Папоцезаризм

Папоцезари́зм [від лат. Рapa, з грец. πάππας — отець, титул римських єпископів (див. Папа Римський) і лат. Caesar — власне ім’я (див. Цезар, Гай Юлій), яке стало титулом римських імператорів] — в історії християнських держав — тип (модель) державно-церковних відносин, коли вищий церковний ієрарх зосереджує в своїх руках як духовну, так і світську владу. Протилежне — цезаропапізм.

Походження терміна

Термін («Papo-Caesaria») уперше трапляється у каноніста Ю. Г. Бемера (нім. Justus Henning Böhmer; 1674–1749, Німеччина) у контексті критики зловживання владою у Католицькій церкві. На відміну від терміна «цезаропапізм» («Caesaro-Papia»), який увійшов у широкий вжиток в історіографії 19 ст. (для характеристики відносин між державною владою і церквою у Візантійській імперії), помітної популярності не здобув.

Характеристика

Визнано, що розбіжні моделі державно-церковних відносин сформувалися в процесі розмежування християнства на Західне і Східне, розколу на католицизм і православ'я (див. Великий розкол 1054). На Сході (у Візантії), попри проголошену в 6 ст. доктрину «симфонії» церковної та державної влад, де факто діяли принципи патерналізму і верховенства світського правителя над церквою. Натомість на Заході Католицька церква після розпаду Римської імперії не тільки зберегла незалежність від т. з. варварських держав-королівств, а й перебрала на себе частину політичних функцій.

Церковна влада набула централізованого характеру із приматом Папи Римського («спадкоємця апостола Петра») над іншими ієрархами. За папи Геласія І поширилася теорія «двох мечів» («Меч Духа» і «Меч Тіла»), яка проводила ідею домінування церковної влади над державною (імператор отримує свій «меч» від Церкви і зобов’язаний їй служити). Пізніше претензії папи на світську владу над Італією обґрунтовував т. з. Костянтинів дар. Від середини 8 ст. на теренах Центральної Італії утворено Папську область — теократичну монархію зі столицею в м. Римі; у руках папи зосереджено повноту державної та церковної влади. Папа Миколай I відкрито назвав себе «вікарієм Христа» (лат. Vicarius Christi). Від 9 ст. тягнувся конфлікт між папами та німецькими імператорами щодо інвеститури. Апологетом папоцезаризму, верховенства папської влади над земними володарями був Григорій VII. Найвищої могутності папська теократія досягла в 13 ст., її доктринальним обґрунтуванням стали праці Томи Аквінського; європейські королі та імператори Священної Римської імперії отримували владу з рук папи. За Інокентія ІІ нові владні повноваження понтифіка зафіксовано в його титулатурі — Папу Римського проголошено намісником Ісуса Христа (як Первосвященника і Царя богообраного народу) на землі.

Проти доктрини і практики вищості церковної влади над світською повстали антиклерикальні сили доби Відродження (політична боротьба гвельфів і гібелінів, доведення фальшивості «Костянтинового дару», т. з. Авіньйонське полонення пап), а згодом — доби Реформації. Остаточної поразки папоцезаризм у Західній Європі зазнав після формування Вестфальської системи міжнародних відносин.

Для характеристики сучасних державно-церковних відносин термін «папоцезаризм» у політичному та релігієзнавчому дискурсі поступився поняттю теократії.

Див також Цезаропапізм.

Література

Dagron G. Empereur et prêtre. Étude sur le “césaropapisme” byzantin. Paris Gallimard, 1996. 435 р.
Отрош М. І. Церковно-політична історія римських пап : у 3 т. Одеса : Фенікс, 2019‒2020.
Саган О. Моделі державно-церковних відносин // Українська релігієзнавча енциклопедія : у 4 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2023. Т. 2. С. 354‒355.
Яроцький П. Папоцезаризм // Українська релігієзнавча енциклопедія : у 4 т. / За ред. А. Колодного. Київ : Інтерсервіс, 2023. Т. 2. С. 565.