Дипломатичні класи

Дипломати́чні кла́си — категорії глав дипломатичних представництв, що визначають різницю між ними згідно з принципом протокольного старшинства.

Історична довідка

Питання протокольного розрізнення глав дипломатичних представництв вперше було врегульовано Віденським регламентом 1815 — першим письмовим багатостороннім міжнародно-правовим актом у сфері дипломатичного протоколу. Віденський регламент узагальнив профільні норми звичаєвого права та встановив такі три класи дипломатичних агентів:

• І клас — посол і папський легат або нунцій;
• ІІ клас — посланник, міністр та інший уповноважений при главі держави;
• III клас — повірений у справах, акредитований при міністрі закордонних справ.

Ранжування дипломатичних представників за класами, встановлене Віденським регламентом, поклало край усім попереднім суперечкам з питань старшинства.

На Аахенському конгресі Священного союзу (1818) було схвалено «Аахенський протокол», який доповнив цей список класом міністрів-резидентів, що посіли місце між посланниками та повіреними у справах (фактично ввів чотирискладову класифікацію). Дипломатичні представники перших трьох класів (посол або нунцій, посланник, міністр-резидент) акредитувалися при главах держав перебування. Повірений у правах представляв свого міністра закордонних справ при міністерстві закордонних справ іноземної країни. Але така новація не прижилася, тому Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 знову затвердила трискладову класифікацію.

Отже, Віденський регламент та Аахенський протокол вперше встановили поділ на класи дипломатичних агентів («Положення щодо дипломатичних агентів»), узасаднили правила й традиції дипломатичного церемоніалу та протоколу. Попри недосконалість згаданих документів з позицій сьогодення, вони регулювали міжнародну протокольну практику понад 150 років. Постанови Віденського регламенту щодо дипломатичних представників були покладені в основу статей Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961.

Віденська конвенція 1961

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 легалізувала вже усталені звичаєві норми та деякі норми міжнародного дипломатичного права й передбачила такі три класи дипломатичних представників:

• посол (зазвичай очолює посольство);
• посланник (зазвичай очолює дипломатичну місію);
• повірений у справах (можуть керувати роботою як посольства, так і місії, хоча найчастіше очолюють місії, якщо держави домовилися обмежитись цим рівнем представництва).

Інститут повіреного у справах має екстраординарний характер — до нього звертаються за особливих обставин, коли, наприклад, стосунки між державами мають не вповні дружній характер. При цьому у процедурі акредитування повірених у справах є свої особливості. Тоді як посли та посланники акредитуються при главах іноземних держав і вручають їм вірчі грамоти, підписані главами своїх держав, то повірені у справах акредитуються зазвичай при міністрах закордонних справ держав перебування і вручають останнім лише відповідні листи від імені своїх міністрів закордонних справ.

Крім того, від повірених у справах як самостійних керівників дипломатичних представництв (фр. charge d'affaires), призначення яких здійснюється на постійній основі (до зміни класу), слід відрізняти тимчасово повірених у справах (фр. charge d'affaires ad interim). Вони не становлять особливий клас, а лише тимчасово заміщають главу дипломатичного представництва у разі, коли той тимчасово не може виконувати свої функції (відпустка, відрядження, хвороба, від’їзд за викликом свого уряду «для консультацій» тощо). Здебільшого тимчасово повіреними у справах призначають дипломатів, які за своїм дипломатичним рангом посідають найвищий щабель після глави дипломатичного представництва (наприклад, радників). Про призначення тимчасового повіреного у справах повідомляють міністерству закордонних справ країни перебування — це вважається достатнім для виконання таким дипломатом делегованих йому функцій.

Поряд із тим Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 встановила низку уточнювальних положень, які: або фактично повторювали основні положення Віденського протоколу 1815, але в сучаснішій інтерпретації, або містили нові правила, що формували правовий статус глав дипломатичних представництв за їхньою належністю до відповідного класу.

Так, ст. 14 Віденської конвенції не тільки встановлювала, що глави представництв поділяються на три класи, а й врегульовувала детальніший порядок їх акредитації, а саме:

• клас послів та нунцій, що акредитуються при главах держав, та інших глав представництв еквівалентного рангу;
• клас посланців та інтернунціїв, що акредитуються при главах держав;
• клас повірених у справах, що акредитуються при міністрах закордонних справ.

Крім того, встановлено правило: за винятком старшинства та етикету, не слід проводити жодної різниці між главами представництв внаслідок їх належності до того чи іншого класу.

Ст. 15 Віденської конвенції встановлює положення, відповідно до якого клас, до якого мають належати глави представництв, визначається за згодою між державами.

