Державна мова
Держа́вна мо́ва — юридичний статус мови, яку державна влада визначила обов’язковою для вживання в офіційних документах і більшості публічних сфер у межах держави (законодавство, управління, судочинство, освіта тощо). У законодавстві багатьох країн поняття «державна мова» відсутнє. Одна або кілька мов можуть виконувати відповідні функції без офіційного затвердження за ними цього статусу. Крім того, замість поняття «державна мова» можуть використовуватися терміни «офіційна мова» або «робоча мова», які зазвичай є синонімами терміну «державна мова».
В Україні з 1989 єдиною державною мовою є українська мова. Цей статус закріпив за нею Закон УРСР «Про мови в Українській РСР» від 28.10.1989 (Преамбула і ст. 2), а 1996 підтвердила Конституція України (ст. 10). Застосування української мови й мов меншин в Україні регулює Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25.04.2019.
Характеристика
У більшості країн, які надали одній або більшій кількості мов статусу державної, державна мова (державні мови) є обов’язковими для вивчення у фінансованій державою системі освіти, веденні діловодства, суді та ін. на всій території держави (Україна, Польща, Франція та ін.) або в регіонах із відповідною більшістю населення (Швейцарія). Поряд із державною на всій території країни в окремих регіонах інші мови можуть мати статус державної, офіційної або робочої мови, гарантований загальнодержавним або місцевим законодавством (Іспанія, Велика Британія, США та ін.).
Поряд із застосуванням у публічній сфері, державний статус мови зазвичай символічно репрезентується через використання на грошових знаках, поштових марках тощо. В окремих випадках написи на грошових знаках і поштових марках можуть бути виконані однією з двох або кількох державних мов, яка є мовою меншості або перебуває під загрозою вимирання. До прикладу, на поштових марках і грошових знаках Білорусі використовується винятково білоруська мова, на частині ранніх поштових випусків Ірландії присутні написи лише ірландською мовою тощо. В інших випадках на поштових і грошових знаках застосовуються обидві або більше державних мов (поштові марки Фінляндії, банкноти Фінляндії, Ірландії, Кіпру й Бельгії до запровадження євро, банкноти Швейцарії тощо) або мова, яка не має державного статусу (латина на поштових марках і монетах Швейцарії).
Набуття місцевими мовами статусу єдиної державної в колишніх республіках СРСР у більшості випадків призвело до зміцнення позицій відповідних мов і поступового зменшення культурного впливу Росії (Україна, Молдова, Литва, Латвія, Естонія, Азербайджан, Туркменістан). Відмова від цього статусу в поєднанні зі збереженням значного культурного впливу з боку Росії мала наслідком швидку маргіналізацію місцевої мови попри декларовану рівноправність і перетворення її на мову незначної меншості (Білорусь). Надання російській мові статусу «офіційної» або «робочої» поряд із місцевою мовою як єдиною державною у поєднанні з чинником еміграції частини російськомовного населення суттєво не змінили мовну ситуацію порівняно з попередніми десятиліттями (Казахстан, Узбекистан, Киргизстан і Таджикистан). У двох колишніх республіках СРСР місцеві мови мали статус державних до розпаду СРСР і зберегли його після набуття незалежності (Грузія й Вірменія).
Історичний огляд
У домодерний період поняття «державна мова» в законодавстві не існувало. Окремі мови виконували відповідні функції фактично, без закріплення їхнього статусу в законодавчих актах. Ця ситуація зберігається в багатьох сучасних державах, наприклад у США на федеральному рівні, а також в окремих штатах у їхньому складі.
У більшості країн Європи упродовж середньовіччя фактичною мовою складання актів, укладення законодавчих документів, ведення судочинства тощо була латинська мова, поряд із якою обмежено функціонували літературні варіанти місцевих народних мов або мов інших народів (наприклад, старофранцузька мова в Англії). З 15–16 ст. унормовані варіанти місцевих розмовних мов поступово витіснили латину з офіційного вжитку.
