Покровськ

Герб м. Покровськ

Прапор м. Покровськ

Покро́вськ — місто в Донецькій області, адміністративний центр Покровського району та Покровської територіальної громади; Місто-герой України (з 2025).

Покровськ (Покровськ)
Країна	Україна
Область	Донецька область
Засновано	1881
Чисельність населення (тис.осіб)	68
Територія (кв.км.)	39,3
Уродженці	Варюхін, Віктор Миколайович

Зміст

1 Географічне положення
2 Історична довідка
- 2.1 Російсько-українська війна
3 Населення
4 Клімат
5 Господарство
6 Наука, освіта, культура
7 Спорт
8 Персони
9 Додатково
10 Джерела
11 Література
12 Автор ВУЕ

Географічне положення

Завантаження мапи…

Місто розташоване в південно-західній частині Донецької області, неподалік кордону з Дніпропетровською областю.

Відстань до м. Києва — 537 км (автошляхами — 626 км); до обласного центру м. Донецька — 66 км.

Територія — 39,3 км².

На північному заході від м. Покровська бере початок річка Гришинка (притока річки Бик, басейн річки Дніпро).

У складі Покровської територіальної громади 41 населений пункт: міста Покровськ, Родинське; селища Котлине, Котлярівка, Леонтовичі, Надіївка, Новопустинка, Чумацьке, Чунишине, Шевченко; села Богданівка, Відродження, Вовкове, Гнатівка, Горіхове, Гришине, Даченське, Жовте, Запоріжжя, Звірове, Зелене, Лисівка, Новоандріївка, Нововасилівка, Новоєлизаветівка, Новоолександрівка, Новооленівка, Новопавлівка, Новотроїцьке, Новоукраїнка, Піщане, Преображенка, Ріг, Солоне, Срібне, Сухий Яр, Троїцьке, Троянда, Українка, Успенівка, Ясенове.

Історична довідка

В'їзд до м. Покровськ

Ринкова площа (вагова). Фото початку 20 століття.

Назва міста пов’язана з найменуванням свята Покрови Пресвятої Богородиці.

Розкопки археологічні засвідчують заселення території сучасного Покровського району в 3 тис. до н. е.

Датою заснування міста вважають 1875, коли за рішенням Міністерства шляхів сполучення Російської імперії в общини с. Гришине придбано ділянку землі для будівництва залізничної станції. Першими мешканцями пристанційного селища були робітники, які будували залізницю, безземельні селяни із сусідніх сіл, вихідці з північних губерній України та Центральної Росії.

1881 почалося будівництво залізниці, на станції Гришине введено в дію паровозне депо. 1882–1883 зведено двоповерхову будівлю вокзалу залізничного. 1884 через станцію почали курсувати поїзди.

Наприкінці 19 — на початку 20 ст. збудовано чавуноливарний, цегляний, миловарний і пивоварний заводи, 3 парові млини, олійню, 3 вугільні шахти. 1896 споруджено Свято-Миколаївську церкву, при якій діяла парафіяльна школа. На початку 20 ст. у селищі проживало 2 600 осіб.

1902 засновано ремісне залізничне училище, яке готувало слюсарів, токарів тощо для майстерень депо.

До 1917 пристанційне селище Гришине було добре розвиненим промисловим пунктом, де діяли велика залізнична станція, депо, заводи (механічні, миловарні, шкіряні, пивоварний, толевий, цегляний), фабрики (макаронна, кондитерська), млини, олійниці, пекарні та багато торговельних закладів. У селищі працювали пошта, телеграф, телефонна станція, банк, училище, бібліотека, школи, синематограф (кінотеатр), театр, лікарня, аптека, друкарня, православний храм, синагога, католицький молитовний будинок. До початку Першої світової війни регулярно проводили ярмарки.

1918–1920 влада неодноразово змінювалася (див. Українська революція), у селищі перебували австро-німецькі війська, підрозділи Армії Української Народної Республіки, угруповання генерала П. Краснова (1869–1947; тепер Росія), А. Денікіна, частини Червоної армії. На початку 1920 територія Гришиного перейшла під контроль більшовиків. Жителі зазнали репресій.

