Білецький-Носенко, Павло Павлович

Біле́цький-Но́сенко, Павло́ Па́влович (27.08.1774, м. Прилуки, тепер Чернігівська обл., Україна — 11.06.1856, с. Лапинці, тепер у межах м. Прилуки, Україна) — письменник, лексикограф, автор першого великого словника української мови; писав українською, російською мовами.

Білецький-Носенко, Павло Павлович
Народження	27.08.1774
Місце народження	Прилуки
Смерть	11.06.1856
Місце смерті	Лапинці
Місце поховання	Лапинці
Місце діяльності	Україна
Напрями діяльності	військова справа, літературна творчість, педагогічна діяльність

Життєпис

Народився у дворянській сім’ї, яка походила із давнього козацько-старшинського роду. Далекий предок Іван Ніс (роки народження і смерті невідомі) брав участь у визвольних змаганнях під проводом Б.-З. М. Хмельницького (див. Хмельниччина); дід був прилуцьким полковим сотником. Батько присвятив себе військовій службі, перебував у постійних походах і загинув у війні з турками (найвірогідніше у російсько-турецькій війні 1787–1792; див. Російсько-турецькі війни). Мати доводилася племінницею по материнській лінії Г. О. Кониському, мала суворий характер. У віці п’яти років, за рекомендацією генерал-фельдмаршала П. О. Румянцева-Задунайського, у якого батько служив ад’ютантом, записали у відділення для малолітніх Імператорського шляхетського сухопутного кадетського корпусу в Санкт- Петербурзі. 1793 закінчив навчання і в чині поручика був направлений для проходження військової служби у 1-й батальйон Катеринославського єгерського полку.

1798 за наполяганням матері змушений був у чині штабс-капітана залишити службу. Одружився з дочкою конотопського предводителя дворянства.

Жив поперемінно то в Прилуках, то в маєтку батьків дружини у м. Хмелеві Роменського повіту Полтавської губернії. Після смерті дружини разом із дітьми поселився у власному будинку в с. Лапинцях під Прилуками, де проживав до самої смерті.

Був освіченою людиною — досконало володів кількома мовами, добре знав вітчизняну і світову літератури, вивчав основи педагогічної діяльності. Особиста бібліотека складала кілька тисяч томів латинською, французькою, німецькою, російською, українською і польською мовами. Уважно стежив за літературним і науковим життям, передплачував багато періодичних видань із різних галузей знань.

1801 обраний підсудком повітового земського судді. Через скрутне фінансове становище найнявся до свого сусіда-поміщика Івана Яковича Величка (рік народження невідомий — не пізніше 1837; тепер Україна) у с. Замості (тепер с. Замістя Прилуцького району Чернігівської області) домашнім учителем, водночас виховуючи ще кількох поміщицьких дітей. Коли пансіон став нараховувати 12 учнів, перевів його до свого помістя в с. Лапинцях, де той функціонував близько сорока років. Як педагог прагнув виховувати гармонійно освічених людей, розвивати в учнів природні здібності та естетичний смак, вимагав свідомого розуміння того, що вони вивчали. Усі предмети викладав один, не маючи помічників.

У роботі з дітьми проявлялися творчі здібності педагога. Розповідав вихованцям про бойову молодість, переповідав легенди про старовинні замки Волині і Польщі, які чув у походах, смішив гумористичними оповіданнями з народного побуту поляків та українців.

Протягом десятиліть проживання у Прилуках був активним громадським діячем. 1807–1809 — помічник попечителя прилуцького благодійного закладу, від 1810 — штатний наглядач повітового училища. 1812 обраний почесним наглядачем училищ усього Прилуцького повіту. Проявив себе вимогливим і справедливим до педагогів. Виступав проти надто суворого ставлення до школярів, в училищах бував особисто присутнім на уроках і навіть пояснював незрозумілі місця у програмі. Посаду займав упродовж 37 років, усю свою штатну платню перераховував на потреби училищ.

Помер на вісімдесят другому році життя у с. Лапинцях. Похований у своєму саду поряд із дружиною, доньками і двома синами. Ні садиба, ні сад, ні могили родини не збереглися.

Діяльність

Оселившись в Україні почав писати українською, збирати фольклор та робити етнографічні записи. Діяльність спрямував на вивчення рідного краю, його культури. У той же час намагався познайомити своїх читачів зі здобутками європейської літератури, про що свідчать численні переклади з французької.

Педагогічну діяльність пов’язував із науковою. Підтримував тісні контакти із науковими установами, товариствами. Плідні взаємини встановив із товариством наук при Харківському університеті (тепер Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна). За період 1812–1829 написав і надіслав до цих товариств десятки праць із природознавства, сільського господарства, економіки, медицини, фольклору, етнографії, літератури, лінгвістики, археології. У праці «Думки про паровий плуг» (рос. «Мысли о паровом плуге»; 1828) першим у Російській імперії порушив питання про розробку землі механічною тягою. Заслуговують на увагу його статті про медицину народну, бджільництво тощо.

