Осіріс

Зображення Осіріса в гробниці Сеннеджема в Дейр-ель-Медіні, період Нового царства,
19-та династія

Осі́ріс (єгип. Wsjr, Wst-jrt; етимологія невідома) — у давньоєгипетській міфології — бог відродження, цар потойбічного світу та суддя душ померлих.

Зміст

1 У міфології
2 Культ
3 У культурі
4 Додатково
5 Джерела
6 Література
7 Автор ВУЕ

У міфології

Міф про Осіріса став ключовим для давньоєгипетської міфології й релігії.

Відповідно до згадок у давньоєгипетських текстах і творі Плутарха «Ісіда й Осіріс», Осіріс (грец. Ὄσιρις) був старшим сином бога землі Геба та богині неба Нут (які, своєю чергою, народилися від бога повітря Шу і богині вологи Тефнут, дітей бога сонця Ра). Осіріс з’явився на світ у перший із п’яти священних днів, якими завершувався рік. Разом із ним (або через три дні) народилася його сестра-близнючка богиня родючості Ісіда. Їхньою сестрою була богиня народження й смерті Нефтида, а братом — бог пустелі й хаосу Сет. Разом ці боги (Ра, Шу, Тефнут, Геб, Нут, Осіріс, Ісіда, Сет і Нефтида) утворювали т. з. геліопольську Енеаду (дев’ятку) божеств, найавторитетнішу в Стародавньому Єгипті.

У ранній період Ісіду назвали дружиною Осіріса, ймовірно через те, що їй поклонялися в сусідніх містах і, можливо, внаслідок співзвучності імен. Це зміцнило уявлення про різностатевих небесних близнюків (див. також Близнюкові міфи).

Згідно з геліопольською версією, Осіріс був п’ятим із т. з. білих богів, що царював на землі споконвіку, успадкувавши владу деміурга Птага, прадіда Ра, діда Шу і батька Геба. Він створив у Єгипті цивілізацію, навчив людей релігії та землеробству, вирощуванню виноградної лози, поклавши край варварству. Про це писали античні автори, які неодноразово згадували Осіріса. Згідно з Геродотом, Осіріс — це бог, якого єгиптяни ототожнювали з грецьким Діонісом. Діодор Сицилійський відзначав його зв’язок із богом Пріапом. Римський поет Альбій Тібулл (бл. 55‒19 до н. е.) у своїх «Елегіях» наголошував, що Осіріс (лат. Osiris) першим зробив плуг і навчив людей землеробству.

За міфом, це викликало ревнощі його молодшого брата Сета. У стародавніх заупокійних Текстах пірамід Сет розлютився на брата за підчеплення ногою, а в Пізній період — через подружню зраду. Нефтида, дружина Сета, покохала Осіріса і, набувши подоби його дружини Ісіди, зачала від нього сина Анубіса. Коли Ісіда дізналася про зраду, то струсонула всесвіт криком розпачу й зірвала стрічки зі шлюбного ложа. Вона звернулася до бога мудрості й знань Тота, який пообіцяв дати засіб, щоб повернути прихильність чоловіка. Побоюючись гніву Сета, Нефтида кинула немовля Анубіса в очеретяних заростях, де його за допомогою собак знайшла Ісіда.

Сет вирішив помститися братові. Згідно з ранньою версією легенди, він підстеріг Осіріса на полюванні і вбив його. Пізніші версії повідомляють, що Сет діяв у союзі з 72 змовниками. На одне зі свят він наказав доставити прекрасний саркофаг і пообіцяв подарувати його тому, хто в ньому поміститься. Щойно Осіріс ліг у саркофаг, змовники зачинили кришку, забили і кинули в річку Ніл. Згідно з мемфіською версією, тіло Осіріса пролежало у воді три дні й три ночі, де його поїдали риби (з цієї причини серед єгиптян існувало повір’я, що людина, яка потонула в р. Нілі, священна). Убивство сталося на 17 день місяця Гатгор (тобто листопада) на 28 році правління чи життя Осіріса, коли Сонце перебувало в сузір’ї Скорпіона.

