Іларій Арелатський

Св. Іларій з Арля, книжкова мініатюра,
сер. 14 ст.

Іла́рій Арела́тський (лат. Hilarius Arelatensis), Іларій з Арля (фр. Hilaire d'Arles; точні дата і місце народження невідомі, бл. 401, тепер Франція — бл. 449, м. Арелат, тепер м. Арль, регіон Прованс — Альпи — Лазуровий берег, Франція) — теолог, політичний і церковний діяч, письменник, канонізований як святий.

Іларій Арелатський (Hilarius Arelatensis)
Народження	бл. 401«бл» не може бути присвоєно заявленому типу числа типу зі значенням 0.401.
Місце народження	Франція
Смерть	бл. 449
Місце смерті	Арль
Місце діяльності	Франція
Напрями діяльності	теологія, церковне письменство, пастирське служіння
Традиція/школа	християнство

Життєпис

Про життя Іларія відомо з агіографічних творів, як його власних, так і інших християнських подвижників: Гонората Массілійського (Марсельського; 5–6 ст.), Євхерія Лугдунумського (Ліонського; бл. 380 — бл. 449), Геннадія Массілійського (Марсельського, також Геннадій Схоластик; 5 ст.), Констанція Лугдунумського (Ліонського; 5 ст.), листів Cідонія Аполлінарія (бл. 430–486), а також анонімного житія св. Лупа і послань папи Лева І Великого.

Походив із багатої й знатної галльської сім’ї (див. Галлія), можливо з м. Арля. За свідченням агіографа, Іларій отримав фундаментальну класичну освіту, володів мистецтвом риторики. Втративши батьків, юнак пішов з міста, щоб самостійно управляти великими сімейними володіннями подалі від «ненадійності і сум’яття».

Спочатку не прагнув до активної участі в суспільному житті, не мав наміру ставати служителем Церкви. Утім, після тривалих і настійних умовлянь його дядька Гонората (Гонорія), абата Леринського монастиря (який прагнув відірвати юнака від мирських спокус і наставити його присвятити своє життя Богові), Іларій був навернений у християнство. Відтоді «звернення» до аскези вважав головною подією свого життя.

Продав свою частину спадщини братові, доручивши витратити отримані кошти на милостиню бідним та пожертви монастирям. Вирушив на о. Лерин (тепер о. Сент-Онора архіпелагу Леринські острови, Франція) до абатства, де пристав до чернечого життя.

Наприкінці 426 або на початку 427 після обрання Гонората на Арелатську кафедру відбув із ним до міста як помічник. Був кліриком єпископської кафедри в Арелаті, згодом висвячений на пресвітера. Проте любов до самотності була сильнішою, і незабаром, за свідченням агіографа та Сідонія Аполлінарія, він повернувся до Леринського монастиря.

Служіння Гонората як єпископа було коротким через тяжку хворобу; незадовго до смерті він обрав Іларія своїм спадкоємцем. Згідно з житієм Іларія, Гонорат прилюдно вказав на нього як «на первосвященника, що вирізняється винятковими достоїнствами», веде гідний спосіб життя. Проте Іларій, засмучений рішенням наставника, не хотів перебирати на себе обов’язки пастиря в Арелаті. Після смерті та поховання єпископа (429) намагався таємно втекти з міста й повернутися до монастиря. Задум не вдався: мешканці Арелата на чолі з намісником Кассієм наздогнали втікача в дорозі. Духовенство й миряни одностайно обрали Іларія єпископом, хоча він довго не давав на те згоди.

Після обрання Іларій зажив відомості як блискучий проповідник далеко за межами своєї області. Заснував монастир (на правому березі р. Родан, тепер Рона, неподалік Арелата) і став його першим настоятелем. У зв’язку з важливим статусом міста ще Папа Римський Зосіма (417–418) надав єпископу Арелатському права митрополита у всій В’єннській та в обох Нарбонських провінціях.

У зв’язку зі справою єпископа Хелідонія був суворо покараний папою Левом І (444–445). Відтоді відійшов від активної участі у церковному житті Галлії. Виснажений трудами й суворим способом життя, він захворів. Перед смертю призначив собі наступника.

Був похований у приміській базиліці Святого Генесія, де була гробниця його попередника — св. Гонората Арелатського.

Діяльність

Гонорат Массілійський згадував, що Іларій ініціював у єпархії церковне будівництво. Нові храми зводили переважно у сільській місцевості, оскільки населення віддалених районів було ще слабо християнізоване. За свідченням агіографа, Іларій «хрестив пастухів одного за одним, відроджуючи їх хвилею хрещення, та навчав хрещених праведно жити». Імовірно, був ініціатором будівництва нового кафедрального собору в м. Арлі (пізніше перейменований на собор Святого Трохима).