1921 селище стало повітовим центром Донецької губернії, 1923 — районним центром, від 1924 — селищем міського типу.

У 1930-х у селищі працювали 2 кінотеатри, 2 робочі та піонерський клуби, 6 бібліотек. Видавали районну газету «Новий Донбас». 1934 селище перейменовано на Постишеве, а район — на Постишевський. Цього ж року проведено водопровід, 1938 його загальна протяжність становила 3,8 км.

1938 селище здобуло статус міста та перейменовано на Красноармійське, район — на Красноармійський. 1939 в місті мешкало близько 30 тис. осіб, житловий фонд нараховував 3 450 будинків.

21.10.1941–08.09.1943 місто перебувало в окупації. За цей час виведено з ладу локомотивне та вагонне депо, понад 300 км колії, все електрогосподарство й майстерні залізничної дільниці, зруйновано цегельний динасовий завод, шахти, розбито швейну фабрику, млини, хлібозавод, підірвано районну електропідстанцію, зруйновано 9 з 12-ти шкіл, усі медичні заклади, дитячі садки, магазини, більша частина будинків стала не придатна для проживання.

Із кінця 1943 тривали відновлювальні роботи. Створено Райпромкомбінат — об’єднання підприємств місцевої промисловості. Працювали швейна і валяльна майстерні, миловарня тощо. 1944 функціонувала дільниця по відливці чорного лиття, 1945 організовано відливку кольорового лиття: каструлі, миски, чавунки, ложки. 1964 Райпромкомбінат перейменовано на завод «Електродвигун».

1945 збудовано ковбасний цех, механізовано виробництво на шахтах тресту «Красноармійськвугілля».

1951 створено трест «Красноармійськшахтобуд» для будівництва нових шахт у Красноармійському, Селидівському, Добропільському та Олександрівському районах.

1957 завершено будівництво залізничної гілки Красноармійськ — Павлоград, електрифіковано ділянку Ясинувата — Чапліне. 1959 зі станції Красноармійське вийшов у рейс перший електровоз.

Восени 1959 засновано загальнотехнічний факультет Дніпропетровського гірничого інституту імені Артема, який 1966 реорганізовано у філію Донецького політехнічного інституту (тепер Донецький національний технічний університет).

1960 запрацювала нова районна лікарня на 400 місць, відбудовано залізничну поліклініку та інші медичні заклади: 5 аптек, 3 поліклініки, 11 медичних пунктів. Працювали 4 середні, 3 семирічні та 9 початкових шкіл, кінотеатр, 6 бібліотек.

1962 населений пункт, перейменований на Красноармійськ, здобув статус міста обласного значення.

22.04.1965 закладено шахту «Красноармійська-Капітальна» (шахта імені Стаханова), що стала найбільшою шахтою Європи (першу чергу введено в експлуатацію 1974).

1966–1967 зведено перші будинки мікрорайону «Південний», 1967 завершено реконструкцію швейної фабрики. На початку 1970-х споруджено молокозавод, м’ясокомбінат; забудовано мікрорайони «Шахтарський» і «Сонячний», 1980–1990 — «Лазурний» і «Гірник». 1974–1990 споруджували шахту «Красноармійська-Західна № 1» [тепер Приватне акціонерне товариство (ПрАТ) «Шахтоуправління “Покровське”»].

На кінець 1980-х населення Красноармійська становило 154,9 тис. мешканців (1989, перепис).

Згідно із постановою Верховної Ради України «Про перейменування деяких населених пунктів» від 12.05.2016 № 1353-VIII відповідно до закону «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки» місто перейменовано на Покровськ, також відбулося перейменування вулиць.

Станом на лютий 2022 місто було великим промисловим, транспортним і культурним центром Донеччини.

«Історія Покровська. Дивись своє».
Джерело ютуб канал «Телеканал Донеччина TV».

Російсько-українська війна

м. Покровськ, 2025 р.