Згідно з Плутархом (пізня версія), Ісіда, почувши про вбивство чоловіка, обрізала волосся, вбралася в жалобні шати і вирушила на пошуки Осіріса. Хвилі винесли скриню до сирійського узбережжя Бібла (тепер Ліван). На цьому місці проросло дерево (верес, тамариск чи кедр) і обплело саркофаг. Місцевий правитель Мелеккарет наказав зрубати дерево і виготовити колону. Прийшовши в Бібл, Ісіда з дозволу правителя та його дружини Астарти (тобто двох азійських богів — двійників Осіріса й Ісіди) витягла саркофаг з колони. Саму колону вона обернула в льон, намастила олією й залишила для поклоніння місцевим жителям.

Ісіда повернулася з тілом чоловіка до Єгипту і за допомогою Нефтиди заховала його в болотах поблизу м. Буто (тепер с-ще Ібту, або Абту, мухафаза Кафр-еш-Шейх, за 95 км на схід від м. Александрії), щоб оплакати Осіріса (перетворення богинь під час пошуку та оплакування на сокола й шуліку пояснюють, серед іншого, звичками птахів: шуліка видає крик, схожий на плач, і пролітає великі відстані в пошуках падалі). У Новому царстві, коли смерть Осіріса пов’язували зі щорічними розливами р. Нілу, води річки вважали сльозами Ісіди чи тілесними соками Осіріса. У цей період з’явилася версія, що Сет знайшов і розрубав тіло брата на 14 або 42 частини (за кількістю номів Єгипту) і розкидав їх по країні (або лише в Дельті).

За допомогою Анубіса чи Тота Ісіда зібрала частини тіла чоловіка (за іншою версією — ховала там, де знаходила, що пояснює віру стародавніх єгиптян у перебування його частин у різних священних храмах і Серапіях), після чого Анубіс забальзамував його. Так виникла перша мумія. За однією з версій, Гор був народжений або зачатий до смерті свого батька Осіріса, за іншою — Ісіда завагітніла від плоду «дерева долі» (ймовірно, виноградної лози). Превалювали уявлення про те, що Ісіда завагітніла чудовим чином від воскреслого ненадовго Осіріса. Згідно з Плутархом (пізня версія), Ісіда не знайшла фалоса Осіріса (його з’їли риби) і тому виліпила його з глини, освятила і приростила до тіла чоловіка. Перетворившись на самицю шуліки — птаха Хат, Ісіда завагітніла від мумії Осіріса.

За тим Ісіда втекла в болота Нижнього Єгипту й у подобі корови сховалася від переслідувачів Сета на плавучому острові Хемміс (єгип. Akh-bity), де й народила Гора. Згідно з грецькими джерелами, острів лежить неподалік м. Буто, хоча для єгиптян його розташування не було важливим (розуміли радше як місце для священного усамітнення). Щоб уберегти сина від гніву Сета, Ісіда поклала немовля в кошик чи скриню і пустила водами р. Нілу. Божественна няня Рененутет (богиня родючості) дбала про нього, доки він не відкрив себе світові, «вдягнувши свій пояс у густих чагарниках» (тобто, доки не змужнів). Спонукуваний духом Осіріса, Гор вирішив стати «месником за свого батька». Перемігши зрештою Сета, Гор воскресив батька, давши йому проковтнути своє око. Проте Осіріс не побажав залишатися на землі та став повелителем померлих у Дуаті (потойбічному світі). Земний трон посів Гор.

Спочатку, згідно з Текстами пірамід, єдиним суддею померлих у Дуаті був Анубіс, але з кінця Давнього царства (3–4-та династії; 2778–2200 до н. е.) цю високу посаду узурпував Осіріс (померлий фараон), який перейняв титули Анубіса «Володар заходу» (Хентіаменті) і «Володар тих, хто на заході» (тобто в країні померлих).

На початку правління 18-ї династії (1569–1315 до н. е.) сцена суду Осіріса з’явилася на папірусах Книги мертвих, де уперше були зображені великі терези. Згідно з віруваннями, на одну чашу терезів клали серце покійного, на іншу — перо богині істини Маат, щоби перевірити праведність життя небіжчика. Якщо велика Енеада (9 богів) виносила обвинувальний вирок, то потвора Аммат пожирала серце покійного.