Іларій «змусив життя вирувати» у заснованому ним монастирі. Його уклад визначав статут Леринської обителі, проте під впливом Іоанна Кассіяна Римлянина суворість норм було дещо пом’якшено (так, носіння волосяниці насельниками дозволялося за умови, що вона не помітна для оточення).

Займався також благодійністю, зокрема задля викупу полонених у германців, які завоювали Галлію, продавав усе срібло, яке зберігалося в міських базиліках, і власноруч механізував солеварню.

Поряд із тим продовжував вести аскетичний спосіб життя, у бідності, завжди носив той самий одяг, під яким ховав волосяницю, ходив босоніж, спав на твердому ліжку. Геннадій Массілійський зазначав, що навіть під час читання книг Іларій плів рибальську сіть. Його проповіді були прості й зрозумілі.

У роки єпископського служіння Іларія Арелат став найважливішим галльським містом із резиденцією префекта Галлії — найвищого імперського цивільного сановника, влада якого поширювалася на Галлію, Іспанію та Британію.

Як митрополит Південної Галлії Іларій провів кілька соборів, відновлював церковний порядок, засновував храми й монастирі у традиціях Леринської обителі, пропагуючи аскетизм серед духовенства, та встановив мир і згоду в митрополії. Разом зі своїм другом Германом Аутессіодорумським (Осерським; бл. 378 — 448) боровся з єресями, насамперед з пелагіанством (хоча Іларій не цілком погоджувався з августинівською доктриною передвизначення, через що дехто його самого звинувачував у напівпелагіанстві).

Восени 439 Іларій після тривалої перерви скликав собор у м. Реї (тепер м. Р’є, регіон Прованс — Альпи — Лазуровий берег) з метою проведення церковних реформ у церквах Південної Галлії. На соборі були присутні 12 єпископів і пресвітер — представники кафедр з митрополій Арелата (південь В’єннської й Друга Нарбонська провінції) та Ебуродунума (тепер м. Амбрен).

Відвідав багато міст Галлії. Зважаючи на особливе становище арелатського єпископа в системі церковної ієрархії Галлії, Іларій часто контактував із найвищими цивільними сановниками. Не вагався дорікати їм, коли вважав за потрібне. Під час проповіді в базиліці Констанція він викрив амбітного префекта Галлії (440) Альбіна, який конфліктував із патрицієм Аецієм. Для їхнього примирення імператор навіть скерував до Галлії римського диякона Лева (майбутній папа Лев I Великий).

Діяльність Іларія спричинила невдоволення з боку деяких церковних ієрархів, які прагнули обмежити його повноваження, що призвело до конфлікту з Римським престолом. У 444 на соборі у м. Везонціоні (тепер Безансон, регіон Франш-Конте) за активної участі Іларія й Германа був засуджений і позбавлений сану єпископ Хелідоній. Папа Лев І звинуватив Іларія у перевищенні влади, а на знак покарання за «зухвалість» позбавив його повноважень (445), заборонив йому висвячувати єпископів і передав статус митрополита В’єннської провінції єпископу м. В’єнна. Право головувати на церковних соборах було надане найстарішому єпископу Леонтію. При цьому папа звернувся за підтримкою до імператора Валентиніана III (425-455), який видав рескрипт проти Іларія на ім’я командувача римськими військами у Галлії (445) магістра Аеція і погрожував оголосити Іларія ворогом імперії у разі непокори рішенням папи.

Іларій намагався чинити опір втручанню папи у справи своєї епархії. Направив у м. Рим пресвітера Равеннія (майбутнього єпископа Арелатського), а потім двох єпископів (Нектарія та Констанція). Проте понтифік не скасував заходів, спрямованих на позбавлення арелатського єпископа першості в Південній Галлії. Папа повернув Хелідонія на кафедру Везонціона (а пізніше підніс у сан митрополита), чим зміцнив тут свою владу і продемонстрував, що рішення Римського престолу мають більшу вагу, ніж ухвали місцевого собору в Галлії. Після цього Іларій змирився та усунувся від активної участі у церковному житті Галлії.

Праці

Найзначнішим твором Іларія є «Слово про життя св. Гонората, єпископа Арелатського» (лат. Sermo de vita S. Honorati, episcopi Arelatensis; 430–432), прочитане у храмі в день пам’яті спочилого. Твір не є власне житієм святого, але й не схожий на традиційний панегірик чи проповідь. Він не дає цілісної та хронологічно вибудованої розповіді про життєвий шлях подвижника, а є описом його служіння, загальної скорботи про смерть єпископа, і радощів з приводу набуття святості.

Гонорат Массілійський згадує також про інші твори Іларія, серед яких «проповіді, вимовлені протягом усього року, виклад Символу віри для навчання народу, численні листи, вірші про полум’яне джерело». Часом Іларію приписують три твори, включені в «Патрологію» Ж.-П. Міня: «Слово, або Оповідь про чудо св. Генесія, арелатського мученика» (Sermo seu narratio de miraculo S. Genesii, martyris Arelatensis), «Слово про життя св. Генесія» (Sermo de vita S. Genesii) і гомілію «Про Генесія» (De Genesio).