У 18–19 ст. процес утвердження національних держав і набуття національними мовами державного статусу часто супроводжувався стиранням діалектних відмінностей і обмеженням вживання мов меншин. Останнє подекуди супроводжувалося репресивними діями влади (зокрема у Франції з кін. 18 ст.).
У деяких багатоетнічних імперіях статусу, який відповідає сучасному поняттю «державна мова», набували кілька мов одночасно. Кожна з них виконувала відповідні функції в окремому регіоні, а одна — на рівні всієї імперії. Яскравим прикладом цього процесу є австрійська частина Австро-Угорщини. Процес набуття місцевими мовами офіційного статусу в цій імперії розпочався 1848 (див. Весна народів 1848–1849) і відбувався нерівномірно в різних її частинах. У королівстві Галичини й Лодомерії статус «краєвих» (тобто державних на рівні адміністративної одиниці) мов польська й українська фактично отримали 1850 (згадка про право українців і поляків краю розвивати свою мову у Краєвій конституції Галичини й Лодомерії, але без прямої фіксації статусу мов), що було підтверджено 1867 (згадка про рівноправ’я мов країв імперії в законі «Про загальні права громадян королівств і земель, представлених в Рейхсраті» — одному з конституційних законів Австро-Угорщини), а також у низці підзаконних актів. Відповідно до Спільного розпорядження міністерств № 2354 (підзаконний акт) 1869 польська мова отримала додатковий статус «урядової» мови краю, залишаючись водночас «краєвою мовою» (поряд із українською). Таким чином вживання української мови в офіційній сфері було звужено на користь польської. У герцогстві Буковина урядовою мовою краю офіційно була німецька, однак у низці сфер суспільного життя поряд із нею офіційно використовувалися українська й румунська. При цьому в угорській частині імперії, до якої входило Закарпаття, єдиною мовою державних органів залишалася угорська.
До 1878 на банкнотах Австро-Угорщини використовувалася лише німецька мова. Ця практика збереглася на випусках деяких банків із правом емісії банківських знаків і наступні роки. На обігових банкнотах Австро-Угорського банку з 1878 містився текст двома мовами (німецькою й угорською), причому кожен бік був одномовним. Після заміни австрійського гульдена кроною (1892) на німецькомовному боці банкноти номінал дублювався краєвими мовами (за порядком розташування): чеською, польською, українською, італійською, словенською, хорватською, сербською й румунською. Угорськомовний бік залишався одномовним. Монети австрійської частини імперії з 1868 містили текст латинською мовою, а угорської — угорською.
У Російській імперії російська мова не мала статусу державної, проте фактично була єдиною офіційною мовою. Лише в окремих регіонах інші мови використовувалися поряд із нею (польська в Царстві Польському/Надвіслянському краї) або замість неї (шведська й фінська у Фінляндії).
Після розпаду Російської імперії у її колишніх регіонах із неросійською більшістю населення розпочалося творення власних держав колишніми народами імперії. Цей процес супроводжувався набуттям місцевими мовами статусу державних (Україна, Литва, Латвія, Естонія, Грузія й Вірменія) чи зміцненням раніше набутого статусу (Польща після відновлення її незалежності й Фінляндія після виходу зі складу імперії). Під час розпаду СРСР цей процес повторився, проте в усіх колишніх радянських республіках місцеві національні мови під час їхнього перебування у складі Радянського Союзу мали офіційний статус (при цьому термін «державна мова» використовувався лише в законодавстві Грузинської й Вірменської РСР).
Державна мова в Україні
У колишніх українських губерніях Російської імперії українська мова почала використовуватися як державна без офіційного надання такого статусу з 23.06.1917 (ухвалення Центральною Радою Першого універсалу). З 16.07.1917 (після ухвалення Другого універсалу) поряд із нею в низці публічних сфер використовувалися також їдиш, російська й польська мови. У грудні 1917 на перших грошових знаках Української Народної Республіки (білети у 100 карбованців за проєктом Г. Нарбута вміщено написи як українською, так і згаданими трьома мовами.