1838 прийняв запрошення газети «Полтавскіє губєрнскіє вєдомості» (Прилуцький повіт належав тоді до Полтавської губернії) стати її співробітником. Упродовж 1838–1841 на сторінках газети вийшли його матеріали з різних галузей знань, зокрема «Статистичний опис міста Прилук», «Біографія. Полковник Прилуцький Іван Яремович Ніс», «Про перші цивільні букви в Росії», «Марновір’я малоросіян», «Про мову малоросійську», «Історичне передання про Івана Золотаренка» (рос. «Статистическое описание города Прилуки», «Биография. Полковник Прилуцкий Иван Иеремеевич Нос», «О первых гражданских буквах в России», «Суеверие малороссиян», «О языке малороссийском», «Историческое предание об Иване Золотаренко») та інші мовознавчі й етнографічні праці вченого.

Найвагомішою лінгвістичною працею Білецького-Носенка вважається укладений ним 1838–1843 «Словник малоросійської або південно-східної мови; філологічний, етимологічний, зі зазначенням частин мови, остаточних коренів слів, зведенням синонімів, з прислів’ями і приказками, складений за вимовою, якою говорять в Малій і Південній Росії» (рос. «Словарь малороссийского, или юго-восточного языка; филологический, этимологический, с показаниями частей речи, окончательных корней слов, идиотизмов, со сводами синонимов, с пословицами и поговорками, составленный по произношению, каким говорят в Малой и Южной России»). Паралельно зі словником писав і «Граматику малоросійської мови» (рос. «Граматику малоросійського языка»).

У кінці 1843 надіслав рукописи міністрові народної освіти С. С. Уварову; одночасно звернувся до президента Академії наук з проханням видати їх. Міністр направив рукописи у другий відділ Академії наук на розгляд і рецензію, але за відсутністю там знавців української мови, праці передали в канцелярію попечителя Київської учбової округи з тим, щоб їх розглянув хто-небудь із учених Київського Імператорського університету Св. Володимира (тепер Київський національний університет імені Тараса Шевченка). Оскільки ніхто з професорів університету вивченням української мови тоді не займався, рецензію попросили написати М. О. Максимовича. На рецензію Білецький-Носенко дав детальну відповідь, але словник не переробив. Праця укладалася і була завершена в часи, коли на сторінках періодичної преси велася гостра дискусія про творчі можливості української мови і право на існування української літератури. Відстоював це право у передмові до словника і статті «Про мову малоросійську», посилаючись на представників нової української літератури — Є. П. Гребінку, І. П. Котляревського, Т. Г. Шевченка та ін.

Значну увагу приділяв літературі художній. Створив понад 300 байок, 23 віршовані казки (новели), 15 балад, травестійно-бурлескну поему «Гарпініада, чи Вхопленная Прозерпина», російськомовний роман «Зиновій Богдан Хмельницький».

Особливе місце у творчому доробку займають казки. Звертаючись переважно до традиційних сюжетів, характерних для народного епосу багатьох народів світу, широко використовував український фольклор. Розважальну функцію кожної казки намагався поєднати із прищепленням читачам думки про цінність моральних принципів, без дотримання яких людина ніколи не буде щасливою.

Уперше в українській літературі запровадив жанр віршованої казки. В одній із перших своїх побутово-фантастичних казок «Три бажання» переповів відомий античний сюжет, використавши елементи українського фольклору (повір’я про русалок і відьом). У жартівливій формі засуджував заздрість, лінь і неробство, що, на його думку, стають основними причинами злиденного становища селян (див. Селянство).

Про повагу письменника до українського народу, його минулого, культури свідчать історичні розвідки, зокрема «Історичне передання про Івана Золотаренка», в якому широко використовувались матеріали рукописної «Історії Русів» та інші друковані джерела й усні перекази. Захоплений постаттю свого героя написав українською мовою драму «Іван Золотаренко».

Одним із перших в Україні перекладав байки І. А. Крилова. Російською мовою перекладав твори Ж.-Ж. Руссо, Ф. Шиллера, Р. Б. Шерідана, Ж. де Лафонтена, німецьких романтиків. Білецькому-Носенко належать оригінальні і перекладні балади російською та українською мовами.

У 1828 написав баладу «Ївга», що є переробкою балади Г. А. Бюргера «Ленора».

За життя художні твори Білецького-Носенка не були опубліковані.

У поглядах на людину сповідував ідеал чистої і чесної особистості, сповненої громадянської свідомості.

