Дипломатичні ранги

Дипломати́чні ра́нги — система професійних і соціальних статусів, упроваджена у сфері дипломатії та міжнародних відносин.

Загальна характеристика

Розрізняють вживання терміна «дипломатичний ранг» за професійним та державно-службовим критеріями:
1) звання, що присвоюють особам, які обіймають дипломатичні посади, — аналог військових звань у військовослужбовців чи класних чинів у цивільних службовців; існують у більшості країн світу (хоча є країни, де до дипломатів застосовується та сама система рангів, що й до інших державних службовців);
2) визначуване та встановлюване державою службове становище-звання дипломатичного працівника на певних стадіях його державної служби, яке присвоює керівник відомства з питань закордонних справ та глава держави відповідно до закону. Присвоюють дипломатичним працівникам, які працюють у дипломатичних установах на території кожної країни та за кордоном, керівникам та співробітникам посольств і дипломатичних місій, працівникам відомств закордонних справ.

Ранг дипломата визначає багато церемоніальних деталей, як-от порядок старшинства на офіційних церемоніях, місця за столами на державних обідах, персону, якій повинні бути вручені дипломатичні вірчі грамоти, і титул при звертанні до дипломата.

Система й порядок присвоєння рангів у сучасному міжнародному праві регульовані урядом окремої держави. Дипломатичний ранг не обов’язково збігається з посадою, яку обіймає особа.

Історична довідка

У історичній ретроспективі ранги дипломатичних представників уперше було визначено Віденським регламентом 1815.

Посли, легати та нунції були особистими представниками свого державця (монарха, Папи Римського). Посланці та міністри представляли свій уряд і були акредитовані при суверені, що приймає. Міністри-резиденти становили проміжний клас між міністрами та намісниками. Цей ранг був створений конгресом у Екс-ла-Шапель (1818). Повірених у справах акредитував міністр закордонних справ їхньої країни при міністрі закордонних справ країни, що приймає. Ранг посланника був скороченням від «надзвичайний посланник і повноважний міністр» і більше відомий як міністр (наприклад, Надзвичайний посланник і повноважний міністр Сполучених Штатів у Французькій імперії був відомий як «міністр Сполучених Штатів у Франції», зверталися до нього з титулуванням «месьє ле міністр», фр. «Monsieur le Ministre»).

Лише великі монархії обмінювалися між собою послами, натомість менші монархії та республіки надсилали тільки міністрів. Через дипломатичну взаємність великі держави надсилали міністра лише до меншої монархії чи республіки. Наприклад, наприкінці Другої імперії у Франції Сполучене Королівство Великої Британії та Північної Ірландії направило посла до м. Парижа, тоді як Сполучене королівство Швеції та Норвегії (існувало у 1814–1905) та Сполучені Штати направили міністрів.

Порушення правила, згідно з яким лише монархії можуть надсилати послів, було почеснішим, аніж його дотримання. Це було реальністю ще до Віденського конгресу 1814–1815, оскільки Англія продовжувала призначати послів і після того, як у 1649 стала республікою. Країни, що повалили своїх монархів, виявилися не готовими прийняти нижчий ранг, наданий республіці. Після франко-прусської війни надсилати та приймати послів продовжувала Третя Республіка. Традиційне правило втрачало спроможність мірою того, як Сполучені Штати ставали великою державою. США наслідували французький прецедент 1893 і почали обмінюватися послами з іншими великими державами.

Історично порядок пріоритету був предметом гострих суперечок. Європейські держави погодилися, що папський нунцій та імперський посол (представник імператора Священної Римської імперії германської нації) матимуть пріоритет, але не змогли дійти згоди щодо відносного пріоритету королівств і менших країн. У 1768 французький і російський посли у Великій Британії навіть влаштували дуель за те, хто має право сидіти поруч із імперським послом на придворному балу. Франція та Іспанія після кількох дипломатичних інцидентів між їхніми послами погодилися 1761 визначати їх пріоритет, залежно від дати прибуття до держави перебування. Португалія спробувала застосувати 1760 старшинство до всіх послів, але це правило було відхилено іншими європейськими державами та їхніми судами.

