Авіньйонське полонення пап


Авіньйонське полонення пап

Авіньйо́нське полоне́ння пап — період з 1309 по 1377, коли резиденція глав католицької церкви вимушено розташовувалась (під тиском французьких королів) у м. Авіньйоні (Південна Франція). Авіньйонське полонення пап припадає на понтифікати: Климента V (1305–1316), Іоанна XXII (1316–1334), Бенедикта XII (1334–1342), Климента VI (1342–1352), Інокентія VI (1352–1362), Урбана V (1362–1370), Григорія XI (1370–1378).

1309 Климент V (француз за походженням), який став папою невдовзі після поразки папи Боніфація VIII у конфлікті з французьким королем Філіппом IV Вродливим, переїхав у м. Авіньйон. Це місто, яке належало графам Провансу, папа Климент VI викупив 1348 у свою власність. У м. Авіньйоні папи почували себе у значно більшій безпеці, ніж у неспокійному м. Римі, де проходили антипапські виступи, очолювані найбільшими аристократичними родами, в чиї інтриги папи були також втягнуті.

Авіньйонське полонення пап в історії папства мало нагадувало реальний полон, ймовірніше, це було співробітництво пап із сильними французькими королями. Усі папи цього періоду були французами; французька більшість була і в колегії кардиналів, що обирала пап. Чимало кардиналів служило раніше при королівському дворі. Папи виконували важливі дипломатичні місії на користь французького короля; були виконавцями його волі.

На той час папство втратило колишню роль у політичному житті Європи. Однак як внутрішньоцерковний інститут воно посилилось. Влада пап у церкві набула дійсно монархічного характеру. Єпископи й абати віднині не обиралися місцевим духовенством і ченцями, а призначалися папами. Постійні засідання проводив Верховний суд, створений Климентом V; він являв собою консисторію, у котру входили кардинали та папи. Вона діяла в якості апеляційного суду для всієї церкви. Реорганізація папських трибуналів прискорила процес судочинства. Суттєво збільшилися прибутки папської скарбниці; створено центральний фінансовий орган папської адміністрації.

Авіньйонські папи використовували будь-яку можливість для отримання з церкви й окремих прелатів різних відрахувань; відкрито торгували прибутковими церковними посадами; витрачали на особисті потреби гроші, зібрані для чергового хрестового походу. Саме авіньйонські папи перейшли до широкої торгівлі індульгенціями. За допомогою великого бюрократичного апарату своєї курії папи контролювали усі сфери церковного життя. Фіскальна політика авіньйонських пап породжувала невдоволення як у церкві, так і серед мирян. У всій Європі папський двір критикували за жадібність, помпу та марнотратство. Політичні вороги Франції, передусім Англія та її союзники, звинувачували також папський престол у профранцузьких настроях.

У 14 ст. виникло й щодалі посилювалось переконання, що папський престол потребує реформи. Реформатори твердили, що варто тільки папам повернутися до м. Рима, й фінансові та моральні проблеми, такі очевидні в м. Авіньйоні, відразу залагодяться. Урбан ІІ і справді повернувся до м. Рима 1367, але політична ситуація там була настільки напружена, що в 1370 він переїхав назад у м. Авіньйон. Усупереч думці багатьох кардиналів, папа Григорій ХІ, перебуваючи, за легендами, під впливом жінки-містика Катерини Сієнської, остаточно перебрався до м. Рима 1377. Однак це не покращило становище папства: розпочалася «велика схизма» — церковний розкол 1378–1417.

Література

  1. Лозинский С. Г. История папства. Изд. 3. Москва, 1986.
  2. Тальберг Н. История христианской церкви. Москва, Нью-Йорк, 1991.
  3. Лінч Д. Середньовічна церква: Коротка історія. Київ, 1994.

Автор ВУЕ