З його листів повністю зберіглося лише послання до Євхерія Лугдунумського (Ad Eucherium Lugdunensem; між 435 і 440), де Іларій викладає враження від «Повчання» Євхерія. З-поміж віршованих творів: «Від Книги Буття до папи Лева» (Metrum in Genesium ad Leonem Papam), «Вірш на день народження мучеників» (Versus in Natali Mashabaeorum martyrum). Решта приписуваних йому творів («Тлумачення на сім соборних послань», «Пісня про Боже Провидіння» та ін.) неавтентичні.

Визнання

Діяльність Іларій вплинула на церковне життя всієї Галії.

Рік смерті Іларія встановлено за текстом послання Лева І до єпископів, які зібралися в Арелаті для висвячення нового єпископа Равеннія (22.08.449). Традиційно вважається, що подвижник помер 5 травня 449 у віці 48 років, 5.05 вшановують як день його пам’яті. Наприкінці 6 ст. пам’ять Іларія була внесена до галльської редакції «Мартиролога Єроніма», а в 16 ст. — і в Римський мартиролог.

Після «поневірянь» мощей святого в часи війн, епідемій і революцій лише невелика їх частка зберіглася у соборі Св. Трохима.

Додатково

Сестра Іларія Піменіола вийшла заміж за Лупа (згодом єпископ Трікасс).
Іларій визнав висвячення Хнлідонія неправомірним, оскільки той до вступу на кафедру Везанціона був одружений із вдовою, а, під час перебування на державній службі, виносив смертні вироки. Скинутий єпископ вирушив до м. Рима, щоб подати скаргу папі Леву І. Іларій, своєю чергою, поїхав до Апостольського престолу (взимку 444–445), але в Римі був зустрінутий із упередженням, звинувачений у перевищенні повноважень, і з тим повернувся до Арелата. Лев І Великий у посланні до єпископів В’єннської провінції не став згадувати, що Хелідоній виносив смертні вироки. Папа підтвердив канонічне правило про недопущення до священства особи, одруженої з вдовою, але при цьому звинуватив Іларія у достроковому висвяченні нового єпископа. Крім того, папа стверджував, що Іларій здійснював «невиправдані» поїздки країною у супроводі військового загону. Конфлікт між папою і Арелатським єпископом унаочнив, з одного боку, боротьбу Римського єпископа за гегемонію в церкві, з іншого — напружені відносини римської та галльської аристократії.

Джерела

S. Hilarius Arelatensis Episcopes // Patrologiae cursus completus. Series Latina / Аccurante J.-P. Migne : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1846. Vol. 50. Col. 1213–1292.
Sidonius Apollinaris. Epistolae et Carmina // Patrologiae cursus completus: Series Latina / Аccurante J.-P. Migne : in 221 vol. Paris : Apud Garnier, 1862. Vol. 58. Col. 435–752.
Hilaire d’Arles. Vie de St. Honorat / Par M.-D. Valentin. Paris : Cerf, 1977. 204 р.
Honorat de Marseille. Vie de St. Hilaire d’Arles / Par P. A. Jacob. Paris : Cerf, 1995. 182 р.

Література

Kolon E. Die Vita S. Hilarii Arelatensis: Eine eidographische Studie. Paderborn : Schöningh, 1925. 124 p.
Cavallin S. Vitae Sanctorum Honorati et Hilarii episcoporum Arelatensium. Lund : C. W. K. Gleerup, 1952. 199 р.
Mathisen R. W. Hilarius, Germanus, and Lupus: The Aristocratic Background of the Chelidonius Affair // Phoenix/ 1979. Vol. 33. No. 2. P. 160–169.
Weiss J. P. Honorat héros antique et saint chrétien: Étude du mot gratia dans la vie de St. Honorat d’Hilaire d’Arles // Augustinianum. 1984. Vol. 24. P. 265–280.
Heinzelmann M. The “Affair” of Hilary of Arles (445) and Gallo-Roman Identity in the Fifth Century // Fifth-Century Gaul: A Crisis of Identity? / Ed. by J. Drinkwater, H. Elton. Cambridge : Cambridge University Press, 1992. P. 239–251.
Bautz F. W. Hilarius von Arles // Biographisch-Bibliographisches Kirchenlexikon: in 44 bd. Nordhausen : Traugott Bautz, 2014. Bd. 2. Р. 833–834.

Автор ВУЕ

І. П. Мозговий

Покликання на цю статтю: Мозговий І. П. Іларій Арелатський // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Іларій Арелатський (дата звернення: 11.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 24.02.2026