Державний комітет з надзвичайного стану

Держа́вний коміте́т із надзвича́йного ста́ну [ДКНС; рос. Государственный комитет по чрезвычайному положению в СССР (ГКЧП)] — тимчасова державна структура, незаконно створена у серпні 1991 із метою запровадження в окремих місцевостях СРСР надзвичайного стану (далі — НС) і спроби захопити владу, відому як серпневий путч 1991.

Організаторів ДКНС і учасників путчу (путчистів) називають гекачепістами (за абревіатурою ГКЧП).

Історична довідка

Передумови

Наприкінці 1980-х — початку 1990-го процес перебудови в СРСР зазнав кризи політичної, кризи соціальної, кризи економічної. Передбачаючи подальше погіршення ситуації, Верховна Рада СРСР ухвалила Закон «Про правовий режим надзвичайного стану» (1990). Документ регламентував механізм оголошення і реалізації НС та передбачав, що НС може бути введений Президентом чи Верховною Радою СРСР лише за умови прохання або згоди Президії Верховної Ради чи вищого органу влади союзної республіки.

Напередодні ІІІ З'їзду народних депутатів СРСР у березні 1990 активно розгорнулася підготовка до введення за певних обставин НС. Хоча у цей період і не вдалося реалізувати запланованого, Рада безпеки СРСР дала команду розробити комплекс необхідних документів. М. Горбачов, розуміючи що втрачає контроль за перебігом суспільних подій, у цей час неодноразово говорив про необхідність реалізації «надзвичайних заходів», тож масштабна підготовка до майбутнього запровадження НС у разі граничного загострення кризи в країні відбувалася зі санкції Президента СРСР. На загальносоюзному рівні питання про НС консервативні сили з листопада 1990. Принципово важливі для подальшого розвитку подій рішення про реорганізацію виконавчої влади органів і запровадження форми правління президентського ухвалили на ІV З’їзді народних депутатів.

У квітні 1991 майбутній член ДКНС О. Тізяков (1926–2019; тепер Росія) підготував перший проєкт Указу про введення надзвичайного стану і створення Тимчасового комітету управління СРСР — прообразу майбутнього ДКНС. Тоді ж фактично був сформований склад цього надзвичайного органу. У списку фігурували вищі партійні функціонери політичні — секретар Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (ЦК КПРС) О. Шенін (1937–2009; тепер Росія) і перший секретар Московського міського комітету Ю. Прокоф’єв (нар. 1939; тепер Узбекистан), які згодом не увійшли до складу ДКНС (очевидно щоб не компрометувати КПРС), хоча були активними учасниками путчу. Після виступу прем'єр-міністра В. Павлова (1937–2003; тепер Росія) на закритому засіданні сесії Верховної Ради СРСР 17.06.1991 голова Комітету Державної безпеки СРСР (КДБ) В. Крючков (1924–2007; тепер Росія), міністр внутрішніх справ СРСР Б. Пуго (1937–1991; тепер Росія) та міністр оборони СРСР Д. Язов (1924–2020; тепер Росія) наполягали на введенні НС. Однак Горбачов не підтримав цю пропозицію.

Влітку 1991 Кабінет міністрів СРСР на чолі із Павловим збільшив норми продовольчого забезпечення офіцерам армії, міністерства внутрішніх справ (МВС), КДБ, Залізничних військ СРСР, щоб заручитися підтримкою силових структур. Велась активна організаційна підготовка до введення НС. На розширеній колегії КДБ 20.07.1991 за участю керівників УКДБ (управління КДБ) республік, країв та областей із питань боротьби зі злочинністю організованою ретельно опрацьовувалась координація спільних дій КДБ і МВС в умовах «паралічу виконавських структур». Місцеві партійні організації забезпечили хвилю листів до органів влади і низку публікацій у пресі, лейтмотивом яких була думка про «необхідність наведення порядку», що створювало ілюзію масової підтримки знизу ідеї запровадження «надзвичайних заходів».

Активні та масштабні дії майбутніх гекачепістів не могли не потрапити у поле зору західних політиків. Державний секретар США Дж. Бейкер (на посаді 1989–1993; нар. 1930; США) повідомив 20.06.1991 у Берліні міністру закордонних справ СРСР О. О. Бессмертних (нар. 1933; тепер Росія) про те, що у Радянському Союзі готується усунення з посади Горбачова. За даними американської розвідки у змові активну участь беруть Крючков, Павлов і Язов. Цю ж інформацію посол США в СРСР Дж. Метлок (нар. 1929; США) передав Горбачову в Москві.

Каталізатором виступу путчистів стала таємна зустріч Горбачова, Б. Єльцина і Н. Назарбаєва, яка відбулася у ніч з 29 на 30 липня 1991 р. у резиденції Ново-Огарьово під Москвою [після серпневого путчу в кабінеті одного зі членів ДКНС В. Болдіна (1936–2006; тепер Росія) було знайдено її запис]. У результаті цих переговорів Єльцин і Назарбаєв погодились підписати Союзний договір раніше, вже 20 серпня, натомість Горбачов зобов’язувався звільнити з посад значну частину вищої радянської номенклатури (майже весь склад майбутнього ДКНС — Крючкова, Язова, Г. Янаєва, Павлова, Пуго та ін.).