Культ

Суд Хунефера в присутності Осіріса, зображення з Книга мертвих Хунефера, 19-та династія, Нове царство, 1275 до н. е., папірус, Теби (Фіви)

Про перші стадії культу Осіріса додинастичного періоду (ІV тис. до н. е.) майже нічого невідомо. Спочатку Осіріс був місцевим богом міста Джеду (Джедет) у Дельті, яке греки називали Бусірісом («Будинок Осіріс»). Тут символом бога був «джед» (стовп із чотирма поперечними дисками на верхньому кінці).

З ритуальною метою використовували дерев’яні футляри у вигляді мумії Осіріса: у порожню ємність насипали землю й кидали зерно, а в кришці футляра просвердлювали дірки, крізь які проростали зелені сходи («Осіріс, що проростає»). Навколо його храмів висаджували 360 або 365 дерев як символ часу і року, що змінюється.

Із Бусіріса вшанування Осіріса поширилося по всьому Єгипту, але головним центром поклоніння незабаром стало м. Абідос (Абджу) у Середньому Єгипті. Через поховання в Абідосі, де, за віруваннями, упокоїлося тіло бога, багато єгиптян прагнули знайти безсмертя. Паралельно з соляризацією Осіріса його дружину Ісіду почали асоціювати з небесною коровою Гатгор (богиня кохання), звідси — корона у вигляді рогів на її зображеннях. Осіріс разом із Гором та Ісідою утворили т. з. Тріаду Абідоса.

Міф про смерть і воскресіння Осіріса був пов’язаний із річним сільськогосподарським циклом. Похорон бога символізував сіяння зерна, його воскресіння — появу сходів, убивство Осіріса — зрізання колосків під час жнив. Осіріса уявляли життєдайною силою, праведним правителем, який дотримувався принципів маат (справедливості), тоді як Сет, що протистояв йому, був уособленням хаосу і жорстокості. У зв’язку з цим, міф про Осіріса і Сета символізував боротьбу між порядком і безладдям, родючістю й засухою, життям і смертю.

З розвитком культу історія смерті Осіріса, горе його вдови Ісіди, боротьба Гора й Сета стали темами численних релігійних драм (зокрема відомої щорічної драми Осіріса в м. Абідосі) на великих народних святах, а також таємних містерій. Оскільки Осіріс був володарем року, його свята були переважно місячними, тому пізніше його назвали місяцем, що «оновлює самого себе».

Культ Осіріса зруйнував «монополію фараона на небо», затвердив звичай поховання померлих без розчленування та обіцяв кожній людині нове життя після смерті. До кінця Середнього царства (11–12-та династії; 2055–1750 до н. е.) культ Осіріса утвердився і в Верхньому Єгипті, став дуже популярним у всій країні. Під патронатом 12-ї династії (2000–1750 до н. е.) Осіріс набув значення одного з найвеличніших богів. Тексти цього періоду називають його «царем богів», «володарем володарів», «володарем життя», «повелителем вічності», «душею (ба) бога Ра» (див. Ба), «принцом Дев’ятьох богів» та ін.

Осіріса зазвичай зображували у вигляді статуетки, що нагадувала обгорнуту білою тканиною мумію із зеленою шкірою, вільними кистями рук, які тримали символи царської влади (скіпетр і ціп).

Вважали, що корона Осіріса та його священний човен були виготовлені зі стебел папірусу, а його символ джед складався зі вставлених одна в одну кількох зв’язок тростини. Осіріса завжди зображували з тією чи тією рослиною: на ставку перед його престолом ріс або лотос, або шерега дерев і виноград; іноді ґронами винограду був обвитий весь балдахін, під яким сидів Осіріс; часом виноградні лози обвивали й бога.

Від доби Нового царства (18–20 династії; 1569–1081) на практиці культу Ісіди та Осіріса могли відбиватися зафіксовані в Біблії елементи семітських вірувань.

Завдяки неухильному зростанню значущості культу Осіріса в Стародавньому Єгипті він поширювався і землями всього елліністичного світу, а згодом – і Риму. Культ Ісіди та Осіріса зберігався щонайменше до середини 5 ст. н. е.

