя століттями вважали символом юнацької вроди й витонченості, любові й трагічної молодості. Зображення юнака позбавлені маскулінності, мужності та оптимізму грецьких статуй, його образ сповнений чуттєвої краси, смутку та покірності долі. Попри еклектичність форми, критики завжди відзначали оригінальність художньої думки у цих незліченних пам’ятках скульптури. Відмітні риси зображення: коротке хвилясте волосся, що спадає на лоб, густі темні брови, широко розкриті очі, чуттєві контури губ і підборіддя, надзвичайно розвинені груди, тонкі руки, ледь нахилена (звернена убік) голова, вдумливий і меланхолійний вираз обличчя.

Одним із найточніших портретів юнака вважають статую Антіноя Дельфійського (бл. 130 н. е., Археологічний музей у Дельфах, Греція), створену, ймовірно, у рік його смерті. Тут присутня ідеалізація, проте немає сакралізації об’єкта зображення. Припускають, що скульптура була створена як наслідування грецьких зображень Аполлона школи Фідія (замисленість і меланхолійна стриманість таких Аполлонів, зокрема т. з. Аполлона Тибрського — мармурової копії 1 ст. н. е. з бронзового оригіналу твору Фідія або його учнів, — стала взірцем для портретного зображення голови Антіноя в 2‒3 ст.) та Дорифора (Списоносця) й Діадумена, створених Поліклетом. Кращим портретом улюбленця імператора, теж максимально наближеним до прототипу, є статуя Антіноя Фарнезе (2 ст., Національний археологічний музей Неаполя).

Серед мистецьких творів, що сполучають портретну схожість та ідеалізацію, виділяють бюст Антіноя Мондрагонського (130-ті н. е., Лувр), який, з одного боку, виконаний у дусі класичного грецького мистецтва (5 ст. до н. е.), з іншого, завдяки особливостям головного убору, впізнаваний як образ Осіріса. Ще одна знаменита скульптура — Антіной Браскі (130-ті н. е., музей Пія-Климента, Ватикан) — є синкретичним поєднанням образів грецького Діоніса та єгипетського Осіріса, головний убір статуї утворений з виноградних лоз та своєрідної шишки-лотоса. Інші значущі зображення: Антіной Казалі (Нова гліптотека Карлсберга), барельєф Антіной-Вертумн (вілла Альбані), Антіной-Осіріс (Григоріанський Єгипетський музей у Ватикані), Антіной-Арістей (Лувр), Антіной-Діоніс (Британський музей), бюст Антіноя-Осіріса (Лувр) та ін.

Портрети Антіноя вирізали також на коштовних гемах, зображували на чашах, тесерах, вотивних теракотових табличках, карбували на монетах. Найбільш реалістичними є погрудні портрети Антіноя на аверсах бронзових римських монет 2 ст. Супровідний напис повідомляв, що на монеті зображений герой чи бог, реверси вирізнялися різноманітністю. Такі монети карбували після смерті юнака в єгипетських та грецьких містах: Александрії, Тарсусі, Клавдіополісі, Смірні, Мантінеї, Дельфах тощо. На цих зображеннях Антіной представлений як людина-герой, а не ідеалізований бог. Монети високої якості часто використовували як медальйони або талісмани.

Всі ці зображення юнака стали віхою в історії римського мистецтва. Образ Антіноя вважають останнім із великих класичних типів скульптури Античності.

У мистецтві Відродження та Нового часу

Образ Антіноя знову набув популярності в епоху Відродження та Нового часу, коли в суспільстві ширився інтерес до культури античності, постав символом юнацької вроди та витонченості. Від 16 ст. в Європі почали копіювати античні та створювати нові скульптури й геми, що зображували грецького юнака. Спогади про історію кохання Адріана та Антиноя трапляються у 16–18 ст. (П. де Ронсар, Фрідріх Великий).

Наприкінці 18 ст., разом із зародженням єгиптології, у Європі почалося захоплення культурною спадщиною Стародавнього Єгипту. Антіной знову став популярним, міф про нього європейці сприймали як екзотичний та декоративний.

Наприкінці 19 ст. популярність Антіноя як символу одностатевого кохання досягла максимуму. Така популярність була пов’язана як із тугою за «досконалим світом» Еллади, так і з художнім осмисленням трагічної загибелі юнака. Це явище відбилося у багатьох художніх творах, зокрема О. Вайлда. Велику роль у популяризації образу античного юнака наприкінці 19 ст. зіграло поширення історичних белетристичних романів (Г. Еберса, Джорджа Тейлора, справжнє ім’я та прізвище — Адольф Гаусрат, та ін.), де образ Антіноя поетизували, проте й значно спотворювали.

У період кінця 19 — початку 20 ст. образ Антіноя був однією з ознак приналежності до загальносвітової декадансної (зокрема гомосексуальної) культури. На його честь створювали вірші, поеми, романи, опери.

У 21 ст. історія Антіноя стала предметом низки великих виставок, переважно у Європі. Погруддя Антіноя Сирійського було продано 2010 на аукціоні Сотбі за 24 млн дол., що перевершило стартову ціну майже вдесятеро.

Додатково

За легендою, з крові вбитого лева, від якого Адріан врятував Антіноя на полюванні, виріс лотос. Це часто інтерпретують як передвістя майбутньої ритуальної жертви Антіноя заради спасіння Адріана. Оповідають, що спис, яким імператор вбив лева, він передав у храм Геракла.
Існує легенда, що Адріан, який страждав від смертельної хвороби, змусив пізніше свою дружину Сабіну вкоротити собі віку, щоб вона не раділа після його смерті.
Сюжет про Адріана й Антіноя суголосний з іншими греко-римськими оповідями щодо одностатевої чуттєвості (міф про Ганімеда, коханця бога Зевса; міф про Гіацинта; історія Гефестіона, можливого коханця Александра Македонського тощо).

Джерела

Dio’s Roman Histore : in 9 vol. London : William Heinemann; New York : The Macmillan C°, 1925. Vol. 8. 482 p.
Sexti Aurelii Victjris. Liber de Caesaribus. Praecedunt Origo gentis romanae et Liber de viris illustribus urbis Romae. Subsequitur Epitome de Caesaribus / Rec. Fr. Pichlmayr; add. et cor. collegit et adiecit R. Gruendel. Lipsiae : Teubneri, 1961. 219 p.
Scriptores Historiae Augustae. Cambridge. Lоndon : Harvard University Press, 1991. 543 p.
Pseudo-Aurélius Victor. Abrégé des Césars / Texte établi, traduit et commenté par M. Festy (Michel). Paris : Les Belles Lettres, 1999. 370 р.

Література

Hausrath A., Safford M. J. Antinoüs: А romance of Ancient Rome. New York : W. S. Gottsberger, 1882. 357 р. URL: https://archive.org/details/bub_gb_GHdBAAAAYAAJ/page/n3/mode/2up
Lamber R. Beloved and God: The Story of Hadrian and Antinous. London : Phoenix Giants, 1997. 208 р.
Everitt A. Hadrian and the Triumph of Rome. New York : Random House Inc., 2009. 392 с.
Van de Mieroop М. A History of Ancient Egypt. Singapore : Wiley-Blackwell, 2011. 400 p.