06.08.1991 Крючков дав завдання групі аналітиків [заступнику начальника 1-го Головного управління КДБ В. Жижину (1949–2014; тепер Росія), помічнику першого заступника голови КДБ О. Єгорову (нар. 1953; тепер Росія), командувачу Повітряно-десантними військами П. Грачову (1948–2012; тепер Росія)] підготувати довідку-прогноз щодо перспектив і можливих наслідків запровадження НС. Вже 08.08.1991 керівник КДБ отримав повідомлення про недоцільність запровадження комплексу надзвичайних заходів. Однак вирішив не зволікати, адже після підписання Союзного договору ввести НС за переконанням Крючкова було б нереально.

Перебіг подій

У змові взяли участь кілька груп вищих партійних і державних посадовців СРСР: представники військово-промислового комплексу [(ВПК); О. Бакланов (1932; тепер Україна — 2021; тепер Росія), Тізяков]; партійні керівники нової хвилі (Болдін, Шенін); силові міністри (Крючков, Пуго, Язов); керівники державних структур СРСР [Павлов, А. Лук’янов (1930–2019; тепер Росія), Янаєв]. Кожна група мала свої причини для усунення Горбачова від влади. Силові міністри та очільники ВПК були невдоволені політикою розрядки, демократизацією і гласністю, що суттєво звужувало сферу їхнього впливу. Керівники нової хвилі в КПРС бажали цілком оволодіти важелями ще досить потужного партійного апарату, чому заважав Горбачов. Свої мотиви мали і вищі державні чиновники СРСР (у разі укладення нового Союзного договору у серпні 1991 вони втрачали свої посади).

15.08.1991 Крючков віддав наказ прослуховувати усі розмови вищого керівництва Росії — Єльцина, І. Силаєва (1930–2023; тепер Росія), Г. Бурбуліса (1945; тепер Росія — 2022; Азербайджан). 16.08.1991 у пресі з’явилася заява «Від “Слова” — до справи», підписана «ініціативною групою зі скликання установчого з’їзду національно-патріотичного руху». Лейтмотивом документу була теза про необхідність «наведення порядку».

17.08.1991 у приміщенні одного з об’єктів КДБ під кодовою назвою АБЦ, розташованому на околиці Москви, під час таємної зустрічі Крючков, Язов, Болдін, Шенін, Бакланов, заступники міністра оборони В. Варенніков (1923–2009; тепер Росія), В. Ачалов (1945–2011; тепер Росія) і заступник голови КДБ В. Грушко (1930–2001; тепер Росія) обговорили останні деталі змови. 18.08.1991 Бакланов, Болдін, Шенін, Варенніков, Ю. Плеханов (1930–2002; тепер Росія) прибули у Форос (Крим) на дачу до Горбачова. Вони ознайомили Президента СРСР зі складом майбутнього ДКНС і запропонували підписати указ про введення в країні НС. Відмова Горбачова гранично ускладнила становище змовників, адже продовження активних дій з практичної реалізації комплексу надзвичайних заходів фактично ставило їх поза законом і перетворювало на заколотників.

У ніч на 19.08.1991 засоби масової інформації повідомили про утворення ДКНС, до складу якого увійшли: перший заступник Голови Ради Оборони СРСР Бакланов, голова КДБ Крючков, прем’єр-міністр Павлов, міністр внутрішніх справ Пуго, голова Селянського Союзу В. Стародубцев (1931–2011; тепер Росія), президент Асоціації державних підприємств та об’єктів промисловості, будівництва, транспорту і зв’язку Тізяков, міністр оборони Язов, віцепрезидент Янаєв.

Наслідки

Утворення ДКНС та оголошення НС на окремих територіях СРСР поклали початок серпневому путчу (19–22.08.1991), який закінчився цілковитою поразкою гекачепістів. Безпосередніми наслідками путчу стали посилення дезінтеграційних, відцентрових тенденцій; послаблення союзних структур; перенесення ядра реальної політичної влади із союзного центру у республіки; загострення протистояння під час поділу спадщини СРСР.

Література

1. Камінський А. На перехідному етапі. «Гласність», «перебудова» і «демократизація» на Україні. Мюнхен : Український Вільний Університет, 1990. 624 c.
2. Бойко О. Д. Україна в 1985–1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку. Київ : Інститут політичних і етнонаціональних досліджень імені І. Ф. Кураса НАН України, 2002. 306 с.
3. Даниленко В. М. Україна в 1985–1991 рр.: остання глава радянської історії. Київ : Інститут історії України НАН України, 2018. 278 с.
4. Бойко О. Д. 30 років незалежності України : у 2 т. Харків : Фоліо, 2021. Т. 2: Від 18 серпня 1991 р. до 31 грудня 1991 р. 446 с.
5. Плохій С. Остання імперія. Занепад і крах Радянського Союзу / Пер. з англ. Я. Лебеденка, А. Сагана. Харків : Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля», 2019. 512 с.

Автор ВУЕ

О. Д. Бойко

Покликання на цю статтю: Бойко О. Д. Державний комітет з надзвичайного стану // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Державний комітет з надзвичайного стану (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.11.2024