Віденський конгрес 1814–1815 нарешті поклав край цим суперечкам про перевагу. Після того, як початкова спроба розділити держави на три ранги зазнала невдачі, конгрес вирішив розділити на три ранги дипломатів (четвертий ранг був доданий конгресом у Екс-ла-Шапель, 1818). Кожен дипломатичний ранг мав пріоритет над нижчими рангами, а пріоритет у кожному ранзі визначався датою вручення вірчих грамот. Папському нунцію можна було надавати перевагу, відмінну від інших послів. Оскільки Священна Римська імперія припинила своє існування в 1806, австрійський посол «накопичував» старшинство нарівні з іншими послами.

Ієрархія дипломатичних рангів

Феноменологія дипломатичного рангу має міжнародно-правовий та національно-правовий виміри.

Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 чітко регламентує (ст. 14) усталений у сучасній міжнародній практиці поділ глав дипломатичних представництв на три класи: послів і нунціїв, які акредитуються при главах держав, та інших глав представництв еквівалентного рангу; посланників та інтернунціїв, які акредитуються при главах держав; повірених у справах, які акредитуються при міністрах закордонних справ. При цьому Конвенція закріплює: за винятком старшинства та етикету не повинно проводитися жодного розрізнення між главами представництв унаслідок їхньої належності до того чи того класу. Відповідно:

1) посли або Апостольські нунції — очолюють зазвичай дипломатичну місію, відому як посольство, штаб-квартира якої розміщена в окремій канцелярії в столиці держави, що приймає. Вважають, що папський нунцій має дипломатичний ранг посла і очолює нунціатуру. Держави Європейської Співдружності надсилають верховного комісара, який очолює вищу комісію та має такий самий дипломатичний ранг, як і посол.

Після Другої світової війни посольство стало стандартною формою дипломатичної місії, а колишній дипломатичний ранг міністра вже застарів (раніше міністр був главою місії та очолював представництво, а не посольство). Багато держав використовують титул міністра-радника для позначення заступника глави місії (але він не має рангу міністра). Посланник або інтернунцій також мають ранг міністра.

2) Посланники — очолюють дипломатичні місії.

3) Повірені у справах — можуть керувати роботою як посольства, так і місії, хоча найчастіше вони очолюють місії (якщо держави домовилися обмежитись цим рівнем дипломатичних відносин). До цього інституту також звертаються за особливих обставин, коли, наприклад, стосунки між державами мають не вповні дружній характер.

У процедурі акредитування згаданих класів глав дипломатичних представництв є свої особливості:

• посли та посланники акредитуються при главах іноземних держав і вручають їм вірчі грамоти, підписані главою держави, що їх направила;
• повірені у справах призначаються, зазвичай, при міністрах закордонних справ держав перебування, яким вручають відповідні листи (замість вірчих грамот) від імені міністрів закордонних справ своєї держави.

Від повірених у справах (фр. chargé d’affaires) як самостійних керівників дипломатичних представництв, призначення яких здійснюється на постійній основі (до зміни класу), відрізняють тимчасово повірених у справах (фр. chargé d’affaires ad interim). Вони не становлять особливого класу, а лише тимчасово заміщають главу представництва в разі, коли той тимчасово не може виконувати свої функції (відпустка, від’їзд за викликом свого уряду «для консультацій» тощо). Здебільшого тимчасово повіреними у справах призначають дипломатів, які за своїм рангом посідають найвищий щабель після глави дипломатичного представництва, наприклад, радників. Про призначення тимчасового повіреного у справах повідомляють міністерству закордонних справ держави перебування.

Поряд із тим певні особливості сформувалися на рівні двосторонньої та багатосторонньої дипломатії.

На рівні двосторонньої дипломатії

У сучасній дипломатичній практиці існує низка дипломатичних рангів, нижчих за посла. Позаяк більшість місій натепер очолює посол, ці ранги рідко вказують на відносну важливість місії (або країни, що приймає), а радше відображають індивідуальне старшинство дипломата в дипломатичній кар’єрі власної країни та в дипломатичному корпусі країни перебування.