Навесні 2014 в м. Покровську проведено псевдореферендум щодо відокремлення території Донецької області від України.

Під час антитерористичної операції на Сході України вдалося запобігти захопленню міста.

З початком широкомасштабного вторгнення Росії в Україну розпочалися регулярні обстріли м. Покровська із різних видів озброєння. На грудень 2025 знищено переважну більшість житлових масивів і підприємств різної форми власності.

Із 07.09.2022 в місті діє Покровська міська військова адміністрація. Всі адміністративні органи, лікарні, заклади освіти релоковано до інших населених пунктів України, організовано евакуацію населення.

Стратегічне значення міста, розташованого на шляху російських окупантів до адміністративних меж Донецької області, змушує їх спрямовувати значні сили на захоплення населеного пункту. Станом на грудень 2025 м. Покровськ перебував у напівоточенні, тривали безперервні бої на підступах і в місті.

Згідно з Указом Президента України № 720/2025, населений пункт відзначено званням міста-героя за подвиг, масовий героїзм та стійкість громадян, виявлених у захисті під час відсічі збройній агресії Росії проти України.

Населення

За даними перепису 2001, населення міста становило 68 740 осіб.

За національним складом переважали українці (75,04 %). Українську мову вважали рідною — 39,39 %, російську — 59,84 %, вірменську — 0,18 %, білоруську — 0,10 %, молдовську — 0,03 %, циганську — 0,02 %, інші мови (грецьку, німецьку, польську, болгарську, гагаузьку, угорську, словацьку тощо) — 0,01 % (2001, перепис).

На 01.01.2022 кількість населення становила 60 127 осіб. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну 24.02.2022 точна кількість мешканців невідома.

Клімат

Місто розташоване в зоні помірно континентального клімату із недостатньою вологістю й засушливо-суховійними явищами. Середньорічна температура повітря становить +7,9 °C. Найтепліший місяць — липень, найхолодніший — січень.

Господарство

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну в промисловості працювало понад 50 % від загальної кількості зайнятих у народному господарстві, у транспортній галузі — близько 20 %.

Промисловість

Головна галузь промисловості — вугільна. Місто було центром вугільних шахт Донецького вугільного басейну (з 1884).

На території Покровського району в різний час функціонувало 7 великих шахт: «Центральна», імені О. Стаханова, імені Г. Димитрова, імені Т. Шевченка, «Родинська», «Краснолиманська» та «Красноармійська-Західна № 1».

Станом на 2014 діяли 5 вугільних підприємств, 1 — з виробництва вогнетривів, 4 — машинобудівні, з ремонту та монтажу машин і устаткування, 1 — харчове, 7 — інших галузей.

Найбільші вугільні підприємства, що працювали в місті та громаді до січня 2022: ПрАТ «Шахтоуправління “Покровське”», Державне підприємство «Вугільна компанія “Краснолиманська”» (шахта й збагачувальна фабрика), ПрАТ «КДЗ» (до 1991 — Красноармійський динасовий завод). Діяли також машинобудівні та ремонтні підприємства, заводи, серед яких АТ «Завод «Електродвигун», ПрАТ «Покровський завод технологічного обладнання», Товариство з додатковою відповідальністю «Покровська швейна фабрика “Веселка”». Галузь харчової промисловості представляли хлібозаводи, м’ясокомбінат, молокозавод, харчова фабрика.

Сфера послуг

У місті діяли торговельні центри, мережа закладів роздрібної торгівлі, відділення банків. Медичну допомогу населенню надавали лікарні, поліклініки, наркологічний диспансер, стоматологічна поліклініка, пологовий будинок, медичні пункти та аптеки.

Функціонував готель, парки.

Транспорт

Місто — важливий залізничний вузол. Територією проходить автошлях М30 E50, траса ТО 515, найдовший в Україні автошлях міжнародного значення М 30 (Стрий — Тернопіль — Кропивницький — Знам’янка — Луганськ — Ізварине).

У місті розташовано однойменну вузлову залізничну станцію на перетині ліній Дніпро — Ясинувата та Лозова — Рутченкове.