24.03.1918 Центральна Рада ухвалила Закон УНР «Про державну мову», який уперше надав українській мові статус єдиної державної в республіці. Пізніше його положення повторено в низці інших законодавчих актів УНР і Української Держави.
У Західно-Українській Народній Республіці українська мова отримала аналогічний статус згідно з законом «Про вживання української мови в державних установах» від 15.02.1919.
Ані в Українській СРР/Українській РСР, ані в інших створених на захоплених червоними військами територіях України короткочасних державних утвореннях поняття «державна мова» не фігурувало в законодавстві. Мови оголошувалися «рівноправними», а в діловодстві використовувалися російська й українська мова (у добу коренізації епізодично також інші мови в місцевостях із компактним проживанням етнічних меншин). Єдиним винятком стала Галицька СРР (07–09.1920), «урядовими» мовами якої було проголошено українську, польську та їдиш. Упродовж середини 1920-х і початку 1930-х відбувався процес українізації, під час якого сфери вживання української мови значно розширилися. Після згортання українізації вони звузилися, однак іноді на короткий час розширювалися залежно від змін у партійній політиці (1944–1946, кін. 1950-х – 1960-ті).
На українських землях, які в міжвоєнну добу перебували у складі Румунії й Польщі, державними мовами були румунська й польська відповідно. На Закарпатті, яке входило до Чехословаччини, поряд із чеською мовою як державною статус «офіційної» мала «руська мова» (відповідно до затвердженого 1919 «Генерального статуту для організації та адміністративного управління Підкарпатської Русі, приєднаної Паризькою конференцією до Чехословацької республіки»). Залежно від національної орієнтації місцевих діячів під нею малася на увазі українська або базовані на місцевих діалектах і почасти російській мові сукупності літературних норм, які пізніше було кодифіковано як т. з. русинську мову. 15.03.1939 «Закон ч. 1» Карпатської України, ухвалений Соймом Карпатської України в м. Хусті, вперше в історії регіону надав статус державної українській мові.
Українська мова остаточно набула статусу державної в Україні 1989 згідно з ухваленим Верховною Радою УРСР Законом УРСР «Про мови в Українській РСР», який згодом було закріплено Конституцією України (1996). 2003 Україна ратифікувала Європейську хартію регіональних мов або мов меншин, якою зобов’язалася надати захист мовам етнічних меншин України.
2012 сфери вживання української мови як державної було звужено шляхом ухвалення Закону України «Про засади державної мовної політики» від 03.07.2012 (ухвалений із низкою процедурних порушень, втратив чинність 28.02.2014). З 2019 правила обов’язкового вживання української мови як державної, а також вживання мов меншин, регулює Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25.04.2019.
Література
- Мова державна — мова офіційна : зб. матеріалів наук. конф. «Мова державна — мова офіційна» [24 вересня 1994р., Київ] / Ред.-упоряд. В. Сидоренко. Київ : Просвіта, 1995. 176 с.
- Spolsky B. Language Policy. Cambridge : Cambridge University Press, 2003. 262 p.
- Марковський В. Правовий статус української мови в Австро-Угорській імперії // Науковий вісник Львівського державного університету внутрішніх справ. Серія юридична. 2010. Вип. 1. С. 48–61.
- Мовна політика та мовна ситуація в Україні : аналіз і рекомендації / За ред. Юліане Бестерс-Дільґер. Київ : Вид. дім «Києво-Могилянська академія», 2010. 363 c.
- The Cambridge Handbook of Language Policy / Ed. by B. Spolsky. Cambridge : Cambridge University Press, 2012. 756 p.
Автор ВУЕ
Покликання на цю статтю: Гірік С. І. Державна мова // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Державна мова (дата звернення: 11.10.2026).
Статус гасла: оприлюднено
Оприлюднено: 22.07.2024