Традиційна ієрархія рангів у царині двосторонньої дипломатії така:

• посол (верховний комісар у місіях ЄС в інших країнах Співдружності); посол з особливих доручень;
• міністр;
• міністр-радник;
• консультант;
• перший секретар;
• другий секретар;
• третій секретар;
• аташе;
• помічник аташе.

Термін аташе використовують для будь-якого дипломатичного агента, статус якого не відповідає стандартним дипломатичним рангам (часто через те, що такі особи не є або не були членами дипломатичної служби чи міністерства закордонних справ країни, що направляє, а отже, лише «прикріплені» до дипломатичного представництва). Найчастіше використовують для військових аташе. Проте за необхідності можуть застосувати до будь-якої конкретної особи чи посади (найчастіше пов’язаної з конкретною, технічною сферою). Оскільки адміністративний і технічний персонал користується лише обмеженим дипломатичним імунітетом, деякі держави можуть регулярно призначати допоміжний персонал аташе. Відтак аташе не означає жодного рангу чи посади (за винятком радянських і пострадянських дипломатичних служб, де аташе був найнижчим дипломатичним рангом кадрового дипломата). Крім того, багато традиційних службових посад, як-от прес-аташе чи аташе з питань культури, не є офіційними титулами в дипломатичній практиці, хоча їх використання узвичаєне.

На рівні багатосторонньої дипломатії

Певні звання та посади були створені спеціально для багатосторонньої дипломатії, а саме:

• Посол з особливих доручень — є еквівалентом посла та отримує конкретні завдання або направлений у регіон для виконання різних доручень у царині багатосторонньої дипломатії.
• Постійний представник — є еквівалентом посла й зазвичай такого самого дипломатичного рангу, але акредитований у міжнародному органі, а не у глави держави.
• Постійний представник (або представник) — член дипломатичного корпусу за рангом нижче посла. Акредитований міжнародною організацією (зазвичай агентством ООН або Бреттон-Вудською установою) при уряді країни, очолює офіс цієї міжнародної організації в країні.
• Спеціальний посол або почесний посол — урядовий дипломат-спеціаліст у певній галузі, який не працює в резиденції, але часто подорожує світом.
• Торговельний представник США (англ. United States Trade Representative, USTR; з 1962) — посол кабінету міністрів, відповідальний за делегації США на багатосторонніх торговельних переговорах. Спеціальний аграрний перемовник торговельного представника також зазвичай має посаду посла.
• Спеціальний посланник — політик, дипломат із певним дорученням, якого призначають окремі держави, конвенції та міжнародні організації, зокрема ООН. Так, 2005 колишній Державний секретар федерального уряду Бельгії П’єр Антуан Марі Шевальє (нар. 1952; Бельгія) працював спеціальним посланником Організації з безпеки та співробітництва в Європі для посередництва в кризі газогону «Газпрому» за участю Росії, України та Європейського Союзу. Принцеса Астрід Бельгійська (нар. 1962; Бельгія) була спеціальним посланником Конвенції про заборону протипіхотних мін (Оттавська конвенція 1997), аби сприяти припиненню використання наземних мін у збройній боротьбі та правам тих, хто постраждав від цієї зброї. Під час демократичного руху 2006 в Непалі (проти автократичного правління короля) Індія направила туди спеціальним посланником Карана Сінгха (нар. 1931; Франція), кровно пов’язаного з королівською сім’єю в обох країнах. Час від часу спеціальних посланників призначає Сполучене Королівство та ін.; спеціальних представників — Європейський Союз.

В Україні

На національному рівні система дипломатичних рангів має свої особливості для кожної з держав-членів міжнародного співтовариства.