Наука, освіта, культура

Наука та освіта

Індустріальний інститут Донецького технічного університету (філіал Донецького національного технічного університету).

До повномасштабного вторгнення Росії в Україну на території міста і громади діяли освітні заклади різного ступеня: Індустріальний інститут Донецького технічного університету (філіал Донецького національного технічного університету), Комунальний заклад «Покровський педагогічний фаховий коледж». Заклади професійної (професійно-технічної) освіти: Покровський професійний ліцей, Родинський професійний ліцей, Державний навчальний заклад «Донецький центр професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості», ПрАТ «Шахтоуправління “Покровське”»; а також 13 загальноосвітніх шкіл, ліцей, навчально-виховний комплекс, гімназія, 21 дошкільний навчальний заклад, 4 позашкільні навчальні заклади, 2 школи естетичного виховання.

Після початку російсько-української війни до м. Покровська переміщено (2015) Донецький науковий центр НАН України.

Культура та мистецтво

Покровський історичний музей, 2023 р.

Експозиція Миколи Леонтовича в Покровську. Джерело «Вікіпедія».

Покровський історичний музей, 2025 р.

1967 засновано Покровський історичний музей, у фондах якого було близько 15 тисяч експонатів. Одне із завдань музею від 2016 — популяризація постаті М. Леонтовича. 2025 будівлю закладу зруйновано.

Діяли бібліотеки.

Виходили друком газети «Маяк», «Телескоп» і «Орбіта-плюс».

Щорічно проводили різноманітні фестивалі.

Головні православні храми: Свято-Володимирський, Свято-Миколаївський і Свято-Михайлівський.

Список громадських організацій м. Покровська, зареєстрованих Головним територіальним управлінням юстиції у Донецькій області, налічував 205 громадських об’єднань.

Архітектура

Будівля залізничного вокзалу є однією з найстаріших споруд міста. В архітектурному плані об’єкт не має чітко ідентифікованого стилю, демонструє ознаки еклектики — поєднання елементів, характерних для різних історичних стилів (класицизм, ампір, бароко), що було типовим для архітектурних пошуків періоду історизму. Хоча деякі джерела зауважують про можливий вплив українського бароко або готики (наприклад, у гострих фронтонах), фахівці зазначають, що такий підхід забезпечив створення самобутнього та гармонійного залізничного ансамблю. Спочатку споруда була двоповерховою і становила центральну частину сучасного комплексу. Мала симетричний фасад, рустований віконними лиштвами, замковими каменями та причілковими горищними вікнами на чотирисхилому даху. За первісним виглядом вокзал, імовірно, нагадував вокзал станції Долгінцеве (тепер Кривий Ріг-Головний).

Функціонально вокзал поєднував пасажирські, службові й житлові функції. Пасажирська зона передбачала зали очікування 1–4 класів (із дамською кімнатою та туалетом у залі 2-го класу) із дерев’яними лавками й буфет. Серед службових приміщень були кімнати начальника станції та його помічника, каса, комора, лампова для зберігання освітлювальних приладів і приміщення чергового. Об’єкт слугував не лише транспортним вузлом, а й поштово-телеграфною станцією. Додатково в приміщенні вокзалу функціонувало фотоательє. Культурне життя навколо вокзалу активізувалося 1960–1970, коли тут діяли Клуб залізничників імені Т. Шевченка, залізничний ресторан та духовий оркестр. Сучасне приміщення вокзалу збільшили, добудувавши бічні частини, де розмістили білетні каси, перукарню, буфет і газетний кіоск. Вокзал є архітектурною домінантою та символом заснування міста.

1887–1894 на станції за єдиним проєктом зведено 12 двоповерхових житлових будинків (три з яких збереглися до 2022, мешканці міста називали їх «залізничними будинками»). Квартири в них призначалися тільки для службовців і робітників залізничної станції. Будинки, розташовані вздовж залізничної колії, сформували фронт забудови майбутньої вулиці.