Ст. 16 декларує, що старшинство глав представництв відповідного класу визначається датою та годиною вступу ними у виконання своїх функцій відповідно до ст. 13 (глава представництва вважається таким, що приступив до виконання своїх функцій у державі перебування, залежно від практики, усталеної в цій державі, яка повинна застосовуватися однаково: а) або з моменту вручення своїх вірчих грамот; б) або з моменту повідомлення про своє прибуття та подання завірених копій вірчих грамот міністерству іноземних справ держави перебування або іншому міністерству, щодо якого є домовленість). Ця ж стаття закріплює правило, що зміни у вірчих грамотах глави представництва, які не спричиняють зміни класу, не позначаються на його старшинстві. Проте вона не торкається прийнятої в державі перебування практики щодо старшинства представника Святого Престолу.

Ст. 17 вказує, що голова дипломатичного представництва повідомляє про старшинство членів дипломатичного персоналу міністерству закордонних справ або іншому міністерству, щодо якого є домовленість.

Ст. 18 Віденської конвенції, своєю чергою, закріплює однаковість порядку, якого дотримуються в кожній державі під час прийняття глав представництв, щодо кожного класу.

Відмінність від дипломатичних рангів

На відміну від дипломатичного рангу, який:

• є індивідуальною ознакою фізичної особи (а),
• котра є дипломатичним працівником, що працює у сфері зовнішньополітичної (дипломатичної) діяльності у дипломатичних установах на території кожної держави-контрагента та за кордоном, керівником та співробітником посольств і дипломатичних місій, працівником відомства закордонних справ тощо (б) та діє під керівництвом органу зовнішніх зносин конкретної держави (в),
• визначає становище-звання дипломатичного працівника на певних стадіях його державної служби (г),
• встановлюється внутрішнім (національним) законодавством держави (ґ),
• присвоюється керівником відомства з питань закордонних справ та главою конкретної держави (д),
• визначає місце цієї особи в табелі про дипломатичні ранги (е),
• стосується насамперед питань дотримання дипломатичного протоколу і церемоніалу, але й демонструє фактичні місце та роль, а також реальні можливості такої особи у виконанні відповідних функцій при проходженні нею дипломатичної служби —

дипломатичні класи зазвичай встановлюються міжнародним дипломатичним правом.

Відтак основна відмінність полягає в тому, що класи дипломатичних представників перебувають у сфері регулювання нормами міжнародного права, а дипломатичні ранги — це службові звання старшинства дипломатів, що встановлюються нормами національного (внутрішньодержавного) права держави, що акредитує. При цьому кожна держава має власну систему дипломатичних рангів.

Здебільшого клас дипломатичного представника збігається з його рангом.

Джерела

• Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року // Законодавство України. URL: https://web.archive.org/web/20190926052222/https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_048

Література

1. Матвієнко В. М. Віденський регламент 1815 // Українська дипломатична енциклопедія : в 2 т. / Гол. редкол. Л. В. Губерський. Київ : Знання України, 2004. Т. 1. С. 186.
2. Матвієнко В. М. Дипломатичні класи // Українська дипломатична енциклопедія : в 2 т. / Гол. редкол. Л. В. Губерський. Київ : Знання України, 2004. Т. 1. С. 310–311.
3. Bruns К. A Cornerstone of Modern Diplomacy: Britain and the Negotiation of the 1961 Vienna Convention on Diplomatic Relations. New York : Bloomsbury Academic, 2014. 248 р.
4. Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право. Київ; Одеса : Фенікс, 2018. 672 с.

Джерела

• Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року // Законодавство України. URL: https://web.archive.org/web/20190926052222/https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_048

Література

1. Матвієнко В. М. Віденський регламент 1815 // Українська дипломатична енциклопедія : в 2 т. / Гол. редкол. Л. В. Губерський. Київ : Знання України, 2004. Т. 1. С. 186.
2. Матвієнко В. М. Дипломатичні класи // Українська дипломатична енциклопедія : в 2 т. / Гол. редкол. Л. В. Губерський. Київ : Знання України, 2004. Т. 1. С. 310–311.
3. Bruns К. A Cornerstone of Modern Diplomacy: Britain and the Negotiation of the 1961 Vienna Convention on Diplomatic Relations. New York : Bloomsbury Academic, 2014. 248 р.
4. Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право. Київ; Одеса : Фенікс, 2018. 672 с.

Автори ВУЕ

• М. О. Баймуратов
• Б. Я. Кофман

Покликання на цю статтю: Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Дипломатичні класи // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дипломатичні класи (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 17.07.2024