Окрім педагогічної, наукової і літературної діяльності, захоплювався мистецтвом образотворчим. Талант до малювання успадкували і його діти. Окремі малюнки членів родини Білецьких-Носенків тепер можна побачити в альбомі, який зберігається у відділі рукописів Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України.

Додатково

Брав участь у військових операціях під командуванням О. В. Суворова, за що був нагороджений Золотим хрестом і годинником, прикрашеним діамантами.

На весілля мати подарувала йому сорок десятин заболоченої землі, непридатної для будівництва садиби. Проте завдяки наполегливій праці згодом перетворив заболочену місцевість на прекрасний сад із розкішним маєтком, в якому господар копав канали, насаджував дерева, насипав кургани, будував місточки, альтанки тощо. Великою розвагою Білецького-Носенка була пасіка в його саду. Наслідком щоденних спостережень стала написана в останні роки життя ґрунтовна праця «Пасічник, або Досліди бджоляра у південній смузі Росії» (рос. «Пасечник, или Опыты пчеловода в южной полосе России»).

Пансіон у с. Лапинцях функціонував майже сорок років. За цей період у ньому навчалося більше ста осіб, які успішно витримали вступні іспити у заклади вищої освіти, часом вражаючи екзаменаторів своїми знаннями з усіх предметів. Серед них був і майбутній історик М. А. Маркевич, автор п’ятитомної «Історії Малоросії» (рос. «Истории Малороссии»), в якій викладена історія України від найдавніших часів до кінця 18 ст. Знаючи здібності й нахили кожного вихованця нерідко не погоджувався з батьками, які визначали майбутнє дітей, керуючись власними уподобаннями.

Як стверджують біографи Білецького-Носенка, Т. Г. Шевченко у повісті «Музикант», згадуючи наглядача повітового училища, мав на увазі саме образ Павла Павловича.

Прагнучи покращити роботу училищ, неодноразово надсилав свої пропозиції до Училищного Комітету Харківського університету, якому вони підпорядковувалися по лінії Міністерства освіти. У 1818 написав на ім’я ректора Харківського університету І. С. Рижського, що подання від почесного наглядача не беруться до уваги і надіслані пропозиції не реалізуються. У цьому ж році подарував училищу із власної бібліотеки, яка нараховувала понад дві тисячі томів, 584 томи на суму 854 карбованці, і доповнення до «карт, атласов и стереометрических тел», поклавши початок бібліотеки Прилуцького училища. Того ж року пожертвував понад 2000 карбованців на утримання бідних учнів, за що мав подяку від Міністерства освіти.

Останні роки життя був тяжко хворий. На Закавказзі загинув його старший син Павло, талановитий портретист, пейзажист і літератор. У 25 років утратив глузд син Олександр, науковець і пейзажист. Павло Павлович пережив усіх своїх братів, дружину, старших синів і двох молодших доньок. Останні п’ять років з ним проживав син Петро.

Твори

Поезії. Київ : Радянський письменник, 1973. 330 c.

Література

Німчук В. В. Перший великий словник української мови Павла Білецького-Носенка // Білецький-Носенко П. П. Словник української мови. Київ : Наукова думка, 1966. С. 5–37.
Деркач Б. А. Білецький-Носенко П. П.: життя і творчість. Київ : Наукова думка, 1988. 229 с.
Савон О. А. Педагог П. П. Білецький-Носенко // Чумацький шлях. 2001. № 2. С. 10–11.
Зеров М. Аналог в українській літературі ХІХ–ХХ ст. Київ : Основи, 2002. 1301 с.
Гайдай Г. Прилуки — старовинне місто. Прилуки : ТОВ «АІР-ПОЛІГРАФ», 2003. 70 с.
Пироженко Л. В. Білецький-Носенко Павло Павлович // Українська педагогіка в персоналіях : у 2 кн. Київ : Либідь, 2005. Кн. 1: Х–ХІХ ст. С. 250–255.
Пироженко Л. Білецький-Носенко Павло Павлович // Освіта.ua. 2008. URL: https://osvita.ua/vnz/reports/pedagog/1225/
Материалы для биографии Павла Павловича Белецкого-Носенко как украинского литератора и педагога с его familie и составленные одним из его воспитанников. Киев : Москаленко О. М., 2016. 103 с.
Половець М. Павло Павлович Білецький-Носенко (1774–1856) // Сiверянський лiтопис. 2017. № 6. С. 154–160.

Автор ВУЕ

В. М. Половець

Покликання на цю статтю: Половець В. М. Білецький-Носенко, Павло Павлович // Велика українська енциклопедія. URL: https://vue.gov.ua/Білецький-Носенко, Павло Павлович (дата звернення: 10.10.2026).

Статус гасла: Оприлюднено
Оприлюднено: 03.09.2024