Залізничні будинки були двох типів — із двома і трьома входами. У першому випадку, це була двоповерхова мурована будівля з симетричним фасадом, із двома ризалітами, із характерними рустованими віконними лиштвами і замковими каменями, із причілковими горищними вікнами на чотирисхилому даху.

Перша вулиця в селищі — Залізнична. На ній був розташований залізничний вокзал, а також духовний і культурний центр селища — Свято-Миколаївський храм, побудований 1896, а 1923 переобладнаний на клуб залізничників (будівлю зруйновано 1986). Навпроти храму зведено житловий будинок, де свого часу жили настоятелі храму.

На цій вулиці, крім житлових будинків, були промислові об’єкти (парові млини Роговського і Зусмановського, пивоварний завод Вульфовича, механічний та миловарний заводи).

У перебудованій синагозі 1956–2010 діяло правління тресту «Красноармійськшахтобуд». Будівлю тресту вирішено в стилістиці радянського ретроспективізму. Фасад, декорований пілястрами, мав колонний портик, увінчаний трикутним фронтоном.

У такій само стилістиці вирішено будівлю інституту, яку збудував трест «Красноармійськшахтобуд».

Спорт

У місті було 5 стадіонів, 30 спортивних майданчиків, 4 футбольні поля, 2 тенісні корти, 20 залів, 12 майданчиків, 2 мініфутбольні поля.

Серед видів спорту, які культивували в місті: армспорт, бокс, волейбол, дзюдо, карате, кікбоксинг, регбі, спорт мотоциклетний, теніс настільний, футбол, черліденг, шахи.

У серпні — вересні 2024 через наближення фронту лінії спортсмени та тренери Покровської ДЮСШ змушені виїхати до безпечних регіонів України. Евакуйовано спортивний інвентар і обладнання закладу.

Персони

У місті народилися: С. Березненко (1959) — інженер, фахівець у галузі автоматизації хіміко-технологічних процесів; фізики В. Варюхін, Н. Прима (1944–2015); професор, фахівець у галузі металургії А. Коба (1941–2005); гірничі інженери: професор Г. Малєєв (1924–1994), доктор технічних наук Ю. Халимендик (1949–2019); океанолог, доктор географічних наук М. Єсін (1939; тепер Україна — 2021; Росія); лікар-гігієніст, професор Г. Столмакова (1912–2002); історик, археолог, доктор історичних наук А. Моруженко (1937–1991); письменник, перекладач В. Гужва (1936); піаніст, заслужений артист України Ю. Кот (1966); спортсмен, тренер (лижні гонки) В. Гусєв (1947–2010) та ін.

У м. Покровську жили та працювали:

М. Леонтович (1904–1908 був учителем співів, регентом церковного хору Свято-Миколаївської церкви; під його керівництвом у селищі створено перший в Україні робітничий хор);

діяч часів Української Народної Республіки М. Малашко (1885–1920; тепер Україна), який 1918 тут учителював;

фотограф, краєзнавець, автор фотографій із зображенням життя українського села (у період колективізації та Голодомору 1932–1933) М. Залізняк (1893–1982; тепер Україна), який 1932 працював на будівництві динасового заводу. У пам’ять про нього 01.06.2018 організовано фестиваль «Залізняк-fest».

Д. Шумук — жив у місті з 2002.

Додатково

День міста відзначають в останню неділю серпня, одночасно із Днем шахтаря.

Герб міста виконано в традиційній для української геральдики формі щита у світло-синьому та золотому (жовтому) кольорах. Поле щита синього кольору, у верхньому поясі розташовано Покров Пресвятої Богородиці, що символізує розраду і спасіння від бід та страждань, захист, заступництво народу. Покров виконано в срібно-золотих (біло-жовтих) кольорах.

У поясі герба зображено ластівку [срібного (білого) кольору з чорним контуром] із гілочкою в дзьобі [золотого (жовтого) кольору з чорним контуром], яка летить ліворуч. Пташка символізує добру новину, щастя, надію, новий початок тощо. Крім цього, ластівка, зображена на гербі, точно повторює вирізьблену на особистій сухарниці М. Леонтовича, яку власноруч зробив його батько (експонат зберігають у фондах Покровського історичного музею). Тож ластівка нагадує про пісню «Щедрик».