Уперше питання про дипломатичні ранги в Україні було регламентовано та врегульовано Законом України «Про дипломатичні ранги України» (2002). Закон встановлював дипломатичні ранги в державі, регламентував порядок їхнього присвоєння та позбавлення. Визначив, що дипломатичні ранги це спеціальне звання, яке присвоюють державним службовцям відповідно до цього закону. Встановив такі дипломатичні ранги:

• Надзвичайний і Повноважний Посол;
• Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу;
• Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу;
• радник першого класу;
• радник другого класу;
• перший секретар першого класу;
• перший секретар другого класу;
• другий секретар першого класу;
• другий секретар другого класу;
• третій секретар;
• аташе.

Дипломатичні ранги від Надзвичайного і Повноважного Посла до аташе прирівнено до рангів державних службовців (відповідно з першого до одинадцятого рангу). Дипломатичний працівник, якому було присвоєно дипломатичний ранг, за його заявою міг перебувати на дипломатичній службі до досягнення ним 65-річного віку.

Новий Закон України «Про дипломатичну службу» (2018) вніс зміни у систему дипломатичних рангів та прирівняв ранги від Надзвичайного і Повноважного Посла до аташе до відповідних рангів (з 1-го по 9-й) державних службовців:

• до дипломатичних рангів, що встановлюються Президентом України, віднесено:
  • Надзвичайний і Повноважний Посол — державний службовець 1 рангу;
  • Надзвичайний і Повноважний Посланник першого класу — державний службовець 2 рангу;
  • Надзвичайний і Повноважний Посланник другого класу — державний службовець 3 рангу.
• до дипломатичних рангів, що встановлюються Міністром закордонних справ України, віднесено:
  • радник першого класу —державний службовець 4 рангу;
  • радник другого класу — державний службовець 5 рангу;
  • перший секретар — державний службовець 6 рангу;
  • другий секретар — державний службовець 7 рангу;
  • третій секретар — державний службовець 8 рангу;
  • аташе — державний службовець 9 рангу.

Дипломатичні ранги нижчого рівня присвоює Міністр закордонних справ України, тоді як вищого рівня (ранги Надзвичайного і Повноважного Посла, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу) присвоює Президент України за поданням Міністра закордонних справ України.

Присвоєння дипломатичного рангу здебільшого здійснюється згідно з посадою, яку обіймає державний службовець (проте в Україні зберігає чинність положення, що збіг дипломатичного рангу особи з посадою, яку вона обіймає, не є обов’язковим). Якщо дипломатичний працівник перейшов на нижчу посаду або залишив дипломатичну службу, на яку потім повернувся, за ним зберігається присвоєний дипломатичний ранг. Позбавлення дипломатичного працівника дипломатичного рангу означає позбавлення його і всіх попередніх рангів.

Дипломатичний працівник, якому присвоєно дипломатичний ранг, перебуває у ньому довічно і може бути позбавлений рангу лише за вироком суду. Після присвоєння чергового дипломатичного рангу працівникові надають спеціальну грамоту, яка посвідчує його статус, за підписом президента. За цією категорією осіб залишається право на користування дипломатичним паспортом довічно.

Закон диференційовано регламентував питання щодо терміну перебування дипломатичних працівників у дипломатичному ранзі:

• строк перебування у дипломатичному ранзі аташе, третього секретаря, другого секретаря, першого секретаря, радника другого класу становить 3 роки;
• строк перебування у дипломатичному ранзі радника першого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника другого класу, Надзвичайного і Повноважного Посланника першого класу не встановлено;
• у окремих випадках за значні успіхи в роботі та особливі заслуги дипломатичним працівникам може бути присвоєно черговий ранг до завершення терміну (дострокове присвоєння дипломатичного рангу) і без дотримання черговості присвоєння рангів (позачергове присвоєння дипломатичного рангу).

Термін перебування дипломатичного працівника на тій самій посаді та в тій самій державі має важливе значення. Головним недоліком тривалого перебування дипломата за кордоном може бути стан особистого емоційного включення у проблеми тієї держави, що впливає на здатність діяти та консультувати свою державу неупереджено.