У культурі

Найдавніше іконографічне зображення божества Осіріса знайдено в заупокійному комплексі Джедкара Ісесі (2436–2404 до н. е.), передостаннього фараона 5-ї династії (2504–2347 до н. е.); перша письмова згадка з’явилася в Текстах пірамід за часів його наступника (останнього представника династії) Уніса (Унаса; 2404–2374 до н. е).

Міфологічна історія Осіріса й Сета простежується в сюжеті давньоєгипетського літературного твору «Повість про двох братів» (близько 1200–1194 до н. е.) і в казці «Правда і Кривда» (бл. 1292–1191 до н.е.). Серед писемних єгипетських пам’яток дійшли ритуальні гімни Осірісу. На думку багатьох релігієзнавців, міф про смерть і воскресіння Осіріса вплинув на теоретичне обґрунтування анастасійної проблематики у ранньому християнстві (див. Боги, що вмирають і воскресають).

Арія Зарастро в опері В. А. Моцарта «Чарівна флейта» отримала назву «O Isis und Osiris» («О ви, Ісіда та Осіріс»). Гімном воскреслому Осірісу є камерна симфонія № 3 для двох груп ударних інструментів композитора й диригента С. Ярунського (справжнє прізвище — Степанюк; нар. 1970, Україна).

Осіріс є персонажем кінофільмів (зокрема пригодницьке фентезі «Боги Єгипту», 2016, режисер А. Прояс), відеоігр.

Ім’ям божества названо американський дезкор-гурт «Born of Osiris».

На честь Осіріса названо астероїд головного поясу 1923Осіріс (відкрито 1960), а також екзопланета HD 209458 b, що обертається навколо зорі, в сузір’ї Пегаса.

Додатково

Етимологія імені Осіріса дотепер є предметом полеміки в єгиптології. Частина дослідників припускають іноземне походження імені (ієрогліфи передавали його лише фонетично), проте більшість наполягають на його автентичному походженні та значимій для єгиптян семантиці. Натепер співіснують різні гіпотези: від імені ассирійського бога Ашшура, від вавилонського варіанту імені бога Мардука (або демона) — Асар, Асарі; у значенні «резиденція Сонця» (Е. Лефевр), «Той, хто сидить на троні» (А. Ерман), «могутність Ока», «місце творіння» (К. Кульманн), «могутній / той, хто створює свій трон» (Дж. Гріффітс) та ін.
У Текстах пірамід міф про Гора — сина і спадкоємця Осіріса — викладено в двох варіантах. Згідно з першим, Гор є братом Сета (Осіріс тут навіть не згаданий): брати ворогують, б’ються і Сет вириває у Гора його око, яке той потім повертає за допомогою Тота. У другому варіанті Гор як син Осіріса жертовно передає йому своє око, завдяки чому Осіріс повертається до життя. Єгиптологи спільні в думці, що перший варіант міфу є давнішим.

Джерела

Геродот. Історії в дев’яти книгах. Київ : Наукова думка, 1993. 575 с.
Тібулл Альбій // Давня римська поезія в українських перекладах і переспівах. Львів : Світ, 2000. С. 131–142.
Plutarque. Oeuvres morales. T. V, 2e partie: Traité 23: (26) Isis et Osiris. 2e tirage revu et corrigé. Paris : Belles Lettres, 2003. 437 p.

Література

Griffiths J. G. The Сonflict of Horus and Seth from Egyptian and Classical Sources: a study in ancient mythology. Liverpool : Liverpool University Press, 1960. 204 р.
Kosidowski Z. Gdy slonce bylo bogiem. Warszawa : Iskry, 1966. 392 р.
Griffiths J. G. Plutarch’s de Iside Et Osiride. Cardiff : University of Wales Press, 1970. 648 р.
Zamarovský V. Ich veličenstvá pyramídy. Bratislava : Perfekt, 2001. 330 р.
Leitz Ch. Lexikon der Ägyptischen Götter und Götterbezeichnungen : in 7 bd. Leuven; Paris : Peeters, 2002.
Hart G. The Routledge Dictionary of Egyptian Gods and Goddesses. 2nd ed. New York : Routledge, 2005. Р. 111–124.
Словник античної мітології / Упоряд.: І. Я. Козовик, О. Д. Пономарів. Тернопіль: Навчальна книга – Богдан, 2006. 312 с.