У нижньому поясі щита в срібному (білому) і золотому (жовтому) кольорах зображено залізничний вокзал. Прозорі вікна є символом відкритості міста, а відкриті (прозорі) ворота — «західних воріт Донбасу в Україну». Стилізоване зображення будівлі розташоване на куполі чорного кольору, який символізує землю, багату на чорноземи й вугілля викопне. Форма куполу нагадує пагорби Донецького кряжа та давні кургани. Золоті (жовті) перехресні шаблі, зображені на чорному фоні, повернуті донизу, символізують доблесть пращурів, готовність захищати свої землі.

Герб обрамлений золотим (жовтим) картушем. Над ним розміщено золоту (жовту) трипроменева мурована корона як символ міста зі самоврядуванням. Під гербом — золота (жовта) стрічка слави з синім написом «Покровськ». Колір напису на стрічці згідно з геральдичними рекомендаціями збігається з основним кольором герба.

Прапор — світло-синього кольору з двома поздовжніми жовтими смугами; посередині — зображення ластівки.

Джерела

Про перейменування міста Красноармійськ Донецької області на місто Покровськ : Постанова Верховної Ради України № 1353-VIII від 12.05.2016 // Відомості Верховної Ради. № 23. Ст. 479.
Про присвоєння почесної відзнаки «Місто-герой України» : Указ Президента України № 720/2025 від 30 вересня 2025 р. // Президент України. 2025. URL : https://www.president.gov.ua/documents/7202025-56637
Офіційний Smart-портал Покровської міської військової адміністрації. URL : https://pokrovsk-rada.gov.ua/uk/page/istorichna-dovidka

Література

Пірко В. О. Заселення Степової України в XVI–XVIII ст. Донецьк : Український центр, 1998. 124 с.
Красноармійський індустріальний інститут : етапи історії та сьогодення / Укл. М. М. Яцюк. Красноармійськ : Красноармійський індустріальний інститут Донецького національного технічного університету, 2009. 148 с.
Покровський район : час і особистості : історико-краєзнавчий нарис / Укл. С. Луковенко. Львів : Левада, 2019. Кн. 2. 224 с.
Кордюков В. Витоки Покровська : історико-краєзнавчий нарис. Краматорськ : [б. в.], 2019. 83 с.
Покровськ — столиця мого серця : літературно-краєзнавча збірка. Серія «Творчі сили Покровщини». Покровськ : [б. в.], 2020. 176 с.
Луковенко С. П. Національні меншини селища Гришине (кінець ХІХ — початок ХХ століття) та їх подальша доля в роки радянської влади // Бахмутська старовина. Краєзнавчі дослідження–2021 : збірник наукових статей за матеріалами науково-практичної конференції. Бахмут : КЗ «Бахмутський краєзнавчий музей», 2021. С. 72–85.
Донеччина : минуле і сучасність : Історико-краєзнавчий альманах / Гол. ред. В. Романько. Луцьк : Терен, 2023. № 1. 214 с.
Майбутнє нашого краєзнавства // Старий рудник : Історико-краєзнавчий альманах / Ред.-упоряд. С. П. Луковенко. Запоріжжя : Майстерня друку, 2024. № 3. 100 с.
Семаковська Т. Місто «Щедрика» : як живе прифронтовий історичний музей в Покровську // bahmut.in.ua. 2024. URL : https://bahmut.in.ua/misto-shhedryka-yak-zhyve-pryfrontovyj-istorychnyj-muzej-v-pokrovsku/
Пірко В. О. Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI–XVIII ст. Донецьк : Сх. вид. дім, 2004. 210 с.
Селище Гришине. Початок історії // Старий рудник : Історико-краєзнавчий альманах / Ред.-упоряд. С. П. Луковенко. Запоріжжя : Майстерня друку, 2025. № 5. 100 с.