Відповідно до статті 42 Закону України «Про дипломатичну службу» встановлено граничний вік перебування особи на дипломатичній службі — 60 років для чоловіків і 55 років для жінок. При цьому дипломатичний працівник, призначений на посаду Міністром закордонних справ України, і який досяг граничного віку перебування на дипломатичній службі, може залишатися на ній до досягнення 65-річного віку (чоловіки) або 60-річного віку (жінки) на підставі власної заяви за рішенням Міністра закордонних справ України. Працівник дипломатичної служби, призначений на дипломатичну посаду Президентом України, і який досяг граничного віку перебування на дипломатичній службі, може залишатися на цій посаді до досягнення 65-річного віку (чоловіки) або 60-річного віку (жінки) на підставі подання Міністра закордонних справ України за рішенням Президента України.

Після досягнення дипломатичним працівником, який перебуває на дипломатичній службі, 65-річного віку для чоловіків і 60-річного віку для жінок він/вона може бути залишений на дипломатичній службі лише на посаді радника або консультанта за рішенням Міністра закордонних справ України.

Особи, які обіймають дипломатичні посади відповідно до цього Закону та мають дипломатичний ранг Надзвичайного і Повноважного Посла, можуть перебувати на посадах працівників дипломатичної служби після досягнення граничного віку перебування на дипломатичній службі за рішенням органу чи посадової особи, які здійснюють призначення на відповідні дипломатичні посади.

Порядок акредитації Міністерством закордонних справ України іноземців, які є співробітниками дипломатичних і консульських установ іноземних держав, міжнародних організацій та представництв міжнародних організацій, інших іноземних організацій визначено «Положенням про акредитацію та реєстрацію співробітників дипломатичних і консульських установ іноземних держав, міжнародних організацій та представництв міжнародних організацій, інших іноземних організацій» (2020).

Джерела

• Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року // Законодавство України. URL: https://web.archive.org/web/20190926052222/https://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_048
• Конституція України // Відомості Верховної Ради України. 1996. № 30. Ст. 141. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр#Text
• Про центральні органи виконавчої влади: Закон України № 3166-VI від 17 березня 2011 року // Відомості Верховної Ради України. 2011. № 38. Ст. 385. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/3166-17#Text
• Про Кабінет Міністрів України : Закон України № 794-VII від 27 лютого 2014 р. // Відомості Верховної Ради. 2014. № 13. Ст. 222. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/794-18#Text
• Про державну службу: Закон України № 889-VIII від 10 грудня 2015 р. // Відомості Верховної Ради. 2016. № 4. Ст. 43. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/889-19#Text
• Питання присвоєння рангів державних службовців та співвідношення між рангами державних службовців і рангами посадових осіб місцевого самоврядування, військовими званнями, дипломатичними рангами та іншими спеціальними званнями: Постанова Кабінету Міністрів України № 306 від 20 квітня 2016 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/306-2016-%D0%BF#Text
• Про дипломатичну службу: Закон України № 2449-VIII від 07 червня 2018 р. // Відомості Верховної Ради. 2018. № 26. Ст. 219. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/2449-19#Text
• Про Перелік дипломатичних посад, приписаних до дипломатичних рангів: Указ Президента України № 434/2018 від 21 грудня 2018 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/434/2018#Text
• Положення про акредитацію та реєстрацію співробітників дипломатичних і консульських установ іноземних держав, міжнародних організацій та представництв міжнародних організацій, інших іноземних організацій: Наказ Міністерства закордонних прав України № 506 від 17 грудня 2020 р. // Верховна Рада України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/z0170-21#n7

Література

1. Селецький О. Щодо визначення правового статусу дипломатичних працівників як учасників службово-трудових відносин // Юридичний вісник. 2014. № 6. С. 106–111.
2. Баймуратов М. О. Міжнародне публічне право. Одеса; Київ : Фенікс, 2018. 762 с.
3. Федчишин С. Дипломатичні ранги як спеціальні звання дипломатичних службовців // Публiчне право. 2020. № 2 (38). С. 55–66.

Автори ВУЕ

• М. О. Баймуратов
• Б. Я. Кофман

Покликання на цю статтю: Баймуратов М. О., Кофман Б. Я. Дипломатичні ранги // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Дипломатичні ранги (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 15.07.2024