Люцифер

Гюстав Доре. Люцифер, 1874–1879

Люцифе́р (лат. Lucifer — світлоносний, сяючий, від лат. lux — світло і лат. fero — несу) — епітет та ім’я, вживані у різних міфолого-релігійних комплексах, що виникали від часів античності.

В античній міфології

1) Персоніфікація вранішньої зорі, епітет богині Венери; одна з давньоримських назв планети Венера. Розрізняли ранкову зорю, досвітню появу Венери на небосхилі (Люцифер) та вечірню (Веспер).

2) Як епітет, термін застосовували також до богинь Діани, Аврори та ін., мав винятково позитивні конотації. В античній міфографії та поезії (напр., у Овідія) Люцифер — син Аврори (у грец. міфології — богині Еос, відповідник грец. Φωσφορος — той, хто несе світло). Передуючи їй верхи на білому коні — провісник світанку, на темному — вечірньої зорі.

У пізньо-римську добу термін поширився як антропонім — власне чоловіче ім’я, відоме, зокрема, й серед канонізованих християнських діячів (напр., св. Люцифер Каларійський, жив у 4 ст.).

У Старому Завіті

Перші згадки про Люцифера містить Книга Ісаї. У цьому фрагменті старозавітного тексту (Іс. 14:12) термін «хейлель» (івр. הֵילֵל‎ — вранішня зоря, досвітня зірниця) вжитий на позначення царя Вавилона — гнобителя й тирана, — який через свою гординю був скинутий з висоти слави: «Зіпхнута в шеол твоя гордість та гра твоїх арф; вистелено під тобою червою, і червяк накриває тебе... Як спав ти з небес, о сину зірниці досвітньої, ясная зоре, ти розбився об землю, погромнику людів!».

У християнстві

У ранньому християнстві терміни «люцифер», «еосфор» (вжито в Септуагінті) і подібні, що передавали значення ранкової зорі, зірниці, світлоносності використовували для уславлення. Оріген, напр., застосував грецький відповідник як епітет Івана Хрестителя, котрий провістив прихід Ісуса Христа, наче ранкова зоря, що передує Сонцю.

Тривалий час термін зберігав первинний позитивний смисл, бо «світлоносність» не кореспондує з епітетами диявола. У Новому Завіті міститься пересторога ап. Павла щодо «фальшивих апостолів», котрі «підроблюються на Христових», наслідуючи сатану, який «прикидається анголом світла» (ІІ Кор. 11:14). Так, латинський церковний гімн «Lucis largitor splendide» містить рядок, звернений до Христа: «Tu verus mundi lucifer» («Ти істинний світлоносець світові»).

У християнських джерелах раннього Середньовіччя, зокрема в апокаліптиці, з’являються паралелі між сюжетом Книги Ісаї та релігійним міфом про скинутого бунтівного ангела [пор.: «Я бачив того сатану, що з неба спадав, немов блискавка» (Лука 10:18)], але ім’я «Люцифер» ще не ставало означником сатани. Лише від часів пізнього Середньовіччя в офіційній доктрині — синонім грішного ангела, скинутого Богом з небес, ототожнений з сатаною. Негативна конотація образу Вавилонського царя, який мріяв уподібнитися Всевишньому і «повище зір Божих поставити престола свого» (Іс. 14: 13–14), а був скинутий до «найглибшого гробу», була остаточно пов’язана з ім’ям Люцифера. Під ним розуміли ватажка ангелів — від початку найвеличнішого й найдосконалішого, взірця мудрості й краси творіння, — якого через гординю, зарозумілість, владолюбство Бог позбавив могутності й слави і скинув з небес у «тьму суцільну» (разом із іншими, що стали на бік зла).

Як одне з імен сатани, диявола поширилося переважно в англомовному християнстві й англійських перекладах Біблії. У свою чергу, перекладачі Біблії короля Якова взяли за основу латинську Вульгату: Єронім Стридонський при перекладі відповідного фрагмента використав саме латинське слово «lucifer». Вжите в англійському перекладі як власна назва, ім’я Люцифер уособило грішного, занепалого ангела, ворога Бога й людини, стало персоніфікацією зла.

Від 14 ст. як художній образ закріпився в літературі: у творах Данте Аліг’єрі («Божественна комедія»), Йоста ван ден Вондела («Люцифер»), Джона Мільтона («Втрачений рай») та ін.

Поряд із тим, у дуалістичному світогляді, характерному для середньовічних єретичних рухів, особливо серед альбігойців та богомилів, Люциферу відведена роль волелюбного суперника Бога. Його атрибутами стають тяжіння до свободи і жага пізнання; образ Люцифера символізує бунтарство, протест проти соціального гноблення, панування Католицької церкви і влади Папи Римського. Культ Люцифера як рятівника ліг в основу сповідання люциферіан (кін. 12 — перша пол. 13 ст.).

У ранньому протестантизмі ототожнення Люцифера і сатани заперечується, зокрема М. Лютер і Ж. Кальвін вважали грубою помилкою тенденційне витлумачення уривку з Книги Ісаї.

Серед сучасних богословів поширена думка, що ім’я Люцифер застосовне на позначення сатани лише до моменту його падіння.

У теософії та окультизмі

Символіка Люцифера як «вранішньої зорі», «носія світла», просвітлення була притаманна різноманітним містичним, окультним, езотеричним вченням і рухам, зокрема масонству. Образ Люцифера отримав різнобічну інтерпретацію а антропософії Р. Штайнера. Як символ просвітництва, вільнодумства та астральну міфологему використано О. Блаватською у «Таємній доктрині» (ім’я стало назвою для теософського журналу «Lucifer», видавався у м. Лондоні в 1887–1897). Як персоніфікація «Князя світу» і божественної монади увійшов до учень «Живої етики» О. Реріх, «Рози світу» містика і поета Д. Л. Андреєва (1906–1959; Росія) та ін.

Образ Люцифера у різних інтерпретаціях присутній у неорелігійних сатаністських культах, контркультурі.

Джерела

  • Біблія або Книги Святого Письма Старого й Нового Заповіту: із мови давньоєврейської й грецької на українську дослівно наново перекладена / пер. І. Огієнко. Київ : Українське Біблійне Товариство, 2018.

Література:

  1. New Visions of Isaiah / Melugin R. F., Sweeney М. А. (eds.). Sheffield : Continuum International, 1996. 348 р.
  2. Деревенский Б. Г. Учение об Антихристе в древности и средневековье. Санкт-Петербург : Алетейя, 2000. 528 с.
  3. Kelly J. F. The Problem of Evil in the Western Tradition. Collegeville, Minnesota : Liturgical Press, 2002. 256 р.
  4. Carol J. D. Isaiah: God’s Poet of Light. Louis : Chalice Press, 2009. 224 р.
  5. Романчук Л. Демонизм. Зверь Апокалипсиса (Литературные мифы, версии, реалии). Москва : Мэйлер, 2012. 288 с.
  6. Зімбардо Ф. Ефект Люцифера. Чому хороші люди чинять зло / Пер. Л. Шерстюк. Київ : Yakaboo Publishing, 2017. 584 с.

Автори ВУЕ

С. І. Присухін

А. В. Арістова


Покликання на цю статтю

Покликання на цю статтю: Арістова А. В., Присухін С. І. Люцифер // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Люцифер (дата звернення: 23.10.2021).


Оприлюднено

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено:
02.07.2020

Офіційний телеграм-канал ВУЕОфіційний телеграм-канал ВУЕ